Біляївка.City розпочинає рубрику "Відомі земляки та землячки Біляївської громади". Зазвичай, Біляївську землю пов'язують тільки з Героями ІІ-ої світової війни та братами-футболістами Ковальчуками. Хоча насправді тут народилося чимало відомих та навіть видатних людей: лікарів, військових, інженерів, акторів. Сьогодні гостя нашої рубрики - солістка Одеського академічного театру музичної комедії ім.Водяного Наталія Кущенко (дівоче прізвище Дубовка). Вона народилася у Біляївці, закінчила місцеву школу та почалася займатися музикою вже у досить дорослому віці. Сьогодні їй аплодує театральна публіка Одеси за ролі Королеви у спектаклі "Моя прекрасна леді", Елли Ділон у "Тітці Чарлея", Голд у "Скрипалі на даху" та в десятках дитячих вистав.
Захоплення музикою почалося з родини. У Біляївці всі співали: на святах, за вечерею, на весіллях.
- Діапазон голосів був різноманітним, - згадує актриса Наталія Кущенко, - і вже тоді я переживала, що не можу взяти найвищу, або найнижчу ноту. Але в родині любов до співів розглядали лише як хобі, дозвілля. У мене була тітка - юристка за професією, успішна жінка, на яку всі рівнялися. Вона була орієнтиром для мене у виборі професії, тим паче, що любила історію. Її викладав Дмитро Іванович Панта, не тільки прекрасний історик, а й музикант-любитель. Він вмів зачарувати предметом та сформувати позитивне ставлення до нього, що і визначило вибір професії.
У часи, коли Наталія закінчувала школу, всі шукали зв'язки, щоб гарантовано вступити до престижних вузів. Юрфак тоді був у топі. Родина Наталії поклалася на її здібності, вона добре вчилася, але з першого разу не вступила.
Розчарування не було, оскільки школу закінчила у 16 років, був ще рік на підготовку. Тож пішла працювати до дитячої бібіліотеки та почала готуватися ретельно з предметів, які необхідні для вступу.
- Поруч з бібліотекою знаходився районний будинок культури, де я проводила багато часу, - розповіла нам Наталія, - ми постійно щось організовували, співали у хорі, виступали з концертами. Пам'ятаю, як сьогодні, моя улюблена пісня була "Чому квіти не в’януть".
У 16 років, коли інші діти вже закінчують навчання, Наталія почала займатися у музичній школі.
- Мене звали туди вчитися раніше, ще коли була школяркою, але батьки боялися, як буду повертатися, адже ми жили далеко від центру, - пояснює Наталія Кущенко.
Попри любов до музики, вона не втрачала надію стати юристкою. Хотіла звернутися за допомогою репетиторів, але грянула криза 90-их.
- Ми купили фортепіано за 600 рублів, а буквально через місяць воно коштувало 6000 - гроші обезцінювалися на очах. Своїми силами на юридичний мені вступити не вдалося, тому я подала документи в училище культпросвіту - і не трішки не засмутилася, що не стала юристкою. Для вступу обрала досить складну пісню, яка дуже сподобалася викладачу та керівнику хору Олегу Григоровичу Польовому. Він одразу запросив в ансамбль, у нас були чудові робочі стосунки, але я віддавала перевагу академічному, а не народному співу.
Фотосесія перед прем'єрою нового спектаклю
Наталія Кущенко вважає, що це заслуга її мами, яка з дитинства прививала у ній любов до вишуканого та прекрасного.
- У мене була чудова мамочка, світла їй пам'ять. Кожні вихідні вона намагалася мене кудись відвезти: театри, планетарій, музкомедія. З дитинства у мене була стійка віра в те, що театральні підмостки - це моє. Тому в училищі я свідомо обрала заняття академічним співом. Одразу вступила на 2-ий курс, закінчила з червоним дипломом. Наступним кроком була консерваторія. Але там конкурс був ще вищим, ніж на юрфак. Тому підстрахувалася - і завезла документи ще в музичне училище.
До Дня народження Лесі Українки, читає Наталія Кущенко
Страху, що гаїть час - не було. Був страх не стати професіоналом своєї справи.
- На вокальне відділення у той час не брали юних дівчат, треба, щоб голос став сильнішим. Тому, не вступивши в консерваторію, пішла до музичного училища, теж закінчила його з червоним дипломом, і після вступила до консерваторії. Як і мріяла, на курс до Галини Анатоліївни Поливанової.
Наталія каже, що у всіх подіях свого життя бачить проведіння та волю Господа, яка вела її призначеноюдорогою. Згадує, як колись її запитала тодішня керівниця районної культури Лілія Гапоненко, коли дивилася на безкінечні розспівки, репетиції:
- Ти що, дійсно віриш, що станеш оперною співачкою?!
Бували, згадує актриса, дуже важкі матеріальні часи. Але зійти зі шляху не дозволяла віра та якості характеру, які виховали батьки: боротися, не здаватися, йти вперед.
На другому курсі училища у Наталії народилася донечка Крістіна. Батьків не стало, коли дівчинці було 5 років, вони пішли з життя один за одним. Довелося жертвувати чимось у кар'єрі, але замість цього отримала набагато більше.
У ролі Мадам Жужу, "Граф Воронцов"
- Донечка - моя гордість та крила, моя опора, радість, справжня театральна дитина, яка була зі мною на пізніх концертах, на ранніх репетиціях. Зараз доньці 21 рік, вона - поліглот, знає кілька мов, викладає іспанську мову, допомагає мені з технічними питаннями, моя опора та любов.
Наталія Кущенко
Під час карантину артисти продовжують готуватися до виступів, записують невеликі етюди, щоб не втрачати зв'язок зі своїми глядачами.
- Труд акторів - складний, - каже Наталія Кущенко, - репетиції з ранку до 14.00-15.00, потім перерва - і знову вечірні репетиції. Кожен вихід на сцену для мене все так же хвилюючий та особливий момент. У родинах акторів знають, що перед прем'єрою будуть відкладені всі домашні справи, проблеми.
Особливо відповідально грати, якщо у залі діти. Адже маленького глядача не обманеш. Їх емоції, відгук - природні та щирі.
Уривок з дитячого спектаклю, де грає Наталія Кущенко. Відео з домашнього архіву
Актриса каже, що для неї в житті головне, аби вдалося поєднати всі грані жіночої особистості та професійно реалізуватися.
Після вистав
- Для мене важливо, щоб був фьюжен родини та мистецтва. Я жодним чином не засуджую тих, хто обирає, щось одне: бути дружиною, бути мамою, бути в професії. Для мене важливий баланс. Мені є за що дякувати Господу, і в молитвах я завжди прошу миру для нашої землі, любові людям один до одного, мудрості та вміння поступатися. Ну і вміти побачити свою дорогу та не звертати з неї.
