Війна завдає болю, непоправних втрат, руйнує долі. Але навіть в часи важких випробувань у серцях багатьох українців народжуються сміливість та справжнє кохання. Вони планують майбутнє, створюють сім’ї, цінують кожну щасливу хвилину, намагаються жити тут і зараз та вірять в краще. Як доказ цьому, історія кохання Людмили та Юрія. Вона – з Біляївки, він – військовий з іншого регіону і з перших місяців вторгнення окупантів захищає країну на фронті. Познайомились випадково, через Facebook, у грудні 2022. А 14 лютого вже одружились. За цей час в реальному житті молодята побачились один з одним лише двічі.
Трагедія, яка поділила життя на до та після
Людмила Миргородська (прим. ред. наразі вже Людмила Іващенко) з Біляївки. Їй 49 років, в неї троє дорослих дітей, троє онуків та досвід 30-ти років щасливого подружнього життя, яке обірвав трагічний випадок.
- За кілька місяців до війни мій чоловік, з яким ми усі роки прожили у любові, загинув. В той день моє життя ніби зупинилося. Нічого не хотілося. Дуже довго і важко переживала цю втрату, - згадує Людмила. - Потужною підтримкою були діти, батько, брат з родиною.
Минуло більше пів року після трагедії, і, за словами жінки, вона зрозуміла, що треба знаходити сили, щоб якось жити далі. Вирішила, що час виходити в люди, треба влаштуватися на роботу.
До цього вона не працювала на підприємстві. Мали з чоловіком власний невеликий бізнес, займалися теплицями, вирощували квіти, а один період навіть тримали корів та велике господарство.
- Я прийшла за оголошенням до магазину, який мав відкриватися і набирав продавців. Не очікувала, але мене взяли, - розповдає Людмила. - З того дня, коли я перший раз вийшла на роботу, в середині мене щось змінилося. Знову захотілося бути гарною, відчувати себе жінкою, я змінила зачіску, почала робити макіяж, схудла, почала посміхатися і знаходити привід для радості.
Випадковий друг або«Привіт, це Юра»
За кілька тижнів до Нового 2023 року у профілі Facebook Людмилі прийшло сповіщення про запит у друзі, і вона його погодила. Новим другом, як виявилося, був незнайомий чоловік.
- Він миттєво написав повідомлення і запропонував познайомитись. Поки я сиділа і думала, що ж йому відповісти, задзвонив телефон, - згадує жінка. – Вмикаю телефон і чую: «Привіт, це Юра. Я вам повідомлення щойно написав. А давайте поспілкуємось по відеозв’язку». Виявляється, мій телефон був вказаний у профілі. Я забула його закрити.
Це було настільки неочікувано для мене, я розгубилась. Навіть не знала, що відповісти. Він був такий впевнений у собі, наполегливий, і я погодилась. Так і почалася наша історія.
Людмила дізналась, що Юра родом з Черкащини, військовий. Йому 51 рік. Раніше був одружений. З перших місяців повномасштабного вторгнення пішов добровольцем на фронт. Вже майже рік захищає Україну на нулі. Якось у соціальній мережі він випадково побачив фото Людмили. Вона йому сподобалась і він інтуїтивно зрозумів, що треба діяти, і написав.
Людмила говорить, що все було, як у казці. Юра припав їй до душі. Поступово ставав рідним та близьким. Вони спілкувалися щодня, як тільки в нього з'являлась вільна хвилинка. Виявилось, що в них багато спільних тем, однакові погляди на життя. Було враження, ніби вона знала його все життя. Жінка відчувала постійну підтримку, турботу від нього yfdsnm на відстані. Бо тоді вони ще навіть не бачились в реальності, а спілкувалися лише телефоном або по відео.
Коли знайомі почали казати Людмилі, що в неї очі світяться щастям, вона зрозуміла, що це кохання.
Пропозиція руки та серця на відстані
- Через 10 днів після знайомства Юра подзвонив мені і каже: давай одружимось. Я не сприйняла це серйозно і пожартувала, що йому треба спочатку змінити статус у профілі, - згадує наша героїня. - Бо там все ще написано, що він без пари. Він взяв та змінив. 31 грудня написав у статусі, що він одружився з Людмилою Миргородською.
Як почались сипатись мені вітання. То й мовчала, незручно було пояснювати, що ще ранувато вітати.
Але слова Юри не були жартом. Він запропонував зустрітися під час його десятиденної відпустки і в цей час одружитися.
- Зізнатися, я не була ще готова до такого відповідального кроку. Але Юра переконав, що буде мені підтримкою у всьому, що все будемо робити разом. І я наважилась.
25 січня він приїхав до Біляївки. Це була перша їх зустріч в реальності.
- Зустрічала, як рідного, голубці накрутила, холодця наварила. Звісно, хвилювалась. Коли побачила його, одразу спрацювало щось всередині, підказуючи: мій чоловік, не чужий. Не ніяковіла, навпаки, з ним було легко і спокійно.
Офіційно оформити стосунки під час відпустки не вийшло. Виявилось, старий паспорт чоловік здав на обмін. Коли їхав, його не встигли ще зробити. Але це його не зупинило, і він запропонував обвінчатися.
- Все робили на ходу, вранці швидко придбали обручки, сукню, швидко зробила зачіску - і в храм. Нікого не було, лише ми. Як пояснив священник, вінці нам тримали наші янголи охоронці.
Людмила та Юрій в день вінчання
Людмила дуже хвилювалась, як відреагують на її рішення рідні, діти, чи не засуджуватимуть. Адже вони дуже любили батька. Та хвилювання були марні, діти дали зрозуміти, що хочуть бачити маму щасливою. І якщо вона зустріла достойного чоловіка, вони готові його прийняти у родину.
Чотири медових дні
Юра повернувся на фронт. Забрав новий паспорт, і постало питання, як одружитися.
Людмила думала, що це можна зробити через Дію. Але ні. Потрібна була реальна присутність обох. І це невезіння, як їй тоді здавалося, стало подарунком долі.
Вона вирішила, що тепер сама поїде до чоловіка, зустрінуться у прифронтовій зоні.
Коли Людмила прибула до Дніпра, там її чекало розчарування. На автобус, який був потрібен, не було вже квитків. Стоячих пасажирів категорично не брали.
- Я в сльози, не знаю, що робити. Але вирішила таки піти на платформу. Водій вже зачиняв двері, щоб відправитись, коли я в сльозах забігла. Кажу йому: візьміть, я до чоловіка, він в мене військовий. І він показав, куди сісти. Виявилось, це єдине вільне місце він тримав, на випадок, якщо потрібно буде підвезти військового.
Далі, за словами Людмили, постала проблема з бронюванням квартири. Містечко, де мали зупинитися і оформити шлюб молодята, дуже маленьке, вільного житла не було.
Шукати квартиру допомагали всі: і комбат, і хлопці-побратими, і продавці з ринку. Планували розпис на 16 лютого, але поза планом одружилися у день закоханих - 14 лютого.
- Ми думали, все буде скромно. Але нам сказали пройти до зали. Там нас вже чекали хлопці, урочистий розпис. Наречена була без зачіски, без святкової сукні, зате дуже щаслива.
Вирішилось і питання з житлом. Будиночок виявився вільним на всі три дні.
- Чи не диво, телефон господарів, який нам дали, закінчувався на цифри 7274. Запам’ятала, бо це роки народження Юри і мій, - пояснила Людмила.
Подружжя організували святковий стіл і запросили хлопців-побратимів. Так, у тісному дружньому колі відзначили весілля.
- Тепер думаю, як добре, що все сталося саме так. Бо це безцінні спогади та емоції. До речі, Юрі дали ще один вихідний у зв’язку з весіллям. І у нас було цілих чотири медових дні.
Що буде далі
Людмила говорить, що відпусток у Юри найближчим часом не буде. Тепер лише вона зможе приїздити до нього. І вона не боїться, що там небезпечно, обстріли. Каже, з чоловіком почувається у безпеці будь-де.
- Ми постійно на зв’язку. Бувають дні, коли його нема, тоді плачу, хвилююсь, що щось сталося. Бо там постійні обстріли. Молюся і прошу зберегти коханого та його побратимів. Коли ж Юра знову телефонує, - щаслива.
Якось запитала його: як ти вирішив, що я тобі підходжу? Чому написав саме мені? А він відповів, що десять років шукав саме мене. Коли знайшов, йому наснився сон, що він познайомив мене з батьками. Вони вже покійні. І батьки були задоволені, значить, мовляв, моя, прийняли у родину.
Не можу знати, що буде далі. Але ми будуємо плани і віримо, що у нас все попереду. Буде ще вдосталь часу набутися разом, після перемоги України. А зараз Юра та всі його побратими роблять все, щоб це сталося якнайшвидше.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
