У перші дні повномасштабного нападу росії на Україну сотні тисяч українських чоловіків та жінок залишили мирні справи та пішли до військкоматів - добровільно стали на захист своєї країни. Серед них - біляївець В’ячеслав Домбров. У мирному житті - мав свій невеликий будівельний бізнес, тепер – водій-механік, який відповідає за евакуацію поранених та загиблих воїнів з лінії фронту.
“Картини не для слабких”, - з сумом в голосі каже він про свою роботу. Проте жодного разу не пошкодував, що вступив до лав ЗСУ. Він тут заради майбутнього своїх дітей, бо мріє, щоб вони жили у вільній і мирній Україні.
- Мені ніколи не буде соромно дивитися своїм синам в очі, коли вони запитають мене, де був у найстрашніші та найчорніші дні для нашої Батьківщині - я був на війні,я робив все, щоб її захистити, - пояснює В’ячеслав Домбров свій добровільний вибір стати до лав ЗСУ.
Вогонь на території російського посольства
До війни В’ячеслав займався підприємницькою діяльністю. Він мав свою бригаду будівельників, з якою виїжджав на різноманітні об’єкти в Одесі та Одеській області. Одне з останніх замовлень було в Одесі в житловому комплексі “Kadorr”, який знаходиться якраз навпроти колишнього російського консульства.
- За декілька днів до повномасштабного вторгнення, працівники посольства палили якісь папери, документи, вивозили речі, - згадує В’ячеслав, - 23 лютого там вже нікого не було. Тоді я зрозумів, що ось-ось щось розпочнеться.
Співробітники російського посольство спалюють документи, архівне відео
Вже наступного дня він прокинувся від звуків вибухів. З кожним новим ударом розумів, що це набат за звичайним мирним життям, яке закінчується саме в ці хвилини.
Протягом дня він вирішив усі робочі питання, розрахувався з підлеглими, аби нічого його не турбувало, і зосередився на безпеці своєї сім’ї та своєї країни. Війна швидко розставила пріоритети.
- Я дуже люблю свою родину, своїх дітей, це був акт агресії, нападу на них, на мою сім'ю, на мій дім, - зізнається В’ячеслав Домбров, - хто, як не я, має їх захистити? Саме з такою думкою я зібрав речі та пішов до військкомату.
Не професійний військовий
Таких, як він, під військкоматом були черги по всій країні - чоловіків, які відклали свої ремесла, бізнес, мирні обов'язки, не мали жодного досвіду військового - але готові були боронити країну. Його записали до складу добровольців.
- Перші два тижні ми тягали автомобільні шини, розвозили хлопців на блокпости, виконували іншу допоміжну роботу, що не потребує спеціальної підготовки. Пізніше нам присвоїли звання, видали документи та зброю. Так я став стрільцем роти охорони Біляївки і прослужив тут два з половиною місяці.
У травні минулого року В’ячеслава перевели до резервної роти 35 бригади морської піхоти у Холодну Балку, а звідти влітку направили до 501 окремого батальйону у Миколаївку, Донецької області.
- Тут розпочалася справжня підготовка, - розповідає В’ячеслав, - декілька місяців ми стріляли днями і ночами, тренувалися, штурмували. Саме за цей час я отримав найбільший досвід. Восени нас відправили на додаткове навчання за кордон: 20 днів ми провели у Німеччині, освоювали канадську військову техніку, яку нам передавали партнери. З Німеччини - одразу на фронт. Частину батальйону вже відправили туди раніше.
Найважча робота: роздягати та фотографувати полеглих побратимів
- Страху не було, - каже В’ячеслав, - ми йшли сюди не для того, аби ховатись в тилу. Я відчував, що до всього готовий.
Він каже, що не страх загинути на війні найтяжчий, а біль, який переживаєш, коли втрачаєш однополчан.
За розподілом біляївець потрапив до медпункту, став водієм-механіком, відповідальним за евакуацію поранених та загиблих воїнів з лінії фронту.
- З одного боку мені морально трохи легше, ніж тим, хто безпосередньо бере участь у боях, адже я нікого не вбиваю. Я не можу звикнути до усвідомлення, що вбивство на війні - це норма. Або ти, або тебе. З іншого боку – картини, які доводиться бачити, також не для слабких. Покалічені військові з відкритими ранами без рук та ніг, загиблі воїни з понівеченими тілами, яких майже неможливо впізнати – ця реальність назавжди тепер перед моїми очима. Найважче, коли доводиться роздягати полеглих побратимів, шукати їх документи, фотографувати татуювання на тілі та інші розпізнавальні знаки, публікувати це у групах загиблих. Уявляєш, як це побачить чиясь мати чи дружина, яка до останнього сподівалась, що він живий. Звичайно, я намагаюсь максимально абстрагуватись від зайвих думок, зосередитись на чіткому виконанні своєї роботи, проте усі ми, військові, також живі люди, тож не завжди вдається. Просто знаємо, що кожен український воїн має бути гідно похований, а кожний поранений - вчасно доставлений до місця, де може отримати медичну допомогу.
У прифронтових умовах приготували 12 страв до Різдва
Бути водієм швидкої на фронті – це не лише про жахливі картини, а й про високий ризик. Машина В’ячеслава неодноразово потрапляла під обстріли. Тож доводилось їздити на евакуації вночі, без світла, аби залишатись непомітними для ворога.
- Ми вже звикли до постійних обстрілів, - каже військовий, - для нас це буденність. Ми живемо у залишених будинках в прилеглих селах за 4 км від лінії фронту. Туди прилітає все що завгодно.
Проте В’ячеслав не втрачає оптимізму, розповідає, що навіть у таких умовах примудряються влаштувати свято.
- На Новий рік та Різдво у нас було невелике затишшя. Ми святкували на повну. Наготували 12 страв, як годиться: борщі, салати. Дякувати командиру, забезпечення в нашому батальйоні хороше: і одягом, і медичними засобами, і продуктами. Тож могли собі дозволити!
Вже більше року В’ячеслав – військовий. Попри усі труднощі, з якими стикнувся, каже, що жодного разу не пожалкував про своє рішення. Єдине, чого дуже бракує – сім’ї.
- Найбільше сумую за дружиною та синами. Раніше не залишав їх ніколи. А зараз вперше побачив за півроку, та й то на 10 днів. Проте одночасно саме сім’я і є моєю головною мотивацією на фронті. Я рідко замислююся над тим, що мене чекає після війни, проте чітко уявляю майбутнє своїх дітей. І точно знаю, що їм потім ніхто не дорікне, де був їх батько.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
