З початком повномасштабного нападу росії на Україну Уряд обмежив право виїзду за кордон чоловікам віком від 18 до 60 років. Таке рішення не знайшло однозначного розуміння серед представників морських професій. Однак, поки одні моряки писали петиції, інші – чекали на свою чергу біля військкомату. Серед них – наш земляк. Він також дуже хоче повернутися до своєї улюбленої роботи, однак розуміє, що зараз – він більше потрібен на рідній землі.
Анатолій – уродженець с. Маяки. Про рідне село він згадує з теплотою у серці, адже з ним у нього пов’язані всі дитячі спогади. Після 9-го класу хлопець переїхав до Одеси, там закінчив школу і вступив до університету. Сильна жага до знань вилилася у дві вищі освіти: магістр з судноводіння та бакалавр з промислового та цивільного будівництва. У 24 роки юнак вже встиг стати помічником капітана на торговому флоті.
– Коли працював у морі – бачив десятки держав, їх підхід до життя і культури народів, – розповідає Анатолій, – і кожного разу запитував себе, де я хотів би зупинитися? Відповідь була лише одна – це Україна. Я хочу жити тут, творити і берегти рідну землю. Робити її кращою, щоб іноземці мріяли тут жити, а не ми залишали рідні береги у пошуках кращої долі.
Між рейсами – працював інженером, їздив на об’єкти по всій Україні. Одне з останніх замовлень було у Харкові, напередодні війни готувався у відрядження до Дніпра. Там планувалася масштабна реконструкція колишнього “Дніпропетровського шинного заводу”. На його місці мали звести величезну базу прийому та розподілу товару, а також відновити гуртожитки. Анатолій впевнений, що після війни вони обов’язково все відбудують і реалізують всі свої плани.
Присягнувся служити народу України ще студентом. Клятві не зрадив
Навчаючись в університеті, хлопець паралельно закінчив кафедру військової підготовки і присягнув на вірність українському народові. Відчуття великої загрози було в Анатолія ще з 2014-го року. Він розумів, що росія так просто не зупиниться. Тож готувався. Знав, що прийде момент, коли покличуть на фронт. І знав, що готовий йти служити та захищати рідну країну.
– У разі повномасштабної війни я готовий був стати на захист своєї держави, боротися за її свободу та незалежність, – каже Анатолій, – я навіть не думав, що можу вчинити якось по-іншому. Переховуватися, ховатися, тікати.
Це наша земля, нашого народу. Ми не кликали на неї "визволителів", бо нас ніхто не брав у полон. Ми самі собі обирали владу. Ми самі будували своє життя. І ми маємо це захистити.
Дзвінок, що розділив життя на “до” та “після”
– 24-го лютого я прокинувся від дзвінка свого товариша, – згадує юнак, – я ніколи не забуду його голос і фразу, якої ми всі так боялися: почалась війна!
Перш за все, хлопець подбав про безпеку своєї сім’ї, рідних та близьких. Коли переконався, що вони більше не потребують його допомоги – сам пішов до військкомату в якості добровольця. В перші дні війни там була велика черга офіцерів, готових йти на фронт і відстоювати свою Батьківщину. Тож Анатолію сказали трохи почекати. Зателефонували аж через місяць та попросили прийти.
– Пам’ятаю, з дороги мене зустріли, привезли в невеликий населений пункт перед зіткненням з ворогом, сказали готуватися до прийняття посади, – розповідає військовий, – а наступного дня я поїхав знайомитись з особовим складом. Поки їхали – пару снарядів лягло поряд з машиною, але, дякувати Богу, не зачепило.
Маленьких Перемог не буває!
Ось вже 5 місяців як Анатолій офіцер ЗСУ, що захищає нашу країну на Донецькому напрямку. Його позивний "Талос" – тому що зірвав декілька наступальних дій противника, і побратими придумали, що він як міфічний герой.
– Завжди, коли ставлю задачу своїм підлеглим – несу відповідальність, тож намагаюсь особисто контролювати хід виконання завдань, – розповідає Анатолій, – одного разу була контрдиверсійна операція, в результаті якої ми вступили в контакт з противником. Так сталося, що були помічені. І хоча сили були нерівні – прийняли рішення вступити в бій. Для нас було дуже важливо втримати позицію, адже річ йшла про висоту, кращого огляду для оператора Javelin просто не придумати. В ході бою нам вдалося відкинути противника, завдати йому втрат і досягти своєї цілі. Це була малесенька перемога великої битви. Пізніше вона допомогла повністю розгромити ворожий наступ і заставила противника в подальшому відмовитися від штурмових дій. Ось так маленькі перемоги забезпечують великі результати!
Тому, вважає наш герой, ніколи не знецінюйте свою роботу. Щоб ви не робили для перемоги – волонтерите, шлете донейти армії, просто виконуєте свою роботу якісно, допомагаєте іншим – ви куєте перемогу разом з армією.
Краще померти стоячи, ніж жити на колінах
Як і кожен українець, Анатолій мріє лише про одне – закінчення війни. Але тільки ціною Перемоги. Бо він знає: краще померти стоячи, ніж жити на колінах.
– Найскладніше на війні – це втрата побратимів, – каже офіцер, – скільки Героїв вже віддали життя за свободу нашої держави. Ми маємо пам’ятати про це, довести нашу спільну справу до кінця і поставити крапку в цій історії. Не передавати цю війну, що триває століттями, у спадок нашим дітям та наступним поколінням українців. А потім збудувати міцну країну на тих цінностях, за які ми боремося: гідність, свобода, честь, взаємоповага, взаємопідтримка, демократія, права та свободи людини.
Наш земляк нагадує, що успіхи на фронті залежать не лише від тих, хто на передовій, а й від надійного тилу.
Зараз батальйону, де служить Анатолій, терміново потрібен дрон. Його вартість 287 000 грн.
“Коли в роті була б така пташка, ми були б набагато мобільніші і реагували набагато скоріше!”, – каже офіцер.
Збір проводиться через благодійний фонд “Милосердя Біляївщини”. Свій внесок ви можете зробити на картку:
4246 0010 0355 8396
Одержувач платежу:
Найменування організації: БО ФБ МБ
Код отримувача: 39359984
Назва банку: АТ КБ «ПРИВАТБАНК»
Рахунок отримувача: UA263052990000026000034923907
Валюта: UAH
Не будьте байдужими! Давайте разом наближати нашу Перемогу!
