Інсульт, зазвичай, вважають хворобою, яка вражає людей похилого віку. Те, що він може підкосити молодих і фізично здорових людей, знає на своєму досвіді Тетяна Мягкова. Жінка пережила інсульт у 33, має першу групу інвалідності. Зараз в неї частково працює ліва частина тіла, одна рука не функціонує, пересувається з палицею і лише на своєму подвір’ї, поза ним – потрібна допомога. Розповідаючи свою історію, Тетяна моментами переривається та стримує сльози. Але визнає, дякувати долі, не прикута до ліжка, самостійна в побуті, не обтяжує рідних. Сьогодні вона вірить, що зможе відновити свої сили, виходити на прогулянки без допомоги, стане більш самостійною. Для когось це може здатися дуже простим, лише не для людини, якій навіть не давали шансів, що вона буде ходити.
Довідка
Інсульт – це раптове порушення кровопостачання ділянки головного мозку, яке веде за собою втрату відповідної функції цієї ділянки головного мозку. За даними МОЗ, щороку в Україні інсульт переносять 120-150 тисяч людей. Останнім часом почастішали випадки інсультів у молоді.
Тетяна Мягкова живе в селі Майори. Розповідає, що у дитинстві проблем зі здоров’ям не мала. Активною та енергійною була і в дорослому віці. Працювала переважно на полях, як каже, фізичної роботи не боялася та не цуралася, і здоров’я дозволяло.
- Я навіть припустити не могла, що зі мною може таке трапитися. Що моє життя перевернеться з ніг на голову, - говорить жінка.
Інсульт вразив маму, а потім мене
У 2006 році інсульт стався в її матері, Тетяна за нею доглядала. А рівно через десять років біда трапилася з Танею. І вже мамі, яка на той час стала ноги, довелося допомагати доньці одужати.
Тетяна не знає, що могло спровокувати хворобу. Вона розповідає, декілька років до нападу вона разом з батьком та молодшим братом потрапили в аварію. Їх автомобіль лоб в лоб зіткнувся з іншим авто. У Тані була рана та забої голови, струс мозку.
- Лікарі одразу мені сказали, що треба крапатися, але я відмовилась. У батька з братом були серйозні переломи, обоє лежали в лікарні пів року. А в нас вдома мама після інсульту ще не відійшла, і я мала знаходитись біля неї. Не знаю, можливо, ці травми, до яких я не поставилася тоді серйозно, дали такі наслідки.
У лікарні сказали, що це застуда
Трапилось це у 2016 році. Вранці перед роботою Тетяна прокинулася з сильним головним болем, губи та пальці рук оніміли, важке дихання, температура. Подумала, може перенервувала, минеться. Та краще не ставало, і жінка звернулася до лікарні в Біляївці.
- Я описала свої симптоми, мені сказали, що це ГРВІ. Виписали пігулки і відправили додому лікуватися. Це було 6 січня. А вже 7-го прийшла подруга та побачила, що в мене перекошене обличчя. Вона й наполягла на госпіталізації.
За словами Тані, вона вже на той момент відчувала сильну слабкість, не могла самотужки одягнутися.
- Приїхав брат, щоб мене відвезти. Я дійшла до машини сама, а вже вийти з неї біля лікарні не змогла: не відчувала ніг, вони ніби перестали мене слухатися, - згадує жінка.
У лікарні Таня перебувала три тижні. Медики не давали жодних гарантій, що вона встане на ноги. Потім на швидкій її перевезли до Одеської обласної лікарні. Там жінка продовжила лікування і нарешті відчула, що їй стає краще.
- Лікарі дозволили мені вставати та помаленьку ходити. Мені здавалося, що за три тижні я розучилася це робити. Дуже боялася, але бажання встати на ноги та рухатися було сильніше за страх. Лікарі казали рідним: "вона у вас вже хоче бігати". Зізнатися, думала, що так і залишуся лежачою на все життя. Але в Одесі лікарі вселили в мене цю надію, і я їм дуже за це вдячна.
Насправді вчитися заново ходити виявилося легше, ніж відновити чутливість лівої руки, розповідає Таня. Через проблеми з лівою частиною тіла вона не відчуває рівноваги. І потрібна опора, щоб пересуватися.
- Вдома, як мене виписали, я одразу ж впала та зламала руку. Пересуватися зараз можу лише з палицею. В хаті вона мені не потрібна, бо вже знаю, де рівно, а де треба бути обережною. Але за двір, на вулицю вийти без супроводу не можу. Останній раз була там в липні минулого року, коли їздили з мамою на обстеження до лікарні. Оце була моя подорож.
Здається, що на мене всі дивляться
За словами жінки, за сім років після хвороби, окрім фізичного, в неї виник і психологічний бар’єр. Каже, стала соромитися з’являтися на людях.
- Мені ніяково від поглядів. Думають, така молода, а вже інвалід. А з іншого боку, розумію, що усім, швидше за все, немає ніякого діла до мене. Просто я звикла до себе активної та здорової, а показуватися такою безпорадною соромно. До того ж, в моєму стані ще треба вгадати з погодою, щоб вийти на вулицю. Категорично не можна замерзати чи перегріватися. Тож, взимку і до весни я лише ненадовго визираю подихати повітрям. Влітку уникаю сонця, бо з’являється запаморочення, нудота. Зараз я до всього дуже обережна, не хочу нашкодити собі ще більше.
Всі ці роки Тетяна живе разом з мамою. У мами після інсульту третя група інвалідності, у Тані – перша. Переживши таку хворобу, жінки піклуються одна про одну.
- Все, що в моїх можливостях, я виконую сама, нехай і однією рукою. Прибираю, допомагаю мамі з приготуванням. Вона робить один процес, я – інший. Отак разом помалу справляємося. Не знаю, що б я робила, якби мами не було поруч. Вона моя "паличка-виручалочка".
Пенсія дві тисячі
Понад усе Таня мріє повернутися до колишнього життя, відновити навички, які втратила. Але для цього потрібна реабілітація і кошти, яких у родини немає. Щомісячна пенсія жінки, як людини з інвалідністю, становить 2100 грн, мама отримує 2500. Цих грошей сім’ї не вистачає навіть, щоб прожити місяць.
- Так хочеться, щоб на ці гроші хоча б раз спробували пожити наші депутати. Заплатили з них за комуналку, купили ліки, продукти. Ми вже зараз думаємо, де взяти дрова на зиму. Один куб коштує 2200 грн. Інколи навіть на їжу не вистачає. Зараз із цим дуже виручає гуманітарна допомога, не треба купувати макарони, крупи тощо. Десь знайомі поділяться картоплею чи іншою городиною. Дякувати, є добрі люди.
Попри те, що Таня нечасто виходить на вулицю та контактує з оточенням, вона в курсі усього, що відбувається в Україні, слідкує за новинами в телефоні. Згадує, як злякалася, коли обстріляли Майори. Але, на щастя, пережите не спровокувало проблем зі здоров’ям.
- Ми часто чули відлуння вибухів від ударів по сусіднім населеним пунктам. Тому я морально готувала себе до того, що рано чи пізно це може трапитися і з нами. Можливо, це й врятувало мене від сильного потрясіння. Думаю, якби цей приліт стався 24 лютого, я б відреагувала по-іншому.
Бережіть себе
На питання про мрії, Таня відповідає: "Молю Бога, аби не стало гірше".
- Лише після хвороби я усвідомила, що здоров’я - це скарб, який треба берегти. Все згадую слова мами, яка сварила мене, що ходжу без шапки чи біжу кудись з напів мокрою головою. А тепер сама кажу іншим: вдягайтесь, не грайте зі своїм здоров’ям, бережіть те, що маєте.
Зараз Таня понад усе хоче одужати. Бути більш самостійною, виходити на прогулянки, більше рухатися.
- Ще є надія і в мене, і в лікарів, що я почну ходити впевненіше. Я налаштовую себе на краще та вірю, що Бог дасть мені на це сили.
