Мешканка Біляївської громади на Одещині Ірина Сербіна вже три місяці проживає в Ірландії. Вона мігрувала з двома дітьми майже одразу після військового вторгнення в Україну російських окупантів. Це був її перший досвід перетину кордону. Виїжджали без закордонних паспортів, евакуаційним потягом, пройшовши не одне випробування. Зараз, не зважаючи на комфортні умови проживання, виплати, підтримку ірландців, нову роботу вона та діти понад усе мріють повернутися додому. Ірина розповіла про свій досвід міграції до Ірландії.

Найскладніше було не виїхати, а доїхати

Я по життю на позитиві, але боягузка. Все завжди перебільшую. Валізу зібрала на 2-й день після початку війни, але не планувала без чоловіка нікуди їхати. За 15 років ми ніколи не розлучались, навіть на день. А тут – невідомо на який час, сама з дітьми за кордон?!

Але рішення прийняв чоловік. Його сестра почала телефонувати і говорити, що треба виїжджати. Племінник навчався у Польщі, домовився і винайняв трикімнатну квартиру, і ми вирушили.

Тоді було обмаль інформації про евакуаційні потяги: де, коли, як. Ми приїхали на вокзал вранці, і там було дуже багато людей. У касах жодної інформації не надавали, казали просто чекати. Потяг прибув аж ввечері, і увесь натовп одночасно рушив до нього. Це було страшно. Мені треба було тримати і валізи, і дітей, щоб не загубити їх у цьому натовпі. Але якось ми таки зайшли у потяг.

Під час евакуації на залізничному вокзалі в ОдесіПід час евакуації на залізничному вокзалі в ОдесіАвтор: Reuters

Мені пощастило. Незнайома жінка, побачивши мене з дітьми, просто затягнула нас у купе, і ми зайняли верхню полку. Тобто у дітей була можливість прилягти. Переважно в купе їхали по 12 людей. Інші пасажири стояли у проході. Було дуже душно, але вікна не відчиняли, бо на вулиці було ще досить прохолодно.

Їхали довго, задля безпеки - без світла, чули сирени повітряних тривог.

Найскладніше почалося у Львові. На вокзалі на той час ще не було достатньо волонтерів, щоб пояснювати, куди треба рухатися. Ми все переплутали, пішли не туди, потім поверталися. Квиток на автобус до Польщі коштував 2 тис грн за одного, і місць не було. Цей варіант у нас відпав, але була безкоштовна електричка. До неї треба було йти через підземний перехід. Ось там і почався хаос.

Людей у підземному переході вистроїлося стільки, що навіть коли хтось непритомнів через втому і задуху, впасти він не міг, не давав натовп, і людина висла на своїх сусідах. Така була тиснява

Щоб дітям знизу було чим дихати, я просила дотримуватись хоч мінімальної дистанції. Кожні 10 хвилин ми просувалися лише на крок. В таких умовах ми чекали електричку декілька годин.

Частина натовпу у Львові під час посадки на електричку до Польщі. Так люди стояли кілька годинЧастина натовпу у Львові під час посадки на електричку до Польщі. Так люди стояли кілька годинАвтор: Львів. В городе

Я переконана, що на цьому випробуванні поруч зі мною був постійно Янгол Охоронець у різних обличчях. Перше – це жінка, яка забрала нас у купе. Друге - людина, яка допомагла трішки понести валізи. У переході була дівчина Люда. Вона йшла поруч і допомагала тримати моїх дітей за руку, щоб не загубити, бо інакше натовп міг їх винести.

В електричку ми заскочили. Місць там вже не було, тому розташувались у проході, сидячи на валізах. Загалом від Львова до Перемишля їхати три години. Але ми їхали довго, бо кілька разів по шість годин був простій. В цей час рятували волонтери. Вони годували, приносили воду, давали можливість підзарядити телефони.

Польща

Перше, що сказала моя донька, коли ми прибули до вокзалу у Польщі: а чого нас тут зустрічають як королів.

Волонтерів було дуже багато. Вони підходили до кожної дитини, віталися, посміхалися, давали іграшки, намагаючись відволікти і розвеселити дітей. Запитували: чи потрібна допомога. Там стояли цілі контейнери з іграшками, куди можна було підходити і вибирати. Був одяг, їжа – все необхідне. Таке ставлення дорогого варте, і хочеться тисячу разів сказати їм за це "дякую". Після кількаденного хаосу ми ніби потрапили в інший світ.

Важливо, при перетині кордону необхідно було поставити в українському паспорті і у свідоцтвах дітей штамп. Він є підтвердженням, що ми перетнули кордон після 24 лютого. У тих, хто цього не знав і не зробив, починалися труднощі з оформленням тимчасового захисту.

Коли ми дісталися квартири, я замкнулася у кімнаті і проплакала кілька годин. Треба було прийти в себе.

Через декілька тижнів життя в Польщі я почала думати про переїзд. Причин було багато. Винаймати квартиру дорого, наша коштувала приблизно 18 тис грн. А на соціальне житло було мало надій, оскільки у Полщі вже багато українців. Щоб оплачувати квартиру, потрібно працювати, але і з цим були труднощі. Вакансії швидко зникали. Допомоги, яку надавали – 300 злотих, було замало. У школи дітей брали, а от у садочки - ні. Тобто якщо працювати, все одно не буде на кого залишати дитину. Тому я вирішила не оформлювати тимчасовий захист, не робити песель, а почала шукати інформацію про інші країни, які приймають українців.

Ірландія

Зупинилась на Ірландії, бо тут пропонували безкоштовне житло, харчування, там було більш реально знайти роботу. Я дізналась, що білети до Ірландії можна взяти у чотири рази дешевше, якщо щодня моніторити ціни. В залежності від дати, направлення, вони змінювалися. Порада, брати білети з багажем, бо дорого, якщо платити за нього окремо.

У групах Facebook я прочитала, що в Ірландії так само зустрічають волонтери і розподіляють далі людей. У Дубліні в аеропорту нам видали для заповнення документ, щоб оформити на рік захист. Заповнювати треба англійською, мови я не знала, бо вчила німецьку, тому користувалися гугл перекладачем. Дякувати, нам видали телефонні картки, і інтернет був.

З аеропорту нас привезли у великий табір переселенців. Це був величезний спортзал чи то ангар, його переобладнали, поставили ліжка. Там можна було поїсти, відпочити.

Потім нас повезли до графства Клер, воно знаходиться на іншому боці острова. Поселили у тризірковому готелі одного з міст. Проживання, харчування для українців безкоштовне. Там ми живемо й зараз.

Ірландський побут

Місто, де ми живемо, без багатоповерхівок. Біля будинків немає високих парканів, все акуратно і доглянуто. Багато незвичних гарних рослин, а також на листі, рослинності біля дороги немає пилу. Вони ідеально чисті, наче їх миють. Це для мене й досі загадка.

В готелі у нас комфортні умови. Номер раз на тиждень прибирають, хоча я роблю це регулярно сама, щоб не завантажувати робітників. Що з незвичного, це правило використання води. У нас у ванні два крани. Один з дуже гарячою, а інший – з льодяною водою. Щоб умитися, необхідно закрити пробкою раковину, відкрити обидва крани, змішати воду до необхідної температури, виключити і умиватися з раковини. Так само і з миттям рук. Припускаю, так тут економлять цінні ресурси.

Їжа. Вона специфічна, переважно це фаст фуд. Кухарі – азіати, і страви готують гострі з різними спеціями. Зізнатися, це не дуже подобається українським шлункам, погано впливає на травлення. Але є можливість купувати самим продукти у магазинах. Цікаво, що у них багато всього продається вже готового до вживання. Тобто макарони, рис можна купити зварені. Є навіть вже зварені яйця.

Погода - мінлива. Сильні вітри, несподівані дощі, прохолодно. Але снігу і морозів тут не буває.

Люди. Серед місцевих багато світловолосих, рудих та з веснянками. Дізналася, що ірландці користуються кремами із високим захистом від сонця. Хоч температура повітря тут невисока, сонячне проміння дуже активне. Це якось теж пов’язано з атмосферою, тому потрібен особливий захист.

Будинки в ІрландіїБудинки в ІрландіїАвтор: Ірина Сербіна

місто в Ірландії графство Клер

Тут усі люди один з одним вітаються, навіть з нами, чужинцями для них. При чому не просто: привіт, а питають: як справи? Така традиція.

Громадський транспорт: його немає, і це незручно. У всіх місцевих - машини. Але гостинні ірландці попіклувалися про нас і подарували українцям велосипеди, щоб ми могли зручно діставатися до центру чи в інший куточок міста.

Велосипедисти не можуть їхати по тротуарах. Треба або по спеціальних доріжках, або разом з машинами. Автомобілі їздять нешвидко - до 50 км/г. Не сигналять і не кричать, якщо щось не подобається. Мало знаків. Немає пішохідних переходів, щоб перетнути дорогу, треба натискати вимогу біля світлофору.

Стоянка велосипедів біля готелю, де живуть українціСтоянка велосипедів біля готелю в Ірландії, де живуть українціАвтор: Ірина Сербіна

Медицина в Ірландії

В Україні ми звикли, що можна в будь-який момент приїхати до лікарні, зробити УЗО, здати аналізи, прийти на прийом до лікаря. Тут так не можна. Без медичної карти навіть на рецепшин не пускають. Медичну карту я заповнила, щоб отримати страховку, але протягом двох місяців вона ще так і не прийшла. Тут з цим все довго.

Дякувати, до нас раз на три тижні приходить лікар-волонтер. Може вислухати, проконсультувати і, якщо потрібно, виписати рецепт на ліки. Якщо є оформлений індентифікаційний номер, то за цим рецептом ліки отримати можна безкоштовно. Це важливо, бо у людей тут через особливість погоди почалися проблеми з високим тиском, а от гіпотонікам така погода підходить.

Взагалі, помітила, що якщо щось у місцевих болить, вони самі приймають і всім рекомендують парацетамол.

Школа в Ірландії для українців

Школа тут з 5 років і вчаться до 6 класу. З 7 класу починається коледж. Донька Ілона пішла у коледж.

Подача інформації у школі відмінна від нашої, багато ігрових моментів, у класі немає навіть дошки. Матеріал легкий. За словами доньки, приблизно те, що вони вчили у 4-5 класі. Харчують дітей двічі на день, і три рази діти по годині знаходяться на вулиці, на свіжому повітрі. Фізкультури, як такої, немає, займаються різними іграми. Популярний ірландський футбол. Дітей також возять на екскурсії, у ліс, гори, купатися на озеро тощо.

Ілона навчалася онлайн і у своїй школі, встигала виконувати домашнє завдання. Тобто 7 клас вона закінчила. Але відвідувала і місцеву ірландську школу. Вже має там друзів, намагається спілкуватися, допомагає гугл-перекладач. Вона також відвідує танці, уроки малювання.

Виплати для українців в Ірландії

Усі виплати отримати можна після оформлення місцевого ідентифікаційного номеру (PPSN), який дозволить також і працювати у Ірландії. Номер прийде на пошту. Ми заповнили необхідні документи для PPSN одразу. І через 4 тижні отримали виплати. До речі, отримую їх на пошті. Бо, щоб оформити банківську картку, треба теж записуватись, все також дуже довго.

В Ірландії. На фото Ірина та її синВ Ірландії. На фото Ірина та її синАвтор: Ірина Сербіна

Гроші тут виплачують щотижня. Допомога залежитьь від віку та наявності дітей. Зазвичай дорослі старші 25 років без дітей отримують 206 євро на тиждень. На другого дорослого ще 100 євро. Якщо у дорослого дитина до 7 років – ще 40 євро на тиждень, якщо діти до 13 років - 48 євро.

Якщо ви знайдете роботу на повний робочий день, то держава припинить виплачувати вам допомогу. Також є можливість влаштуватися на роботу на пів дня, що дозволить частково зберегти допомогу від держави.

Зарплату рахують за годину. Мінімальна - 10 євро, максимальна – 25 євро.

Без знання мови знайти роботу тут важко, хоч є безкоштовні курси англійської. Але мені вдалося. Знову, вважаю, допоміг Янгол Охоронець. Працювати не складно, весь процес механізований, потрібно складати текстильні серветки. Їх використовує під час обслуговування пасажирів одна з авіаліній. Але я можу працювати лише три дні по 5 годин. Тому що у мене маленька дитина, такі тут правила.

Якщо не наймати житло, то виплат вистачає, щоб комфортно жити і ще купувати продукти, якщо не хочеться їсти те, що готують у готелі. А ось винаймати самому житло - дорого.

Які плани

Не зважаючи на гарні умови проживання, на душі важко. Якщо б не діти, в мене була б депресія. Вони тримають мене у тонусі і змушують пристосовуватися до нової реальності. Шукаю позитив у всьому. Щодня тричі на день телефонуємо додому. Можемо спілкуватися з чоловіком по кілька годин. Благо є відеозв’язок, і можна один одного бачити, це рятує. Перед сном ми з дітьми уявляємо, як скоро будемо обіймати тата, бабусю. Тобто концертуємося на хорошому. Не обходиться без хвилювань, особливо коли читаємо тривожні новини з України.

Я також сумую за моїми дітьми з молодіжної ради, з якими працювала у будинку культури. За їхніми емоціями, обіймами, нашими спільними заходами. Так цього бракує.

Цей досвід допоміг розставити акценти на цінностях. Розібратися у собі, своїх цілях, зробив мене сильнішою, мудрішою. Планів не будуємо, а живемо надією, що скоро усі ми рідні знову будемо разом.

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися