Марії Дмитрівні Дубоделовій повних 78 років. Однак виглядає вона значно молодшою. Це можна помітити на фото. Запевняє, що особливого секрету молодості та бадьорості в неї немає. За все завдячує Богу, активному способу життя і постійній зайнятості. Жінка 55 років пропрацювала у медицині, - у Біляївській лікарні, хоч стаж її роботи налічує 71 рік. Має багато інших талантів: шиє одяг, співає, пише вірші. Все життя вона вміннями і старанністю намагалась сама пробивати собі дорогу. Пережила важкі і трагічні моменти долі, але завжди знаходила сили, щоб вставати і рухатись далі. Бо не могла зрадити свій девіз: краще померти стоячи, на ти на колінах.
- Інколи люди дивуються, коли дізнаються, що роки мого стажу майже дорівнюють рокам мого життя. Адже людина не може працювати від народження. Але цьому є пояснення, - говорить пані Марія і розповідає свою історію.
Як дівчинка з маленького села стала швачкою і медсестрою
Родом вона з села Главани, Арцизького району на Одещині, з родини залізничника. Народилася одразу після війни. Під час голоду 1946 року їх родина вижила, бо батько, як залізничник, отримував невеликий пайок. Закінчила у селі дівчина сім класів школи. До речі, там викладали тоді не лише російську, а українську та франзузьку мови. Хотіла Марія продовжувати навчання, але батьки не вважали це потрібним. Тому у 14 років довелося піти працювати замість мами у колгосп.
Праворуч маленька дворічна Марія. Ліворуч у 1 ряду друга - школярка Марія
Однак дівчина зовсім не таким уявляла своє майбутнє. Тому наважилася і поїхала у селище Тарутіно до тітки. Там вступила на курси крою та шиття, а через місяць у 1961 році вже працювала кравчинею 4-го розряду у Тарутинському побуткомбінаті. Цей період роботи пані Марія згадує з теплотою, адже дуже вдячна колегам, які прийняли її, як рідну дитину.
Це вміння – кроїти і шити - протягом всього життя не раз ставало їй у пригоді. Вона шила одяг на замовлення іншим і була сама для себе дизайнером та швачкою.
Жінка могла б стати за фахом економісткою. Навіть склала іспити до кооперативного технікуму. Але зробила це як активістка, щоб залучити інших, адже очолювала тоді як комсорг культурно-просвітницьку роботу. Вона знала, що папери та цифри, це не її фах, тому відмовилась від навчання. Дівчина мріяла про іншу професію - медика.
- Коли моїй сестрі було три роки, вона травмувала ногу у полі. І через халатність фельдшерки в неї почався правець. Мама більше місяця пробула з нею у лікарні. Гарантій сестрі ніхто не давав. Але вона вижила. І після цього мені захотілося допомагати людям, - згадує пані Марія.
- Я відвідувала вечірню школу 10 класів. А тоді була 11-річка, і мені не вистачало одного класу для вступу до інституту. Тому у 1963 році я вступила до Білгород-Дністровського медичного училища.
Марія Дубоделова, історія життя
Безцінні уроки життя
Після другого курсу, влітку дівчина вперше приїхала до Біляївки. Тут жила тітка, вона теж була медсестра. І Марія влаштувалась працювати у санстанцію.
- Я була студентка, мені ніхто не допомагав. Хотіла за літо заробити грошей. Стипендії якраз вистачало, щоб харчуватися. Адже обід у столовій тоді коштував 36 копійок. Рятувало те, що вміла шити: хтось сукню, хтось брюки замовляв. І себе обшивала, одяг не купувала.
За два місяці студентка зарекомендувала себе так, що їй дали гарну рекомендацію, і після училища у 1966 році з направленням вона приїхала працювати до Біляївської лікарні. Першим місцем роботи було хірургічне відділення, бо хірургія - це був улюблений предмет. А перше чергування стало важким випробуванням.
- В цей день привезли чоловіка з переломом ключиці, жінку з чисельними опіками і хлопця, який потрапив в аварію на мотоциклі. Останній - не вижив. Хоч ми намагалися його врятувати, - згадує пані Марія. - Я була в шоці, запитала лікаря, що ж тепер робити? А він спокійно відповів: виносити. І я в той момент зібралась і усвідомила, що хлопець помер, але допомога треба іншим. Тоді в моїй голові укорінилось оце слово «треба».
Важливих і безцінних уроків за життя, згадує пані Марія, було в неї багато. Вони навчили бути уважною і розраховувати на власні розум і сили.
- Якось в училищі на практиці ми були в морзі. І хірург тестував студентів на уважність. Казав: дивіться, я не гидую. І торкнувся пальцем тіла померлого, а потім взяв палець у рот. Мовляв, повторіть. Ну, деякі хлопці повторили. Але лікар показав, де вони помилились. Бо торкнувся тіла він одним пальцем, а до рота взяв інший. Оце був урок.
Сімейне життя і повернення до Біляївки
У 1967 році жінка вийшла заміж і поїхала з чоловіком на Північ колишнього СРСР, до Якутії, де працювали його брати. Там роботи для жінки за фахом не знайшлося. І вона пішла на курси хімлаборантів, вивчилась та працювала у лабораторії до народження сина.
Не зважаючи на холод, сильні морози, природа тайги жінці подобалась. Але згодом вона таки вирішила повернутися з сином до Біляївки. Віддала його до ясел у садочок і влаштувалась дитячою патронажною сестрою до Біляївської лікарні.
- Руслану тоді було всього 8 місяців. Пам’ятаю, як я в обід приходила, щоб погодувати його, бо він був ще грудничок.
З тих пір з 1968 року і по 2023 рік пані Марія працювала у Біляївській лікарні.
Рік за два - або робота у психіатричному кабінеті
Загальний медичний стаж жінки – більше 55 років. Але насправді зараховано 71. Адже 16 років поспіль вона пропрацювала у психіатричному кабінеті, де за шкідливі і небезпечні умови праці один рік зараховувався як два.
- Робота була складна, за це була надбавка 25%. Важко було не лише психологічно. Наші пацієнти часто були неурівноваженими. Від деяких ти ніколи не знав, що чекати. Могли завдати і фізичної шкоди, – згадує пані Марія. – Пам’ятаю, як забирали жінку під час загострення хвороби. Їй треба було пройти лікування. Її несли, я йшла поруч. І вона як вдарить ногою мене в бік. Якби був прямий удар в живіт, то пошкодження були б серйозні. Сили у них в такому стані дуже багато.
- Був ще один випадок з хворим. Якось перед новим роком його рідні попросили допомогти, бо він став агресивним. Я знала, що хворий володів бойовими мистецтвами, тож, викликала у супровід міліціонерів. Зайшли, а він почав ножами погрожувати. Думала, зараз розвернуся і піду, а раптом ніж в спину кине. Потім ми повернулися за ним у бронежилетах, касках, і таки доставили до психлікарні. Це була передноворічна ніч. Додому я тоді потрапила лише о десятій ночі.
Після цього син, який також займався бойовими мистецтвами, навчив мене кільком прийомам, щоб я могла оборонятися, у разі чого. І я ці прийоми пам’ятаю й досі.
Марія Дубодєлова, історія життя
Після психіатричного кабінету жінка деякий час працювала у дитячій консультації Біляївської поліклініки. А потім перейшла до наркологічного кабінету. У червні 2023 року вона потрапила під скорочення.
- Це сталося напередодні Дня медичного працівника. Ось такий сюрприз. Але я все це сприймаю з розумінням і гумором, - ділиться жінка. – Готувалася до цього давно, бо, зізнатися, думала звільнять, як пенсіонерку, ще раніше. Але залишали, значить, так було треба.
Однак пані Марія не з тих, хто відпочиває на пенсії. Вона продовжує працювати - знайшла роботу в місті Одеса.
Девіз, з яким йде по життю
Свого часу – до 90-го року жінка керувала вокальним ансамблем, учасниками якого були працівники поліклініки, музичний супровід – акордеон. Вона не лише керувала, а й співала в ньому, була ведучою концертів. Ансамбль виступав на концертах, вечорах під час різних свят для колективу лікарні. Їздили на заходи також з районним будинком культури.
Вокальний ансамбль Біляївської поліклініки. Крайня праворуч пані Марія
Писала наша героїня вірші. Вони були романтичні, для душі, для себе. Вона нікому їх не читала, але зберігає й досі.
Пані Марія говорить, що все життя намагалась сама пробивати собі дорогу, своїми вміннями, талантами і старанням. І у будь-якій складній ситуації знаходила сили і натхнення рухатися далі.
- Я люблю читати. В одній книзі, вона називалась "Прапороносці", я зустріла вислів: «краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах». І ці слова запали мені у душу і стали моїм девізом по життю, - згадує жінка.
- В мене завжди в пріоритеті було слово "треба". Бо допомоги не було звідки чекати. Треба було працювати, треба було самій піднімати двох дітей на ноги. У 1990 році народився онук, і це було велике щастя, особливо для сина Руслана. Це "треба" певною мірою допомогло пережити мою найбільшу втрату – смерть сина. Бо треба було вставати і йти далі, заради другого сина, онука та правнука. Це "треба" допомогло пережити інсульт у 2016 році. Допомогло заново навчитися ходити, писати, розмовляти. Бо по-іншому я не могла.
- В той час важкої хвороби я написала вірш-подяку лікарям, які мене лікували: Володимиру Воловому, Миколі Сорокіну та медичним сестрам і санітарочкам. Колегам, які опікувались мною. Це було напередодні Дня медичного працівника. І цей вірш надрукували у районній газеті.
В цей день професійного свята і мене чекав сюрприз від колег, приїхали привітати мене лікар Олександр Постолатій з дружиною Тетяною з квітами та подарунком. За це я дуже вдячна всім.
Пані Марія - ветеран праці, має медаль. Вона одна з перших у районі отримала у 90-му році кваліфікацію медсестри вищої категорії
Як зберігати красу, молодість і бадьорість
Відповіді на питання, як зберігати красу, молодість, бадьорість, у пані Марії немає. Вона запевняє, що все це в неї від природи, генетика і дякувати треба Богу. Бадьорість підтримує активним способом життя, обов’язковою ранковою зарядкою.
- Коли з дівчатами в училищі ми йшли на танці чи у кіно, вони годинами могли проводити перед дзеркалом, фарбувалися, робили зачіски. А я в цей момент читала книгу. Перед виходом просто розчісувалась і йшла.
- Я не користувалась кремами, косметикою. І досі так. Це Бог зберігає мене такою, - розповідає жінка.
За словами нашої героїні, важливо також бути зайнятою чимось корисним, займатися улюбленою справою і не засмічувати розум та думки.
Дуже хоче пані Марія знайти роботу саме у Біляївці. Але наразі найбільшою своєю мрією називає – мир, щоб в Україні закінчилась війна, щоб більше не гинули наші захисники і цивільні люди.
Має жінка і кілька напутніх слів до молодого покоління.
- Життя пролетіло, як два дні. Іноді згадуєш, скільки мук довелось винести, і мерехтять кадри, як в кіно перед очима. Тому моя порада: ніколи не забувати про людську доброту, повагу та любов. Саме цього в житті має бути найбільше, щоб пройдений шлях здавався вдалим і недаремним, - наголошує пані Марія.
- Якось я була на "Привозі", обирала виноград. І чую своє ім’я та по батькові. Чоловік, який продавав виноград, звертався до мене. Він сказав: пам’ятаєте, колись я приходив до вас у поліклініку, і ви сказали мені, що якщо я не припиню пиячити, то не побачу своїх онуків. Я послухав вас. І зараз я радію своїм онукам. Потім я згадала цього чоловіка. Це було 30 років тому. В таких ситуаціях я думаю, що, значить, моя робота була важлива, потрібна і корисна людям. Якщо самі люди не забувають і ось так неочікувано дякують.
І я бажаю всім здоровʼя міцного, достатку, щастя і любові. Та експромтом мій невеличкий віршик:
Нехай скоріш настане Мир на Батьківщині,
І в кожну хату щастя увійде,
Блакитним стане неба краєвид,
Засяє сонечко в віконце
І Україна знову розцвіте.
