Коли почалася війна, в Майорах господині об’єдналися, щоб допомагати українській армії. Одними з найактивніших в селі були бабусі, які тяжкою працею заслужили собі мирну та спокійну старість, але ворог вкрав її в них. Їх і без того слабке здоров’я підривають тривожні новини, ракети, вибухи. Але бабусі роблять свій внесок у перемогу. Вони печуть для захисників пироги, в’яжуть шкарпетки, передають продукти, смаколики. Це не благодійність та волонтерство, а поклик серця.

Через місцеву активістку Альону Осипенко вони передають на фронт частинку материнського тепла. Жінки кажуть, що як Україна переможе, накриють великий стіл, щоб усім селом зустріти своїх справжніх визволителів і подякувати їм за мир в Україні та безтурботну старість, яка в них ще обов’язково ще буде.

Біляївка.Сіty поспілкувалися з деякими з цих жінок, щоб дізнатися, яку вони мотивацію мають та чому відчувають потребу в тому, щоб допомагати.

Виплакали всі очі

Олена Мединська народилася в Білорусі. Їй 77 років, 60 з них - вона живе в Україні, в селі Майори. Приїхала сюди працювати, але залишилася на все життя. Розповідає, що тоді в Україну часто їздили білоруси підзаробити, країна була дуже багатою та врожайною, і треба були робочі руки. Спочатку жінка приїхала в Харківську область. А коли поверталися з дівчатами додому, їм прямо на вокзалі запропонували роботу на Одещині. Так пані Олена опинилися в Майорах.

- Село було зовсім молоде, декілька хат та гуртожиток для робочих. Я пішла працювати в поле, потім - поваром у школі. Чоловік мій завжди був передовиком, - згадує жінка.

Говорить, що з Майорами та Україною пов’язані кращі роки її життя. З великою родиною, яка залишилися в Білорусі, вони теж тримали зв'язок. Всі жили в мирі та злагоді, і ніхто навіть уявити не міг, що така біда може трапитися.

- Я вже виплакала всі очі, - зізнається жінка і не може стримати сліз. - Діти сварять, щоб я не дивилася телевізор, а я не можу. Кожен Божий день, кожна новина ранить мене дуже сильно. Послухаю, що коїться, поплачу, щоб ніхто не бачив, і молюся, молюся…

Олена Мединська Олена Мединська

Майже з перших днів війни майорівські господині згуртувалися та по черзі готували для захисників. Про ініціативу пані Олена дізналася від доньки і теж долучилася. Тоді готували для тих, хто обороняв Одещину, частину везли на Миколаїв. Жінки цілими коробками смажили пиріжки, плачинди, булочки, вушка, вертути, ліпили вареники. Олена Мединська пекла для хлопців пироги. Люди тоді дуже згуртувалися, адже потреб на той момент було багато – від устаткування, медикаментів, продуктів до копання ровів та зварювання протитанкових перешкод. Свій внесок жінка вважає незначним, просто вона робила те, що було в її силах.

А фактично саме ця згуртованість втримала Одесу, вигнала ворога з Миколаївщини, звільнила Херсон та зробила перемогу України на багато кроків ближчою.

Пироги для захисників УкраїниПироги для українських захисників

Перемогу святкуватимемо всім селом

Марія Півкіна та Валентина Марусова були активними в житті села ще до війни. Це їх вулиця створила мальовничу фотозону у вигляді сільського українського подвір’я, яке зустрічає гостей села на узбіччі головної дороги.

На їх віку Майори з кількох вулиць виросли у велике, розвинене село. Сюди з’їжджалася молодь з усієї України. Пані Марія працювала на тракторі, Валентина Марусова - на фермі, потім коменданткою у гуртожитку. Роботи в Майорах вистачало усім, лише на фермі працювало 5,5 тисяч людей. Поля теж були засіяні овочами – помідори, перець, капуста, цибуля. Потім все це занепало, ферми не стало, люди виживали, як могли. Відроджуватись село почало після реформи децентралізації. Майори об’єдналися з Біляївкою в одну громаду, в селі відбулося багато перетворень. І люди, кажуть жінки, теж підтягнулися з ініціативами, було багато планів та ідей. Але прийшла нова біда – війна.

- Ми вважали їх сусідами, а вони виявилися загарбниками та варварами, - кажуть жінки.

Марія Півкіна і Валентина Марусова біля візитної картки їх вулиці - фотозони у вигляді укоаїнського подвір'яМарія Півкіна і Валентина Марусова біля візитної картки їх вулиці - фотозони у вигляді українського подвір'я

У пані Марії сестри та племінники давно живуть в Росії. Спочатку вони не вірили, що росіяни можуть таке робити.

- А тепер вірять, бо бачили відео, яке ми їм відправляли. Кажуть, ми все знаємо, але телефоном намагаємось менше говорити про війну, бо розмову слухають та переривають. Не хоче їх влада говорити людям правду. Коли бомбили наші електростанції, і люди сиділи без світла, мої дуже переживали, як ми виживаємо. А я кажу їм: "Дівчата, з нами Бог, в нас немає зими, у нас підсніжники в лютому". А в них 60 градусів морозу, хоча давно вже такого не було. Ось вам і відповідь на всі питання, - кажу їм.

Багато майорівців сьогодні захищають Україну на фронті. Онук Валентини Марусової теж з перших днів на війні. Був момент, коли в них дуже затопило окопи, потрібні були піддони та матраци. І бабуся кинула клич, все зібрали та передали хлопцям.

- Я зайвий раз його не турбую, нічого не питаю, бо все одно не розкаже. Лише чекаю на повідомлення – живий, все добре. Мені цього достатньо.

Коли стояла гостра потреба в допомозі, пані Валентина та Марія, а також їх літні односельчанки Лідія Алаликіна, Надія Карабанова теж були серед тих, хто відгукнувся. Спочатку готували для хлопців, які обороняли Одеську область. Сьогодні випічку, закрутки, продукти швидкого приготування передають через волонтерів у гарячі точки. І хоча пенсія невелика, кажуть, що все розподіляють так, щоб вистачало на підтримку армії. Адже захисники повинні відчувати, що їх не забули.

- Я постійно слідкую за новинами, - зізнається пані Марія. - Не засну, поки не дізнаюся, що відбувається. А зараз живу вірою у контрнаступ, дуже сподіваюсь, що їх відженуть подалі від наших кордонів.

Мешканці вулиці планують поповнити експозицію новими фігуркамиМешканці вулиці планують поповнити експозицію новими фігурками

Разом з тим війна не приборкала бажання наводити красу у своєму селі. Наразі жінки чекають хорошої погоди і вийдуть фарбувати візитну картку своєї вулиці – куточок з лелеками. Там ще мають з’явитися нові фігурки, квіти. Всіх секретів бабусі не відкривають, бо хочуть зробити сюрприз. Але найбільше чекають на перемогу.

- У мирний час на свята ми збиралися вулицею, співали пісні. Зараз це не на часі. Посиділи, пожурилися і розійшлися. А як буде перемога, зберемося всім селом, поставимо столи і будемо святкувати. Головне, щоб всі наші хлопці повернулися живими та здоровими.

Деякі будівлі в Майорах розписані сюжетами відомих українських казок та мультфільмів Деякі будівлі в Майорах розписані сюжетами відомих українських казок та мультфільмів

Моїм рідним на війні теж допомагають

Війна для Галини Снігур почалася із дзвінком сина з Херсонщини. Їх з сім’єю розбудив страшний гул – колони російських танків заходили на українську територію. Пів року родина прожила в окупації, виїхали напередодні референдуму. Тепер син на війні, жінка говорить, пішов відвойовувати свій дім, свою Херсонщину.

Також захищають Україну брат та три племінники пані Галини. І вона відчуває особисту потребу допомагати захисникам, адже хтось так само готує та підтримує її сина та рідних.

- Моя мама з бабусею пережили Другу світову війну та окупацію. В нашому селі на Вінниччині тоді знаходились румуни. Під загрозою смерті вони змушували жінок пекти їм хліб. Але вночі, ризикуючи життям, жінки носили їжу партизанам в ліс. І моя бабуся теж пекла хліб та годувала солдатів. А тепер це робимо ми.

На жаль, майже через 80 років після нападу фашистів гасло "Все для фронту, все для перемоги" довелося знову повторювати мирним мешканцям Одещини.

Росія сповідує ту ж саму ідеологію знищення української нації. Вона вбиває мирне населення, краде у наших дітей юність, дитинство. Вона позбавила літніх людей мирної та тихої старості, яку вони заслужили тяжкою працею, бо піднімали країну з руїн після війни, часто працюючи в нелюдських умовах. Вони поклали на вівтар нашого майбутнього золоті роки свого життя, свою молодість та здоров’я. Казали, відпочинемо на пенсії, а сьогодні кажуть – після Перемоги.

Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися