За місяць до війни у Біляївці відкрився молодіжний центр, який мав стати місцем для спілкування, створення та реалізації проєктів юнаків та дівчат громади. Цікавий факт – юнаки та дівчата своїми руками робили там ремонт, самі заробляли гроші на придбання матеріалів. Була надія, що закінчиться тривалий карантин – і вони повернуться до активного та живого спілкування, такого необхідного в юні роки. Все змінила війна. Вони допомагають робити окопні свічки, збирають медикаменти на фронт, влаштовують благодійні концерти та аукціони, а ще часто чують – ваші проблеми не на часі. Хоча вони просто хочуть відвоювати у війни хоча б крихточку юності.
У передмові легендарного роману “На Західному фронті без змін” Еріх Марія Ремарк написав, що цей твір – спроба розповісти про юне покоління, яке занапастила війна, про тих, хто став її жертвою, навіть якщо врятувався від снарядів. Бо він сам після закінчення Першої світової прожив понад 50 років, але так і не зміг оговтатися від війни. Чи вийде це зробити в нинішнього юного покоління України? Частина рятуються за кордоном, частина - живе під постійною загрозою обстрілів та ракетних атак, а ще - в усвідомленні, що не за горами 18 років, коли вони підлягатимуть мобілізації, якщо війна затягнеться на роки.
Тільки за останні дні Біляївка попрощалася з 25-літнім Євгеном Воржовим, з 23-річним В'ячеславом Москаленко, раніше з 24-річним Андрієм Пастухом, 20-річним Андрієм Тузом, на самому початку війни з 21-річним Євгеном Атюковим. У Жені була мрія - стати батьком золотоволосої дівчинки з синіми очима. Але тепер жоден з них не стане ні чоловіком, ні батьком, ні проживе своє життя. Війна забрала весь природний хід життя.
Але юнаки та дівчата знаходять можливості відвойовувати у неї крихти своєї юності. Вони круті. Кращі, за багатьох тих, хто нажив роки, але не нажив розуму, щоб не воювати, а жити в мирі...
Найстрашніший день нашого життя
Ми поговорили з юнаками та дівчатами Біляївки, які входять до Молодіжної ради міста. Це молоді люди з активною громадянською позицією. Попри те, що до війни серед містян було багато скарг, що у молоді мало місць для дозвілля, вони створювали його собі самі: облаштували в громаді музичну студію та записували треки, організовували та проводили спортивні змагання та турніри, брали участь в дискусіях, проводили тематичні дискотеки та концерти, проводили покази фільмів під відкритим небом та мультфільмів, займалися волонтерством та запускали флешмоби добрих справ. Намагалися наповну та позитивно використовувати дуже короткий, найбільш безтурботний період свого життя.
“Яким був найважчий період за часи війни”, - запитую у них.
Більшість відповідає: найстрашнішим днем стало 24 лютого.
- Для мене дуже страшно було почути “Це війна”, - каже 16-річна Владислава Горковенко, - до сьогодні не було жодного абсолютно спокійно дня, без тягаря на серці та важких думок.
- Нам зателефонувала моя сестра та схвильовано повідомила, що почалася війна, ми маємо зібрати речі та бути готовими до евакуації, - поділилася 15-річна Ольга, - я хотіла йти до школи, але всім сказали сидіти вдома.
- 24 лютого – день, який перевернув моє життя, - розповідає 18-річний Станіслав Васильєв, - напередодні я зустрічався з друзями, ми спілкувалися, все було добре. О 5-ій ранку я мав прокинутися та йти на автобус, щоб поїхати на заняття в Одесу. Натомість почув вибухи. Очне навчання стало неможливим. Ми звикли жити в умовах війни: запровадили комендантську годину, годинами лунають тривоги, пережили тривалі відключення світла. Але особисто мене це тільки загартувало. Я народився в Україні, і я пишаюся цим.
Дуже багато моїх співрозмовників кажуть, що психіка за рік з гаком повномасштабної війни загартувалася. Страшно було, коли лунали перші вибухи, падали перші ракети, особливо, зовсім поруч на території громади чи в сусідніх населених пунктах. Скоріш за все, на цей ефект страху та неочікуваності розраховував ворог. Оговтавшись, вони просто почали цей страх генерувати у ненависть до ворога.
Американський президент, який спас від голоду росію після Першої світової та громадянської війни, хоча ненавидів більшовиків, Герберт Гувер сформулював: “ Люди похилого віку оголошують війну, а вмирати йдуть молоді ”. Для юних хлопців та дівчат – це завжди туга, коли з фронту на щиті повертаються їхні однолітки. Хлопців, які закінчили школу на 3-5 років раніше за них. Це порушує весь природній цикл життя.
Дуже складно тим, у кого забрали на фронт батьків. Хоча стоять на роздоріжжі між дитинством та дорослим життя, але ще дуже сильно прив’язані до батьків.
- Коли тато поїхав на війну – стало найбільш нестерпно, говорить 18-річна Поліна Негріняк.
- Щоразу боюся, коли тато довго не виходить на зв'язок, - каже 17-річна Дар’я, - він захищає Україну, я пишаюся ним, але думки, що десь гинуть люди, гинуть військові, які просто стоять за своє – просто руйнують мене зсередини.
Люблять їх, сумують за ними, переживають кожну трагічну звістку, як особисту втрату. Смерть кожного воїна, смерть кожного мешканця чи мешканки громади, з якими були знайомі, вони пропускають через себе. Не можуть змиритися з тим, що пішли з життя улюблені вчителі, або навіть старенький дідусь, роки його, вважають, зменшили стреси та нерви через війну.
- Каталізатором усвідомлення, що у нас в країні війна, - розповідає Тетяна Малевська, яка багато років координує роботу з молоддю в громаді, - стала загибель та похорони їхнього улюбленого вчителя Володимира Калмика. Це, напевно, був емоційний перелом для більшості дітей. Вони втратили справжнього Героя. Другий - на виставці патріотичних плакатів " Нова українська реальність". Сльози майже дорослих юнаків та дівчат перед роботами, присвяченими Бучі, Маріуполь,Харкову, дали усвідомлення, що кожен куточок України для них близький та рідний. Вони не готові прощатися та віддавати ворогу хоча б одне місто чи село, бо усвідомили, що це все - їхня земля. І третій - конкурс відеоробіт до одного з міських свят. Там було дві роботи, які зняли діти, що перебувають за кордоном. Вони живуть у прекрасних країнах, але всі їхні думки - вдома, в Україні, вони налаштовані повернутися за першої можливості. В цій війні народжується нова нація, нове покоління, яке чітко знає, що вони - українці. Вірю та надіюся, що вони матимуть змогу будувати свою країну за новими правилами, з усвідомленням цінності власної держави.
Кого звинувачують у війні
Втім у війні, молоді люди Біляївської громади, звинувачують не лише 70-го диктатора путіна, який поставив підпис під розв’язанням загарбницької війни. Він, дійсно, для них є уособленням зла.
Але у невеликій анкеті, ми попросили заповнити молодь міста, дуже багато відповідей: на росію, на народ росії, які підтримали диктатора та не змогли його зупинити, на родичів у росії, яким ми та наше життя виявилися менш цінним, ніж їхній лідер, на владу росію, яка несе колективну відповідальність, за все, що вчинила з Україною.
Водночас, були відповіді – і на тих українців, які зрадили, які пішли на співпрацю з ворогом, які хотіли стати частиною росії, та відкрили двері для війни.
Молоді люди кажуть, що в деяких чатах спілкуються зі своїми однолітками в росії, і вони зустрічають в них розуміння, що це ганебна війна для росії, вони вибачаються за неї. І це дає молодим людям надію, що не всі люди там втратили совість та сумління.
- Вони розуміють, що ми нічого такого не зробили росії, щоб вона нас поливала ракетами, - каже один з юнаків, - моя єдина мрія дожити до моменту, коли цього пенсіонера путіна будуть судити, або його не стане. От тоді у мене буде привід посміхатися до кінця життя.
Вони звинувачують росію в тому, що вона вкрала їхній спокій, вкрала життя дорогих та знайомих людей, можливість прости жити, а не виживати на фоні звуків повітряної тривоги.
- Я все життя мріяла вступити до політеху, вступила. Мріяла про цікаве студентське життя, але другий рік ми навчаємося тільки онлай, - Діана Демидова, 18 років.
- Дуже складно навчатися в університеті, адже моя професія потребує багато практики, але залишається лише суха теорія. Студентське життя залишилося нездійсненою мрією, а друзі розкидані по всьому світі.
- Планів було багато, я дуже мріяла потрапити в Херсонську пустелю, дуже хотіла повернутися до Миколаївського зоопарку. Вступати я планувала за кордон, але зараз розумію, що хочу пов‘язати своє життя лише зі своєю країною, - Владислава Горковенко, 16 років.
“Ми” – завжди писатиметься тепер з великої літери
Війна присутня в житті кожної юної людини громади – хтось донатить на ЗСУ зі своїх карманих грошей та заощаджень, хтось своїми руками робить окопні свічки, плів сітку, але більшість беруть участь в організації різноманітних заходів. Вони дають змогу одночасно робити корисні речі для армії, і відвойовувати у війни крихточку своєї юності.
Це організація благодійних концертів, під час яких можна поєднати дві справи – побути в колі друзів, і водночас зібрати кошти для ЗСУ, благодійних аукціонів, де вони продають свої картини, різноманітні вироби.
Під час благодійного аукціону, де свої картини продавали молоді люди громади
Учасники молодіжної ради допомагають, у разі потреби, роздавати гуманітарну допомогу, беруть участь в різноманітних заходах.
Попри війну вони мають багато мрій: перемогу, звільнення всіх територій.
- На всі свята я загадую одне-єдине бажання – це перемогу України, - каже 15-річна Ольга, - визволення всіх наших територій. На День Перемоги ми поїдемо у наш Скадовськ до подруги моєї мами, ми там влітку відпочивали – це прекрасне місце.
Хоча частина з них були зовсім дітьми, коли росія анексували Крим, він присутній у багатьох відповідях. Після перемоги хочуть поїхати у Крим та в тур всією Україною. Виявилося, що війна та новини з навіть найменших сіл, зробили Україну для них цілісною та єдиною державою: до Бахмута, у Соледар, у місто-герой Харків, на честь якого перейменували вулицю Московську в Біляївці, у неймовірний Херсон, у Львів, Ужгород та Дніпро – географія, яку змусили вивчити бойові дії, склала пазл “Україна”, краще, ніж шкільні уроки.
- Я хочу об’їхати на автівці кожне місто та село, про які чула з новин, - ділиться 16-річна Владислава, - і вкотре переконатися, яка прекрасна наша Україна!
У юнаків та дівчат дуже дорослі мрії: ми хочемо боронити рідну державу; допомагати пораненим стати на ноги; щоб повернулися живими ті, хто сьогодні на фронті.
Але мають персональні мрії – АТБ на Червоній площі, поїхати нарешті на море, просто вільно дихати та не підпорядковувати своє життя сигналам повітряної тривоги, ракетним загрозам, зібратися за одним столом з рідними, хто виїхав до інших міст, чи за кордон, випити за перемогу та згадувати зі сміхом, як цигани вкрали у другої армії світу танк.
- Я тепер завжди “Ми” писатиму з великої літери, - каже Станіслав Васильєв, - бо "Ми" – українці, всі ті, хто змогли протистояти такій ворожій навалі. Пережили багато, але попри всі випробування – залишаємося єдиними та віримо в перемогу, у відновлення нормального життя.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
