Павло та його родина з Миколаєва. Майже два тижні поспіль з дружиною і дітьми вони намагалися виживати під ворожими російськими обстрілами і бомбардуваннями. 10 березня заради безпеки дітей таки прийняли рішення залишити рідне місто, а 11 березня опинилися у Біляївці. Павло розповів, як доля привела його саме до нашого міста, кому завдячує за притулок і допомогу, і чи почувається вже у безпеці. Забігаючи наперед, скажемо, що родина Павла - не єдина з переселенців. Захист у нашому місті знайшли ще три миколаївські родини, і ще декілька - в дорозі. Тому прохання до всіх мешканців громади, хто може надавати таким сім'ям з дітьми, жінками, літніми людьми житло, кімнати, куточок, залишайте свої координати: 098 969 58 34 Ірина.
Родина Павла Лобанова - це дружина, 8 річна донька і майже півторарічний син. Чоловік - приватний підприємець. Займався у Миколаєві виготовленням меблів, був щасливим батьком та чоловіком. Допоки російські війська не вторглися в Україну і не почали бомбити його місто.
До війни. Щаслива родина
Коли люди почали масово виїжджати, щоб врятуватись, вони з дружиною вірили, що скоро все це закінчиться, і тому залишалися у Миколаєві. Разом з іншими вчилися ховатися від обстрілів, бігли у сховища, намагалися вижити, допомагали захищати місто.
- Нас бомбили щодня. Ми навіть почали вже до цього звикати, якщо так можна сказати, - згадує Павло. - Вже добре орієнтувалися, з якого району летить, а за звуком визначали, що саме – гради, смерчі. Розбиралися, коли це наші гаубиці відстрілюються, а коли ворожі снаряди. І чекали, коли цей жах припиниться. Адже багато людей у місті живуть у підвалах, бомбосховищах, без води, без їжі, без газу, без елементарних речей. Одного разу я йшов з дітьми додому, і пролетіли три ракети, ми встигли сховатися за арками гаражів, щоб осколки не поранили. І тоді це була остання крапля, я вирішив, що не можу так ризикувати життям дітей. Зателефонував ще кільком близьким, ми швидко усі зібралися і виїхали. Всього три родини.
Чоловік вирішив, що не шукатимуть тимчасове житло закордоном, а в Україні, у більш безпечному регіоні, щоб залишатися разом. Вирушили у напрямку Одеси. Про існування Біляївки ще два дні тому Павло не знав. Але так склалося, що у однієї з родин, які їхали з ними, у Біляївці були родичі.
Щаслива родина до початку російсько-української війни
– Це чудова жінка Олена, яка живе по вулиці Комінтерна (Успенська). Вона нас усіх приютила. Уявляєте, три родини, і навіть з котами. І ми усі жили в неї півтори доби. Її родина настільки пройнялась нашою ситуацією, що приймали нас, як дорогих гостей, намагалися дати все, щоб ми почувалися комфортно. Я теж пройнявся таким прийомом, вашою Біляївкою. В магазині, де ми робили покупки, люди помічали, що ми немісцеві, запитували, звідки ми. Я без сором’язливості розповідав, хоча не дуже хочеться все згадувати, бо без сліз це робити складно. Наc вислуховували, співчували, морально підтримували. Зараз в мене таке враження, що ми знаходимось в якомусь іншому світі, де тихо, не стріляють, не бомблять.
Тут, у Біляївці я вперше за багато днів виспався. Ну, те що сирени інколи виють, то це, повірте, дрібниці. Страшніше звук ракет. От вона свистить, і ми знаємо, що є 1, 5-2 секунди зреагувати, щоб дитину накрити ковдрою і опинитися у коридорі.
За словами Павла, невдовзі вони вирішили шукати окреме тимчасове житло, бо було незручно надалі користуватися гостинністю Олени. Він прийшов до міської ради. Там залишив контакти, а за деякий час йому зателефонували з відділу охорони здоров’я та соціального захисту і скоординували з працівницею центру надання соцпослуг "Родинне коло" - Іриною.
- Хочу подякувати Ірині, що вона так відповідально поставилась до нашого питання. Швидко знайшла нам житло. І сьогодні, 12 березня ми вже перебралися у будинок на вулиці Садова. Господарям теж велика вдячність, вони залишили все необхідне.
Коли інші близькі і знайомі Павла дізналися, що він з родиною приїхав у місто, де не бомблять, почали також просити допомоги, щоб знайти місце і для них.
- Говорили: Паша, спитай, а чи можна і нам приїхати, чи буде для нас місце. Ми згодні спати на підлозі, лиш би тільки у спокої, без бомб, - говорить чоловік. - Ми знову звернулися до міської ради. І нам знову допомогли. Приїхали родина четверо дітей, двоє жінок і їх батьки. Їх прийняли люди з вулиці Московської. Теж, так привітно, з посмішкою. Мовляв, о, вас восьмеро! Та без питань, знайдеться місце для всіх, заїжджайте. Це так приємно. До речі, чоловік з цієї родини, Віктор, відома у нас людина, майстер спорту з велоспорту, викладав у Миколаєві у велошколі, тренер.
За словами Павла, спілкуючись з іншими своїми земляками, які також зупинилися у регіоні, дізнався, що не всім вдалося добре влаштуватися, знайти житло. І він дякує долі, що вона привела його до Біляївки.
Намагаючись підтримати земляків, друзів, він хоче також допомагати з пошуком житла. Наразі, за його словами, в дорозі ще одна родина, для якої також організовують притулок. У Миколаєві в Павла залишився ще старший син зі своєю дружиною і сином, і він також дуже за них хвилюється.
- Біляївка - це наразі для нас центр, можна сказати Всесвіту. Я подивився локацію, вона у вас настільки особлива і безпечна. Миколаїв зараз тримає оборону, не пропускає ворога далі і вірю, що не пропустить. Він не зможе сюди дістатись. А ще вірю, що попереду перемога, і усі ми обов’язково повернемося у свої домівки, де вже не буде обстрілів і вибухів.
