Більше 200 днів в Україні точиться страшна кровопролитна війна. На Одещині, де немає бойових дій, ми звикаємо до цієї думки, що десь вони йдуть. Забуваємо, що поки ми живемо, хтось виживає: без світла, без води, без зв’язку та іноді навіть без їжі. В таких умовах доводиться існувати нашим бійцям на передовій. Але вони все одно знаходять в собі сили щодня боронити рідну землю. Вони знають справжню ціну кожного наступу, кожної маленької перемоги. І хочуть, аби ми їх підтримували не лише з екранів телефонів, а й не забували волонтерити, донатити на армію, здавати кров для поранених бійців і були надійним тилом.
Нещодавно з передової повернувся наш земляк із позивним Mars. Він поділився своєю історією, розказав про жахи, які довелося пережити.
Мріяв стати кінологом, а пішов захищати Батьківщину
Mars – 21-річний військовий з Біляївки. З дитинства він мріяв стати кінологом, бо дуже любить тварин. "На відміну від людей, вони завжди щирі, віддані і вміють по-справжньому любити", – каже хлопець, але навчатися пішов на більш практичну спеціальність зварювальника до училища машинобудування.
Після закінчення училища Mars планував здійснити свою дитячу мрію: вступити до лав Збройних сил України та працювати кінологом – дресирувати службових собак. Однак, доля склалася інакше, йому запропонували спробувати себе у військово-морських силах. Хлопець погодився.
Так юнак підписав свій перший контракт, пройшов відбір та коротенький курс навчання – і став членом екіпажу флагмана "Гетьман Сагайдачний". Це був найбільший військовий корабель України у складі ВМС (3 березня 2022 року він затонув внаслідок повномасштабного нападу росії на Україну). На той час Mars був наймолодшим військовослужбовцем серед майже 200 членів екіпажу (йому було лише 18). На цьому кораблі він провів 2 роки.
Військовий корабель "Гетьман Сагайдачний"
Травма – не перешкода, коли ти справжній боєць
У серпні 2021 року хлопця відправили у відрядження в зону ООС.
– Я тоді якраз прибув з відпустки, яку брав для реабілітації після перелому ноги, – згадує військовий, – моя травма ще не повністю загоїлась, тому мене звільнили від будь-яких фізичних навантажень впродовж 30 діб. І от якось помічник командира корабля вишикував особовий склад і запитав, хто має бажання поїхати в зону ООС. Всього вийшло близько 20 добровольців, я був серед них. Однак, коли дізнався, що виїзд в ту ж ніч, вийшов зі строю. Від екіпажу мали відправити лише 3 людини: я розумів, що з переломом мені туди не потрапити. Проте вже за пів години старший помічник викликав мене до себе та запропонував змінити рішення. Пояснив, що навіть з моєю тимчасовою недугою – від мене там буде набагато більше користі. Тож я таки поїхав і пообіцяв не підвести!
24 лютого зустріли на кордоні і першими зрозуміли: почалась справжня війна
Групу військових, у складі якої був Mars, відправили до Луганської області. Там їх забезпечили базовими умовами для життя: вода, світло, зв’язок. Дозволяли їздити до міста, ходити до магазинів. За пів року було всього декілька масштабних сутичок та мінометних обстрілів. Увесь цей час тривав "режим тиші", який перервався вранці 24 лютого.
– Ще за неділю до повномасштабного наступу ми переїхали в Донецьку область, – згадує Mars, – а в ту саму ніч – чекали вторгнення на кордоні біля села Дьоміно-Олександрівка. Нас завчасно повідомили, що вірогідність нападу – 70%. Я був у роті глибинної розвідки. У нашої групи була задача: усіма можливими методами та способами зупинити колону ворожої техніки на мосту і передати координати для удару.
Біля 5:20 ранку в небо злетіло одразу 6 сигнальних ракет з різних позицій. Після цього одна за одною полетіли крилаті ракети, і нас почали накривати артилерією. Ми до останнього не хотіли вірити, але зрозуміли: почалась справжня війна.
– Ми були в самому пеклі, – каже військовий, – світло та зв’язок зникли одразу. З доставкою провізії також розпочалися проблеми: іноді доводилося сидіти без харчів та навіть води. Хоча перших п’ять діб я взагалі не міг їсти та спати. А ще перших пару тижнів – ми взагалі не купалися. Потім привезли вологі серветки, але їх теж треба було економити. Спали ми повністю одягненими і в броні, бо противник постійно був поруч. Усі речі були дуже брудними. З часом мої шкарпетки стали твердими, мов камінь. Ніколи б не подумав, що у 21 столітті доведеться виживати в таких умовах.
Все можна пережити, окрім втрати побратимів
Умови життя – далеко не найгірше, що можна побачити на війні. Найстрашніше – втрачати побратимів, що встигли стати найріднішими людьми. І у Marsa, на жаль, є такий досвід.
– Два тижні тому мені повідомили, що не стало мого товариша, з яким я весь час працював у групі, – ділиться Mars, – я навіть не знав, що відповісти, мені не хотілось у це вірити. У нас була найкраща трійка: я, Ред (старший групи) та Короб (загиблий Герой). Ми стільки всього пережили разом. Завжди трималися на позитиві і підтримували один одного. Дуже прикро, що це сталося, коли я був у відрядженні. Я досі караю себе за те, що не був у цей час поряд і не зміг його врятувати. Однак, ми обіцяємо помститися: за Короба та за всіх військових, невинних людей, дітей, яких вбила та покалічила ця клята війна, яку розпочала росія.
Справжню Людину можна пізнати по її ставленню до тварин
Єдина розрада на війні – це тварини. Коти та собаки знаходять Marsa повсюди і стають його ліпшими друзями. Вони також отримують позивні і допомагають хлопцям наближати Перемогу.
Одну кішку нашому земляку навіть вдалося вивезти із зони бойових дій. Він знайшов її голодну і знесилену поряд з будинком, де вони працювали. Назвав Шкодою. Забрав до себе в кімнату, приголубив та відгодував. З нею він прожив пів року до повномасштабного наступу. Вона завжди була поряд: разом спали, разом стояли нічні вахти. Тож хлопець вважав своїм обов’язком подбати про її долю. Зараз Шкода знаходиться в безпечному місці, у батьків товариша. Встигла народити котенят, тож Mars жартує, що вже став дідусем.
Кішка з позивним Шкода
Хлопець закликає дбати про братів наших менших і не залишати їх напризволяще. Адже вони не іграшки, їм також потрібна любов, турбота і захист від війни.
У війні винна не лише росія, а й ті люди, що не цінували нашу країну.
Чи про таке життя вони мріяли?
Як і кожен українець, Mars з нетерпінням чекає на закінчення війни. Однак, він не з тих, хто буде кричати про Перемогу. Адже як ніхто знає, якою ціною вона досягається.
– Дуже прикро, що так багато українців почали пишатися своєю державою лише під час війни, – каже Mars, – невже потрібно було зруйнувати міста та вбити стільки невинних людей, щоб зрозуміти, що ми маємо бути єдними? В тому, що ця війна почалась винна не лише росія, а й ті люди, які розділяли нашу країну на окремі міста та області, хто постійно зазіхав на чужі блага і ніколи не цінував те, що мав. Зараз вони гучніше інших кричать про те, що вони українці, одягають вишиванки і постять патріотичні фото і відео. Однак, нашій країні не потрібні лицеміри, їй потрібні справжні патріоти!
Справжні патріоти – це ті, хто зараз із зброєю в руках захищає нашу країну, хто щодня їздить на передову і доставляє гуманітарку нашим військовим, хто організовує збори і донатить на армію, та хто просто якісно виконує свою роботу і підтримує економіку країни.
Недостатньо кричати про свою любов до України на увесь світ, варто це щодня доводити своїми вчинками.
