Сотні українок залишилися вдовами через збройну агресію російської федерації. Війна забрала в них можливість пройти життєвий шлях разом з коханою людиною, здійснити спільні мрії, ростити разом дітей, у майбутньому бавити онуків. Кожна історія втрати – це біль, який тепер ні на хвилину не полишає тебе, поділилася з нами Вікторія Заворотнюк-Коломейчук з Межлимання Усатівської ОТГ, що на Одещини. Її чоловіка – загиблого Героя, село на колінах зустрічало коридором пошани.
Ми мали багато мрії, які вкрала в нас росія
Андрій та Вікторія Коломейчуки були разом 21 рік, у шлюбі – 13. Вони – однокласники. Це було перше шкільне кохання, яке змогли принести через все спільне життя.
- Ми почали зустрічатися, коли навчалися у 9-му класі, нам було по 14 років, - згадує Вікторія, - але вже до цього я розуміла, що закохана в нього, що подобаюся йому, тільки він не наважувався зробити перший крок. Тоді я вирішила взяти ініціативу в свої руки. Це були Різдвяні свята. 8 січня я його запросила до себе в гості. Нагодувала смачно, сама все приготувала, а потім запитала, що буде робити далі? Так і будемо переглядатися та зітхати? І все, з того часу ми не розлучалися навіть на тиждень.
Вікторія розповідає про Андрія з великою теплотою та любов’ю, в голосі сльози та туга – він був надзвичайною людиною, якого любили та поважали всі в селі. Через брак коштів на навчання та необхідність допомагати родині, він одразу після школи пішов працювати. Мав золоті руки та золотий голос. Разом з дружиною вони співали в сільському клубі, багато займався громадським активізмом.
- Я можу годинами розповідати, якою прекрасною, чутливою, емпатичною, доброю, гарною людиною був Андрій. Для мене, для нашої 10-річної доньки, для оточуючих людей, - розповідає Вікторія, - він ніколи не ображав мене, завжди підтримував в усіх моїх прагненнях.
За професією Вікторія психолог. Разом з чоловіком вона мріяла створити невеличкий еко готель в Карпатських лісах, щоб там можна було займатися психологічними практиками, відновитися на природі.
Андрій, за словами його дружини, дуже любив тварин, тому мріяв мати там невеличку ферму – щоб були там коні, собаки.
Не могла повірити в його загибель
Все життя зупинилося для Вікторії після одного дзвінка. Вона працює в сільській раді, поспішала на роботу, коли зателефонував староста та висловив їй своє співчуття з приводу загибелі Андрія.
- В той день, коли він загинув, я була на роботі, цю розмову пам’ятають всі мої колежанки, - згадує Вікторія, - у мене страшно боліла грудна клітина, ломили ребра. Моя колега запитала мене: не думаєш, що щось з Андрієм, може поранили?
Вона відкидала цю думку з голови. Пізніше дізналася, що Андрій отримав поранення саме грудної клітини…Такий міцний між ними був зв’язок.
Коли староста висловив їй співчуття, вона не могла повірити, що це все відбувається насправді. І до моменту, коли вона не поїхала на впізнання тіла – не допускала думки, що її коханий чоловік загинув.
- Від поранення у нього розірвалася діафрагма – так само я весь час з того чорного дня не можу вільно дихати, - каже Вікторія, - щодня плачу. Немає рецепту, як заспокоїти своє серце та біль втрати. Хоча я сама психолог, знаю багато технік самодопомоги, але нічого не працює, нічого не допомагає.
Вплинули лише слова доньки, яка зайшла до кімнати, коли плакала мама та попросила: я втратила тата, поверни мені маму, яку я знала.
Маленька донька теж подорослішала в одну мить, від тоді, коли Вікторія зайшла до неї в кімнату та запитала: ти знаєш, де наш тато, ти знаєш, що, на жаль, не всі наші захисники повертаються додому живими? Наш тато загинув за нас, він став нашим Героєм…
Вони були дуже щасливі втрьох
Любив Україну так само сильно, як родину
Дружина загиблого воїна каже, що вони росли з Андрією в любові до своєї країни. Ніхто їх спеціально не вчив патріотизму.
- Він ставився до України так само ніжно, з турботою, як до своєї власної родини, - каже Вікторія, - ця любов завжди була в нас. Він займався активно волонтерством, благодійністю, громадською діяльністю. Завжди вважав, що починати зміни треба з самого себе.
Коли почалася війна, Андрій одразу був готовий йти до війська. Вікторія, як відчувала, просила його дати набутися разом – якщо принесуть повістку, домовилися, то піде.
- Я його молила про це, - визнає вдова воїна, - але він дуже мучався, що наче ховається за плечами інших воїнів, чоловіків та жінок, які вже були на фронті. Попри те, що був в тилу, з перших днів включився у захист країни. Щодня після роботи був на блокпостах, возив хлопцям воду, їжу, допомагав облаштовуватися, збирав та направляв на армію все, що необхідно на передовій.
Він завжди пояснював свою позицію: я на своїй землі, вона – наша, я - українець, знаю, як мені тут господарювати, моє життя – в моїх руках, я сам собі господар, я сам здатен нести відповідальність за свою країну, своє місто, свою родину. Мені не потрібно, щоб хтось зовні приходив та вирішував за мене мою долю.
- Коли його приклали в ЗСУ – він дуже пишався цьому, - згадує Вікторія, - казав, що тепер нам не має бути за нього соромно. Хоча я завжди йому казала, що пишаюся ним, щаслива, що ми з ним разом. Але ось чомусь такі думки в нього були, що йому потрібно йти на фронт. Коли ввечері зідзвонювалися, то показував свою зброю, жартував, ось тепер моя подружка, з якою коротаю ночі. А ще дуже пишався тим, що потрапив саме в десантники. Вважав, що це велика гордість носити український берет десантника.
Вона знає, що мусить жити далі – заради їхньої доньки. Але вона ніколи не пробачить росії та росіянам, яку біду та горе вони принесли саме в її родину.
- Я не хочу втрачати, як вони, людську подобу, бажати їм смерті всім, або нашим місцевим зрадникам, - каже Вікторія, - але я дуже хочу, щоб вони бодай на 2-3 хвилини, кожен та кожна мати, дружина, донька, чоловік, син, відчули те, що я ношу в собі, в душі після загибелі Андрія. Це такий біль, це такий страшний біль та туга, який просто вбиватиме їх з першої секунди.
На похоронах Андрія Коломейчука
- Наш коридор пошани став не лише жалобною процесією, а виявом нескінченної гордості за подвиг та мужність Андрія, і символом глибокої вдячності нашому Герою та його родині, - відзначила його односельчанка, активістка села Межлимання Наталія Колосова.
40 днів після загибелі та поховання Героя Вікторія щодня ходила до нього на кладовище. Вона розмовляла з ним, принесла йому берет, який прислали йому однополчани. Для Вікторії важливо, що село, якому Андрій віддав багато своєї уваги, турботи, вшанувало його – тіло воїна зустрічали на колінах протягом всього шляху від в’їзду в село. Це була ініціатива самих односельчан. На честь нього перейменували вулицю, на якій він жив, тепер вона називається Андрія Коломейчука. Для неї важливо щодня на могилі чоловіка знаходити квіти, іграшки, цукерки – їх залишають односельчани, які співпереживають втраті родини.
Вікторія каже: мій чоловік – Герой. Він вчинив так, як справжній чоловік, став на захист своєї Батьківщини від загарбника, який прийшов зі зброєю в мирну країну. Вона поважає його вибір та рішення, але серцю не накажеш не тужити та не плакати за коханим…
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
