29-річний Петро Конопля – людина з одеської богеми. Служив у "ТЕО - театральний простір", потім у "Театрі на Чайній". Перед війною готував режисерський дебют, але виявилося, що організаторські здібності потрібно застосовувати для захисту рідного міста та стати одним з головних режисерів волонтерського руху оборони Одеси та Одещини.
Театр бойових дій
Пам’ятаєте відео, яке облетіло світ – одесити під звуки барабану “It’s my life” носять мішки з піском на узбережжі Чорного моря та будують там укріплення? Вони мали заховати солдат та дозволити тримати ворога на мушці, якщо він рушить з Чорного моря. Цими кадрами навіть пізніше поділився легендарний американський співак Бон Джові.
Відео НВ
Одним з тих, хто став організатором оборони Одеси, був актор Одеського театру ТЕО, "Театру на Чайній" Петро Конопля. Він долучився також до організації роботи трьох зварювальних цехів, які цілодобово виготовляли протитанкові їжаки, облаштовував блок-пости в Одеській та Миколаївській областях, а останнім часом на передовій захищає Україну, як захистив її перші дні війни на Одещині.
Багато років Петро Конопля займався організацією різноманітних заходів та свят, потім випадково для себе став актором. Його часто запрошували на телебачення, відчував, що соромиться виступати на публіку, тому для власної самовпевненості пройшов кілька акторських курсів. За порадою друга – сходив на кастинг.
- Він побачив оголошення та сказав - йди, або ти мені не друг, навіщо стільки вчитися, якщо це не використовувати?
Так одесит відкрив у собі талант та почав займатися театром професійно. Театральні підмостки залишив через війну.
Говоримо з ним, коли він перебуває у госпіталі на лікуванні – отримав вже третє поранення на фронті.
- Перед війною я переїхав на нову квартиру, що знаходиться біля Одеського порту, - згадує він початок війни, - там зібрав якісь речі, скажу відверто, були думки виїхати. Зідзвонився з дівчиною, допоміг їй виїхати та рідним. Пообіцяв, що теж поїду. Але так нікуди і не поїхав.
В Одесі Петро мешкає останні 17 років. Любить місто. Робив для нього все, щоб було не соромно називатися одеситом – не смітив, брав участь в різноманітних акція, ходив на протести.
- Перші два дні я займався вирішенням різних власних організаційних питань, а потім стало страшно, бо прийшло усвідомлення, що ніхто до оборони Одеси не готується, - розповідає Петро Конопля, - ми поїхали з друзями на кілька блок-постів та зрозуміли, що термін життя тих хлопців, які там стоять – 2 хвилини, якщо підуть танкові колони. Тоді ми створили ТГ-канал бажаючих допомагати та назвали його "Оборона Одеси". Додавали туди тільки тих, кого знали особисто – за якийсь час в групі вже було 1500 активних людей, які хотіли захистити Одесу.
Петро вночі читав книжки із організації оборони, будівництва бліндажів та укріплень, вивчав конструкцію бомбосховищ, вдень радився з бувалими військовими та тут же реалізовували ці поради. Прискорювали їх новини – один за одним падали південні міста, всього за кілька десятків кілометрів від Одеси вже йшли колони російської військової техніки.
Погратися у пісочницю
Паралельно в Одесі розвився волонтерський рух «Одеська пісочниця». Координаторка руху 22-річна івент-менеджерка Марина Василюк пізніше розповість в інтерв'ю, що вдень вони відправляли по 10 тисяч мішків з піском щодня. Все – для укріплення та захисту узбережжя від ворожого десанту.
- Марина та дівчата взяли на себе величезний шматок роботи, - каже Петро, - люди будували на вчорашніх пляжах бліндажі, за всіма правилами тактики ведення бою, ставили, де потрібно, плити для укріплення та захисту, робили бійниці, монтували буржуйки. Це був неймовірний рух, коли сотні та тисячі одеситів, різного віку та статусу, виходили та допомагали фізичною працею.
Відео з архіву Петра Коноплі
Люди хотіли щось робити для захисту свого життя та свого міста, вони йшли у військкомати, але багатьом радили йти “гратися в пісочницю” – допомагати укріплювати узбережжя.
Усі дні підготовка до оборони міста трималася на волонтерах, продовжує Петро, більшість людей, які сиділи у владних кабінетах не були зацікавлені в обороні чи захисті Одеси. “Ми існували окремими світами. В одному – все кипіло, генерувалися ідеї для боїв та партизанської роботи, а в іншому світі – було враження, що нічого не відбувається. Мене вразив дзвінок з облради, коли у мене – волонтера, запитували, чи не можемо ми безкоштовно поділитися мішками. Дізналися, що ми налагодили постачання. За нами не було бюджетних коштів, не було важелів впливу влади, підлеглих, тому це виглядало дуже дивно”.
Навіть у дощ та сніг одесити готувалися до оборони міста
Волонтери влаштували кілька пунктів, де варили протитанкові їжі для того, щоб зупинити у разі наступу російські танки. Один їжак був такої ваги, що потрібно було четверо людей, щоб його переміщати. І люди це робили.
Відео з архіву Петра Коноплі
Мозок працював щохвилини, вираховуючи слабкі місця оборони – волонтери об’їжджали входи до катакомб та заварювали їх, прогнозуючи, що ворог міг скористатися й ними, щоб невеликими диверсійними групами діставатися у центр міста.
Відео з архіву Петра Коноплі
Петра впізнавали на одеських вулицях за українським прапором, який носив на плечах, як плащ супергероя. «Мене питали: "Ти якийсь супергерой?" Я відповідав: "Так, Капітан Україна!"».
Актор-медик Петро Конопля в одеському яхт-клубі. Березень, 2022 року.
Бойовий медик
Майже одразу Петро Конопля пішов до військкомату. Спочатку сказали, що бажаючих так багато, що від нього буде користі більше в якості волонтера. У березні Петру запропонували пройти курси з медицини та поводження зі зброєю. Після цього хлопця взяли до роти охорони, охороняли центр міста, берегову лінію, а за два місяці – до 35 окремої бригади морської піхоти. Там він став медиком, а наприкінці літа актор потрапив на війну.
Запитую, чи була у нього змога поспілкуватися з ворогом тет-а-тет. Чи розуміють, вони, що натворили?
Петро пропонує повернутися у минуле. До війни він їздив в росію, і вже тоді зіткнувся з негативними настроями стосовно українців.
“Я дивився їхній телевізор та бачив, як їх накачують ненавистю до нашої країни та народу. Вікно Овертона вже закрилося. І якщо при прямих контактах, вони намагалися не переходили на особистість, ділили нас на простаків та трударів “українців” та “погану” українську владу, яку треба скидати та возз’єднатися з ними, але зневага та зверхність вже була вище норми. Російське телебачення легалізувало людожерські настрої в суспільстві, які в ньому були. Власне, я це відчував задовго до 2014 року. Працював офіціантом в одеських клубах. В сезон було багато російських туристів, які робили ксенофобські зауваження, дозволяли глузування, кепкування та зверхність саме на національному ґрунті”.
На фронті, каже Петро, з росіянами краще не вести розмов, оскільки вони їх використовують лише в своїх інтересах.
“Нічого нового все одно не кажуть – говорять тезами зі свого телебачення, натомість інколи просто провокують нас, коли ми сходимося на полі бою в обмеженому просторі. Сидимо в якомусь ангарі, вони заходять групою у 5-6 людей, щось говорять про “порятунок України, звільнення”, хочеться їм відповісти, а вони просто зондують ґрунт, скільки нас тут, щоб повідомити цю інформацію своїм військовим та завести більш потужну бригаду”.
За час служби Петро кілька разів був поранений. Війна змінила багато його поглядів та переконань: навчити жити одним днем, помічати дрібниці та радуватися їм.
“Я переглянув у кращий бік ставлення до людей, коли побачив, як вони вміють об’єднуватися, як працювати разом, довіряти іншим людям, зокрема й мені. Для мене ніколи не було вагань, хто я. Українцем себе відчув ще у дитинстві, коли в школі дали завдання зібрати спогади у старших членів родини про голодомор. Тоді вперше зіткнувся з жахливою трагедією українців, яких нищили голодом тільки за те, що вони українці. Дізнався про це не з книжок, не з уроків історії, а від рідних людей. Мені було важливо зрозуміти, що в Одесі у мене багато однодумців”.
У Петра є мрія – після перемоги повернутися до роботи в театрі, до режисерської роботи. Чи вийде відновити відчуття щастя, переживши стільки втрат та горя – відповіді на це поки що не знає.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
