Селище Хлібодарське входить до Авангардської ОТГ та знаходиться майже при в’їзді до основних воріт Одеси – так званих “Двох стовпів”. На відміну від багатьох населених пунктів Одещини тут готувалися до війни: мали план організації територіальної оборони та розуміли, що гостра фаза війни, яка триває з 2014 року – неминуча. За півтора роки до 24 лютого настільною книгою багатьох мешканців був посібник “Тотальний опір. Інструкція з ведення малої війни для кожного”.
У перші дні війни село патрулювало кілька беззбройних патрулів – в одному з них була Айсі
Війна не заскочила зненацька, але ворога не очікували аж під Києвом. Розуміння, що там йдуть жорстокі бої, розповіді біженців, які сотнями їхали трасою Одеса-Рені до молдавського кордону, постійні панічні повідомлення про групи російських диверсантів у місцевих Телеграм-каналах на якийсь період паралізували спільноту.
- До великої війни по-справжньому готувалися одиниці, - розповідає Дмитро Кабаненко, мешканець села та активний учасник організації територіальної оборони селища, - тому в перші кілька ночей приватний сектор патрулювали двоє – я та моя собака Айсі. На інших ділянках теж були один або два чоловіка без зброї. Перше, що зробив – відвіз до мами в село дружину та доньку, прийшов до старости селища Вадима Петровича Казачка. Можу сказати, що з цього для мене почалася організація територіальної оборони селища. Голова Авангардської громади Хрустовській дав добро на самоорганізацію, одразу надав патрульний автомобіль УАЗ та деякі засоби пасивної і активної самооборони.
Вдень Айсі відсипалися та харчувалася у Хлібодарському старостаті в штабі Оперативного чергування. Пізніше до неї приєднався напарник по клічці Байрактар, якого покинули біженці під час евакуації
Спочатку люди були в паніці, паралізовані страхом, але коли минув перший шок, 12 добровольців прийшли до старостату з пропозицією долучитися до патрулювання міста. Згодом до них почали приходити все нові та нові люди. Навіть довелося обмежувати та обирати найбільш здорових, витривалих, благонадійних та відповідальних. Одночасно вночі громаду патрулювало до 40 чоловіків. Загальна кількість ТРО була 150 людей. Всі вони потім пішли служити в ЗСУ. Важливу роль відіграла співпраця з охороною фірмою та військовими частинами.
- Наші мешканці організували польову кухню та підгодовували їх – чай, кава, гаряча їжа, - згадує Дмитро, - ми з перших вуст чули історії про звірства російської армії в Бучі, в Ірпині, в Гостомелі. Бачили повні страхом очі людей, які залишили все: дім, нажите майно та тікали у невідомість, щоб лише подалі від “русского міру”.
Живі свідчення від тих, хто побачив війну, знімали з людей рожеві окуляри, руйнували усвідомлення, що росіяни - це дружній та приязний народ.
Інструкція з книжки та пару шишок
Семитомник з організації партизанської війни написав майор швейцарської армії часів “холодної війни” Ганс фон Дах. Його дуже критикували за те, що в книзі була описана тактика, яка порушує правила ведення війн, але він відстоював думку, що Радянський союз є найбільш ймовірною окупаційною силою, ця держава ніколи не буде дотримуватися правил ведення війни та гуманістичних принципів. Лише згодом автор книжки отримав своєрідне визнання своєї роботи – оцінили його внесок у стримування тодішнього Радянського Союзу від нападу на маленьку країну.
Настільна книга тероборонівців з Хлібодарського
Саме цей посібник допоміг сельчанам готуватися до територіальної оборони. Багато речей наразі ще зарано розповідати, але вони запевняють – російську армію чекали б непрості часи, якби вона посунулася на Одещину: тотальна система спостереження за пересуванням військових окупаційної армії, схрони з коктейлями Молотова та багато інших сюрпризів.
- На відміну від багатьох сільських рад, ми вирішили не ганяти патрулі селищем та не спалювати тони палива, - розповідає Дмитро Кабаненко, - а вкластися в монтаж відеоспостереження та вивести все на один пульт керування. Частина камери вже була в селищі, частину ми змонтували в оперативному порядку. Люди несли з дому монітори, комп’ютери, камери. Підприємці 7-го кілометра – одного з найбільших ринків України, навіть ті, які знаходилися за кордоном – давали нам доступ до своїх контейнерів на ринку, якщо нам потрібні були якісь деталі для монтажу. Відгукнулися айтішники, які "за спасибі" робили всю роботу, щоб кожен куточок селища проглядався, як на долоні.
Спочатку вони користувалися телефонами - пізніше довели організацію територіальної оборони до ідеальної механіки: мали маршрути патрулів, закріплені зони відповідальності, рації, позивні, команду оперативного реагування. Це все було побудоване ними без будь-яких порад зовні.
Основна мета цих дій була – контролювати дотримання місцевими та мандрівниками комендантської години. Ніхто не міг безперешкодно знімати вночі пересування української військової техніки та передавати ці повідомлення ворогові, або бути навідниками.
- При роботі були всі працівники старостату, староста та основна група помічників – пів року жили, спали та їли у приміщенні сільради, - розповідає Дмитро Кабаненко, - землевпорядник телефонував власникам земельних ділянок, складів та приміщень, щоб вони робили там обходи час від часу та контролювали, щоб не було ворожої техніки, зброї, диверсійних груп, працівники дитсадка готували їжу для патрулів, для біженців, блок-постів, хтось відповідав за їх облаштування, робітники ВУЖКГ - відразу подали запит на приєднання до лав ЗСУ. Це був неймовірний рівень самоорганізації. Старостат та керівництво ОТГ також відігравали роль в координації розселення біженців, отримані та видачі гуманітарки, організації волонтерських зборів та допомоги фронту, ремонту техніки та допомоги малозабезпечених громадян.
Окрім того, керівництво Авангардської громади, голова Сергій Хрустовський, домовилися про проходження тероборонівцями курсів з тактичної медицини, поводження зі зброєю. На території селища влаштували стрільбище, де два професійних військових вчили бажаючих тримати зброю в руках та використовувати її для захисту та оборони.
Мешканці селища в імпровізованому тирі
Цей тир організували за лічені дні на місці чагарника - ідея прийшла в голову старості селища.
За лічені дні тут організували тир
- Місто патрулювали колишні військові, мисливці, але решта могли повчитися захищати себе та свій дім, - каже Дмитро Кабаненко, - спочатку ми набили шишки – вся Одеса поїхала до нас на тренування. Потім вже організували графік, запровадили чергування.
Всі люди на цьому фото до війни були цивільними, але прийшли добровільно в тероборону. Попереду - староста Хлібодарського Вадим Казачок
Мій співрозмовник відзначає, що напад Росії надзвичайно згуртував селище – у перший день війни його телефонна книжка збільшилася на 150 контактів, кількість контактів зростала щодня. Люди, які жили двері в двері, та не знали, хто за ними – перезнайомилися та почали діяти як єдиний організм. І це основна причина, вважає Дмитро, поразки планів росіян захопити країну за три дні. Вони не очікували на такий супротив та ґуртування.
Мешканці смт Хлібодарське викопали яму та облаштовують один з бліндажів там
Сельчани миттєво реагували, якщо бачили чужинців, патрулі – перевіряли, хто ці люди, запитували звідки вони, інформували поліцію чи військових, робили бліндажі, облаштовували схрони, а на заклик “потрібне щось для організації оборони” – віддавали останнє та вирішували сотні задач.
Заблукавші, вороги та один японець
Така система тотального контролю приносила плоди – повз уваги мешканців Хлібодарського не міг прошмигнути навіть комар. Дмитро каже, що в перші дні було дуже багато інформації, яка, на його теперішній погляд, була спрямована на залякування людей. Наприклад, спочатку всіх лякали мітками на території громади – доходило до анекдотів. Люди ламали чиїсь антени для посилення інтернет-сигналу, або збивали ліхтарі, що працюють на сонячних батареях, бо думали, що це сигнали для ворога, куди йому бити.
- Але якщо мета цих вкидів була налякати нас, то хтось сильно помилився, - стверджує Дмитро Кабаненко, - навпаки, люди генерували цей страх в тотальний опір, в ненависть до ворога, в усвідомлення, що росіяни – це вороги. Ми перестали довіряти будь-кому чужому: поліції, військовим – всіх перевіряли по-максимуму, але рівень довіри один до одного - виріс в сотні разів.
Всіх тих, кого зупиняли та перевіряли територіальні оборонці, можна поділити на два типи – заблукавші порушники комендантської години та вороги. Перших було значно більше, оскільки через селище проходить траса Одеса-Рені.
- Люди їхали з палаючих куточків України, не всі могли спланувати дорогу так, що вночі бути десь у приміщенні, - каже Дмитро Кабаненко, - тому ми перевіряли телефони, документи, якщо людина не викликала сумнівів в своїй доброчесності – жінок з дітьми селили в мій готель, багатьох безкоштовно, якщо люди не хотіли залишати машину – то паркували їх під камерами відеонагляду біля селищної ради, щоб могли сходити в туалет, помитися, поїсти. Якщо були сумніви в їхній благонадійності – передавали для з’ясування особистості уповноваженим військовим.
Все селище - як на долоні
У селищі навіть відстежували сліди в полі – куди ведуть, чи є нові. Хлібодарівці робили все, щоб перетворити селище – у фортецю.
- Інколи доводилося вирішувати дуже незвичні завдання, - каже Дмитро, - наприклад, у нас на трасі таксист покинув громадянина Японії. Той подорожував Україною, приїхав за кілька днів до повномасштабної війни. Майже нічого не знав англійською, як і я, загалом. Довелося вийти на посольство Японії. Довів його пішки від моста в Маяках до кордона, через натовп загубив, знайшов та предав прикордонникам Молдови, був тільки на нейтральной теріторії. Можливість покинути Україну не була обмежена, але, звісно, я повернувся додому - бо це моя земля, яка потребує захисту. Хоча дехто жартував - думали, що ти не повернешся.
Довіз до кордону - передав прикордонникам, а сам повернувся додому, боронити рідну землю
Дмитро згадує сотні моментів перших місяців війни, як команда старостату та тероборонівці на ногах перенесли ковід, як не спали по 2-3 доби, щоб налагодити повноцінний захист селища, яка потужна підтримка була від односельчан.
Але найважчий спогад – ті самі номери в телефонній книжці. Деякі з тих, хто в перші дні приступив до захисту селища – пішли на фронт та загинули, захищаючи свою країну та свій дім вже у великій битві. Ні стерти цих номерів, ні прийняти смерті цих людей - не виходить.
Зараз громада менше зайнята питаннями оборони – більше допомагає захисникам, які на передовій фронту.
Власне Дмитро – переганяє автомобілі з-за кордону для ЗСУ та налагоджує зв’язки з партнерами, щоб світ не змменшував підтримку. Адже українці всього лише захищають власній дім від окупанта, загарбника, який прийшов у настільки мирну країну, де люди спочатку не могли повірити, що війна в них відбувається по-справжньому. Мій співрозмовник вірить в перемогу, у відновлення кордонів держави до тих, які ми мали на 1991 рік, та переконаний, що перемога - близько. Головне, як жити далі: не допускати тих помилок, які були раніше – варто плекати в собі український світ, а не "русскій мір".
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
