37% українців мають близьких або знайомих, які загинули або отримали поранення під час російсько-української війни. Вона прийшла фактично в кожну 3-4 родину Біляївської громади - трагічною звісткою про загиблих та поранених, багато з яких не змогли оговтатися та пішли з життя не на полі бою, а у лікарняних палатах. З 2014 року Біляївська громада втратила 21 мешканця, які за різних обставин віддали життя, захищаючи Батьківщину. Біляївка.City хоче в одній публікації пригадати всіх загиблих мешканців нашої громади.
Кожне життя, що вбила росія - це цілий космос, який навіки згас. Це мрії, плани, сподівання, яким не судилося стати реальністю, бо сусідній народ поклав око на чужу країну та чужу землю. Кожен раз, коли ми змушені писати некролог на смерть солдата, ми слухаємо від їхніх рідних слова неймовірної туги та горя.
Дорослі чоловіки плачуть, як діти, бо змушені хоронити синів, братів, батьків. Це чорне горе для дружин, для матерів, для доньок, для сестер. Вони розповідають про своїх хлопчиків, не стримуючи сліз та горя. У нашому меморіалі ми хочемо розповістити, яких прекрасних людей втратили не лише ці родини, а й наша громада, наша країна загалом через війну, що розв'язала росія проти нашої держави.
Це розповідь про справжню народну армію, яка складається не лише з професійних військових, а зі слюсарів, токарів, вантажників, вчителів, водіїв..., які просто стали на захист рідного дому. Кожна п'ядь української землі відстояна життями солдат, зокрема й з південної України.
2023 рік
27 березня на фронті на Соледарському напрямку, боронячи Україну, загинув біляївець, воїн, захисник України Олексій Куртій. Йому було 41 рік, в нього залишись дружина і двоє синів. У мирному житті працював у газовому господарстві. Також займався будівництвом, ремонтом машин.
Олексій Куртій народився і виріс у Біляївці. Навчався у першій школі. Після її закінчення здобув спеціальність зварювальника. Військову строкову службу проходив у повітряно десантних військах у Болграді.
Як розповів Михайло Шамотій, один з близьких друзів воїна, Олексій Куртій з перших днів повномасштабної війни прийшов добровольцем до військкомату, щоб боронити Україну. Спочатку служив в роті охорони у Біляївці, потім в Одесі, згодом його направили на Херсонський напрямок. Він брав участь у визволенні Херсону. А згодом він захищав країну на Соледарському напрямку. Авдіївка, Вугледар. Був у противотанкових військах, нищив ворога противотанковим ракетним комплексом «Корсар».
Загинув Олексій 27 березня.
- Ми постійно тримали з ним зв'язок. Якщо він навіть був на позиціях, то хоч коротеньким повідомленням, але відповідав, - згадує Михайло. - 26 березня ми з ним зідзвонились, говорили. 27 я йому написав, щоб він зателефонував, як буде можливість, але він вже не відповідав. І 27-го прийшла похоронка.
Євгену Воржову було 24 роки. Загинув під Бахмутом.
У мирному житті спочатку працював вантажником, потім пішов на строкову службу, звідти повернувся дисциплінованою, зібраною та відповідальною людиною.
Женя виріс без батька, але йому його замінив дядько, мамин брат Денис, який докладав багато зусиль, щоб хлопець виріс гідною людиною, хазяйновитою, опорою для родини.
Отримавши повістку, хлопець не вагаючись пішов у військкомат. Воював на найгарячішому напрямку - на нулі у Бахмуті. Телефонував родині, розповідав, як там важко, як росіяни знищують все живе, стирають міста, села, але він вірив у перемогу та робив все, щоб її наблизити.
Загинув він у День народження матері, залишивши навіки тугу по собі.
В'ячеславу Москаленко було 23 роки. Загинув під Бахмутом.
У мирному житті спочатку служив за контрактом прикордонником. Потім вивчився на токаря, працював на ВОС "Дністер", згодом - на невеликому підприємстві з виготовлення пластикових пляшок.
Про хлопця його вчителька, з Біляївського ліцею №3, Оксана Персинська написала: "У нього був світлий та відкритий погляд, щира людина, без подвійного дна, гідний, стриманий, навіть у 7-му класі, коли прийшов у нашу школу - по-дорослому розважливий, без подвійного дна, якщо сміявся, то від душі, якщо співчував, то серцем та душею".
"Славік був дуже душевний, у нього було велике добре серце, - згадує про нього колега Ольга. - Завжди відгукувався на прохання допомогти з роботою іншим, хоч своїх обов’язків у нього завжди вистачало. Знаєте, як кажуть, є хороші, світлі люди, він був одним з них".
Мобілізувався В’ячеслав наприкінці серпня 2022 року. Його направили на навчання. У січні він вже знаходився на фронті. Був командиром підрозділу гранатометників. Попри молодий вік, тихий, інколи навіть сором'язливий характер, вів за собою людей та був справжнім захисником Батьківщини.
Андрію Павліченко було 42 роки. Під Бахмутом отримав важке поранення, довго змагався за життя, але смерть виявилася сильнішою.
У мирному житті був слюсарем. Працював у Біляївці на ВОС «Дністер». 25 лютого 2022 року він вже стояв біля військкомату у Біляївці. Спочатку ніс службу у роті охорони. 17 травня його направили на фронт.
Не зважаючи на усі труднощі фронту, він завжди тримався оптимістом. Оберігав рідних від важких новин, жартував та приховував всі труднощі.
"Відстріляємося, - казав він сестрі, яка телефонувала та запитувала, як він". 19 грудня він отримав важке поранення в голову біля Корделівки, Бахмутський район. Майже півтора місяця він знаходився у шпиталях, боровся за життя, але 5 лютого його серце зупинилось...
За словами сестри Олени, Андрій був простим хлопцем, добрим, скромним і дуже сором’язливим. Не вів сторінок у соцмережі, не дуже любив фотографуватися. Захоплювався мотоциклами, любив їх ремонтувати і майструвати. Цінував друзів, родину. Власну створити, на жаль, не встиг, хоча дуже хотів та мріяв про це.
Сергію Адаменку було 29 років. У вересні указом Президент України Володимира Зеленського Сергія Адаменка нагородили Орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Загинув на Донеччині.
У мирний час працював експедитором. Створив сім’ю, народив сина, якого дуже любив. На захист Батьківщини пішов 1 липня, добровольцем.
"Він пішов на фронт, бо хотів, щоб його син ріс у вільній країні, - поділилася його дружина Олена. - Хотів захистити нас, свою родину, свою країну і робив це вісім місяців поспіль, до останнього свого подиху..."
Дмитру Сінькевичу було 43 роки. Загинув під Бахмутом.
Життєрадісий, добрий, щедрий, дуже гостинний господар, інколи наївний, а інколи дуже впертий, згадують про нього друзі.
Він дуже добре розбирався у механіці, МАЗах, КАМАЗах, любив свою роботу, був людяним і простим.
- Дімон був розбишакою, у хорошому розумінні цього слова. З ним завжди було цікаво і весело. Він ніколи не відмовлявся від роботи, коли просили допомогти друзі. Треба цеглу перенести - перенесе, треба дерево обпиляти - теж допоможе, - згадує близький товариш загиблого Микола. - Він вірив у дива. І вважав, що треба вчитися на своїх помилках.
Якось я спитав його: ким ти себе бачиш через 10 років? І він одразу, наче давно знав відповідь на це питання, сказав: щасливою людиною.
Ігорю Долованюку було 44 роки. Він народився і виріс у селі Мирному. Після закінчення школи навчався в училищі, отримав робітничу професію. Багато років поспіль працював будівельником. У Ігоря є син та дві донечки.
На фронт пішов добровольцем у листопаді 2022 року. Був командиром відділу гранатометників.
"Він був дуже товариський, ніколи не відмовляв у допомозі. Затятий борець за справедливість, - згадує сестра Наталія, - Напередодні Нового року приїжджав на кілька днів додому, і його розмови були про віру у перемогу, як вони з побратимами її виборюють. Він мав хист добре організовувати роботу, розповідав, що у відділі хлопці самі обрали його старшим – командиром. І він залишався ним до останнього подиху".
Олександру Степаненко було 34 роки. Брав участь у звільнені Херсона, пройшов пекло Бахмута, а життя забрала хвороба. Ймовірно, далися в знаки випробування, стреси, які переживав чоловік на війні. Він приїхав до рідного міста на невеликий відпочинок та лікування, ліг спати, і не прокинувся.
Навчався Олександр у Біляївській третій школі. У цій школі вчителем математики працювала його бабуся – Степаненко Ніна Олександрівна.
"Він, ще коли був школярем, казав бабусі: я буду тебе оберігати, ти будеш мною пишатися, - згадує класна керівниця Олександра Діна Гіжиця, - уВ класі його дуже любили, він був добряк, брав участь у багатьох шкільних заходах, особливо у КВК. Був таким жартівником, реготуном. І зараз, коли ми дізналися, в голові слова: Сашко, з цим не жартують, прокидайся…. Просто не віриться, що його вже нема".
2022 рік
Андрію Тузу було 20 років. Загинув під час ворожого обстрілу міста Очакова, де він ніс військову службу.
Хлопець сам виявив бажання стати на захист України. Ще до війни підписав контракт, служив в морській охороні. Під час повномасштабного вторгнення ніс службу на Миколаївському напрямку, боронив рідний Південь від ворога. Ціною власного життя Андрій здійснив найбільший подвиг людини - поклав своє життя за свободу і незалежність своєї Батьківщини.
Валерію Панасюку було 43 роки. Загинув на Донеччині. У мирному житті мав професію електрика, багато років працював за фахом. Був одружений, в нього залишилася донька.
На передову, захищати Україну від російської навали відправився 27 жовтня. В армії Валерій у юності не служив. Не пройшов за станом здоров’я. Але коли розпочалася повномасштабна війна, це не зупинило його. Він став добровольцем тероборони. Потім записався до лав ЗСУ.
- Він був досить наполегливий у своїх рішеннях, ми це знали і ніхто з родини його не відмовляв. Батько, якого ми, на жаль, теж нещодавно втратили, ним би пишався, - розповіла сестра Ганна.
Був небагатослівний. Його найулюбленіші слова, які він завжди повторював своїй родині, щоб ми не хвилювались: все нормально, все під контролем, але війна виявилася підступною та несправедливою.
Володимиру Калмику було 55 років. Загинув на Херсонському напрямку. До війни - улюблений вчитель фізкультури багатьох поколінь Біляївки, спортсмен, музикант з оксамитовим голосом.
Володимир Іванович став на захист країни з першого дня війни. Добровольцем прийшов до військкомату, ніс службу у роті охорони. А у травні добровольцем пішов на фронт, захищав Україну у складі 28 окремої механізованої бригади.
Загинув 17 вересня внаслідок ворожого артобстрілу під час наступу наших воїнів на Херсонському напрямку.
"Володимир був душею компанії, світлою, глибоко порядною людиною, патріотом України та свого міста. На таких принципах виховував своїх дітей, онуків, а також учнів, - згадують про загиблого його колеги зі школи №1. - Завжди відповідально ставився до роботи. Завжди натхненно готував школярів до спортивних змагань, спартакіад, вірив у їх здібності. Був безвідмовний у проханні допомогти. І це невимовний біль, розуміти, що його більше немає. Що ми більше не побачимо його щиру посмішку, не почуємо його співу під гітару і підбадьорювання, що все буде добре..."
Олександру Макарова було 46 років. До війни працював водієм. Помер на бойовому посту, здав зміну, ліг відпочивати та не прокинувся. У Олександра Макарова залишилася родина, дружина і двоє дітей.
За словами старости села Мирне Володимира Осадчого, Олександр був дуже сумлінною, доброю, порядною людиною, ніколи не відмовляв у допомозі, був активним мешканцем села. З перших днів після повномасштабного вторгнення росіян записався до самооборони села, ніс чергування.
Коли оголосили загальну мобілізацію, він сам прийшов за повісткою до старости, з нею потім прибув у військкомат. Був чесною та порядною людиною, яка не стала ховатися за спинами інших.
Віктору Григорьєву було 50 років. За фахом був трактористом, водієм. Загинув під Миколаєвим, після прицільного ворожого обстрілу. Важкі поранення Віктор отримав 18 березня, під час ворожого обстрілу під Миколаєвом. Тривалий час родина не могла знайти навіть його тіло, щоб гідно поховати. Пізніше виявилося, що після вибуху, з чисельними важкими пораненнями, його доставили до шпиталю, де він помер у той же день. Тривалий час тривало встановлення особистості, і лише після підтвердження повідомили родині про загибель.
"Весь цей час ми жили надією, - розповіла нам його дружина Валентина, - його брат їздив на опізнання тіл, ми телефонували на гарячі служби, але чудо не сталося..."
Йому пасувало кермо трактора, комбайна, він любив свою роботу. За словами Валентини, її чоловік був весельчак і оптиміст, завжди тримав слово, був дуже чуйний і добрий. Любив свою сім'ю і Україну. Був справжнім борцем, мав бойовий досвід і бойовий дух. Він був достойним сином своєї країни, який не пошкодував власного життя задля її захисту від рашистської навали. Саме таким він і залишиться у пам’яті друзів, рідних, побратимів і знайомих.
Андрію Пастуху було 24 роки. Загинув на Дніпропетровщині. Коли Андрію виповнилося 16 років, не стало його мами, він залишився сиротою. Жив з бабусею у селі Мирне.
У 2019 році хлопець пішов служити до лав Збройних Сил України. Після звільнення зі строкової служби підписав контракт на три роки. Коли розпочалася повномасштабна війна, захищав Батьківщину у складі Нацгвардії на території Дніпропетровської області.
Боєць загинув 27 травня внаслідок ворожого обстрілу. За інформацією Центру територіальної оборони Дніпра, у цей день російські окупанти вдарили по полігону Національної гвардії трьома ракетами "Іскандер". Одна з них потрапила в ціль.
Євгену Авраменко було 31 рік. Загинув під Миколаєвим. Мова йде про обстріл, який за підозрою слідства навів на військову частину колишній керівник Миколаївської окружної прокуратури Геннадій Герман, якого судять у справі державної зради.
Євген був учасником АТО. Через хворобу на деякий час залишав армію, працював за цивільною спеціальністю, але згодом знову повертався до військової служби.
- Він у душі був захисником, тягнуло його до служби, не міг без неї, - розповіла сестра. – Він одружився, а потім буквально напередодні війни знову підписав контракт на військову службу і повернувся у стрій. А коли почалася війна, став на захист своєї країни.
У пам’яті друзів Євген залишиться доброю, чуйною людиною, справжнім товаришем, який завжди приходив на допомогу.
Олександру Варзару було 35 років. Загинув під Миколаєвом. Мова йде про обстріл, який за підозрою слідства навів на військову частину колишній керівник Миколаївської окружної прокуратури Геннадій Герман, якого судять у справі державної зради.
Мав звання сержанта, був військовослужбовцем, учасником АТО.
Як розповіли його побратими - учасники АТО, Олександр мав гарну бойову підготовку, а у своєму арсеналі - нарогоди за зразкову військову службу.
А ще він був справжнім товаришем, з яким завжди легко і приємно було спілкуватися, на якого можна було покластися.
Також Олександр був чудовим батьком двох дітей.
Василю Микитюку було 53 роки. На війні просто не витримало його серце під час проходження служби в одній з військових частин на Одещині.
Час не лікує ран, не робить біль втрати більш слабкою, не загоює, пише його дружина. Якби не війна, він міг би жити та бути поруч.
Володимиру Галушку було 40 років. Загинув під Миколаєвом. Мова йде про обстріл, який за підозрою слідства навів на військову частину колишній керівник Миколаївської окружної прокуратури Геннадій Герман, якого судять у справі державної зради.
Він би вистояв у чесному бою, але загинув через чужу зраду. Повернувся з-за кордону, де працював різноробочим, щоб боронити рідну землю. На війну пішли його брати, він не міг бути осторонь.
"У житті Володя був дуже позитивною людиною, відкритою, доброю, щедрою та щирою, - каже біляївчанка Євгенія Панта, - наша родина давно товаришувала з ним. Коли він вирішив піти на війну, то сказав це якось буденно: йду воювати. Ми переживали, телефонували, підтримували. 18 березня зв'язок обірвався. А потім його брат прислав коротку смс: "Вова загинув". Наше серце болить, плаче за нашим другом".
Олександру Холявко було 25 років. Загинув під Миколаєвом. Мова йде про обстріл, який за підозрою слідства навів на військову частину колишній керівник Миколаївської окружної прокуратури Геннадій Герман, якого судять у справі державної зради.
Чоловік був учасником АТО, захищав територіальну цілісність своєї країни на Сході. Там під час виконання бойового завдання отримав серйозну травму. Але одужав, став на ноги, хоч і отримав інвалідність.
Коли закінчився контракт, змінив місце роботи. Деякий час працював закордоном. Але коли дізнався, що російські війська вторглися на територію України, одразу повернувся додому, щоб знову стати на її захист.
- Він казав, що якщо б його і не мобілізували через інвалідність, він би все одно сам пішов. Бо це його обов’язок – захищати свою країну. Таким він був патріотом... - розповіла дружина Настя.
У Олександра залишились дві донечки, старшій майже 2 роки, найменшій всього 5 місяців, та велика родина, яка невимовно за ним сумує.
2014 рік
Євгену Атюкову було 21 рік. Загинув під час бойових дій поблизу Донецького аеропорту, врятувавши життя побратима. Група розвідників нарвалися на засідку бойовиків, виходила з оточення з боєм. За словами очевидців, Євген закрив собою мінера, що йшов попереду. Врятувавши товариша, він отримав травми, які були несумісні з життям. Солдат загинув героїчно і самовіддано.
Для рідних, друзів та знайомих, Євген залишаєтьмя справжнім другом, вірним товаришем, людиною, яка завжди дотримувалась свого слова та у скрутну хвилину була готова підставити дружнє плече. Він був веселим та трішки задиркуватим хлопцем, який не міг змовчати, коли відчував гостру несправедливість чи лицемірство по відношенню до близьких людей. Він ніколи ні перед ким не пасував. Справжнім захисним щитом був Євген і для своєї родини. Люблячий та турботливий син, уважний онук та чудовий брат, - таким запам’ятається хлопець найріднішим людям у світі.
Захоплювався Євген спортивними мотоциклами та мріяв мати один із них у своєму арсеналі. Його найближчим друзям була відома іще одна його заповітна мрія – мати доньку на ім’я Златка. Крихітну та красиву, з бездонними, як у нього, блакитними очима та хвилястим золотим волоссям. Не судилося...
Андрій Шаповал мав 37 років. Загинув на Донецькому напрямку. Був одним з перших, хто відгукнувся на заклик піти на захист Батьківщини. Загинув у перші дні після того, як заступив на службу.
Вічна пам'ять та вічна слава всім, хто загинув за Перемогу України! Слава Україні! Героям Слава!
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
