Війна прийшла зі звісткою, що ворожа військова техніка на підході до міста. Озброївшись телефоном та біноклем, виїхали на перехрестя доріг. Там вже купа здорових, розпалених чоловіків на машинах, і розмови упереміш з матом: "ходили - військкомат закритий", "їх би тут зараз накрити з повітря", "вони ж тут у наших степах, як на долоні", "де б коктейлів парочку дістати - закидати б", "наші де!"?
На пагорбі з'явилися танки. Відразу виповзло п'ять штук, потім десять, двадцять, сорок, шістдесят – а далі вже не рахували. Танки виїжджали один за одним і повільно повзли дорогою навколо села у бік міста – брали у кільце. Притихлі спостерігачі помалу розходилися та роз'їжджалися.
Якщо вірити селянам, які вночі, через шпаринку в шторах на вікні рахували машини, що з брязкотом проїжджали повз, то 27 лютого Бердянськ оточили триста одиниць військової техніки. Поповзли чутки: місто злили. Воєнний комісаріат виїхав, поліцію розформували, прикордонників, бійців національної гвардії та морських піхотинців забрали на підкріплення інших військових частин.
Валіть додому- сказав Бердянськ окупантам
28 лютого, в перший день окупації Бердянська, російські солдати заїхали у місто та захопили будівлю виконкому. Беззбройні місцеві жителі, представники влади, робітники виконкому, обурені зухвалим вторгненням, почали збиратися на площі й тіснити ряди окупантів із криками: «Від кого ви нас прийшли звільняти? Це наша земля! Ідіть геть звідси!» До них приєднувалися перехожі, тримали стрій, співали українські пісні, говорили один одному: «Немає зброї – будемо тиснути морально!»
Після двох годин протистояння окупанти попередили: «Ми – росгвардія, будівля виконкому в нашому розпорядженні, техніку приберемо, але будуть провокації з вашого боку, тоді зайдуть армійці та зроблять зачистку».
Однак після протестів – вони трішки вгамувалися. БТРи відкотили з центральних вулиць, військова поліція зайняла двадцять шість стратегічних об'єктів міста. Декілька днів вони не висовувалися, потім з'явилися патрулі, почали пересуватися містом.
На базі Центру творчості представники органів самоврядування, робітники виконкому та волонтери створили штаб забезпечення життєдіяльності міста. Через телеграм-канали, учбові заклади та центри ініціатив у районах було налагоджено зв’язок, передавали гуманітарну допомогу та інформацію.
Кожен день виконуючий обов’язки міського голови Олександр Свідло, спочатку через відео звернення, потім у текстовому варіанті розповідав про ситуацію в Бердянську.
Місто лихоманило: припинилося газопостачання, електромережі не витримували навантаження, зачинялися супермаркети, звичайні продукти ставали дефіцитними, бердянці сиділи на сухих пайках, не вистачало ліків, зникав мобільний зв'язок та Інтернет.
Сотні людей продовжували збиратися щодня на Марш свободи з українськими прапорами, говорили про те, що думають, обмінювалися інформацією, пишалися бажанням протистояти. За два тижні почалися розмови про те, що варто бути обережнішими, на мітингах з'явилися «чужі».
Бердянськ – невелике місто, активно налаштовані жителі добре знають одне одного, а тут почали приєднуватися підозрілі особи, які до всіх приглядалися і все фіксували.
Супротив містян ламали тортурами та катуванням
Щодня у центр міста на Марш свободи приходило все менше людей: хтось поїхав, хтось не зміг добратися чи залишився без зв’язку.
20 березня, після ходи центральними вулицями міста небагато людей поверталися на Приморську площу. Озброєні військові з білими пов'язками оточили мітингувальників. Кільце стискалося. Бердянці продовжували співати українських пісень. Хотілося це робити голосніше і на зло, страху не було, у кожного всередині було відчуття єднання. Важливо було побачити одне одного, підбадьорити, сповнитися вірою в те, що вистоїмо. Ще раз голосно сказати, що живемо у вільній країні, що Бердянськ – це Україна, і так буде завжди.
Коли люди почали розходитись, пролунали постріли в повітря, крики. Чоловіків, жінок, молодих людей, що залишилися, окупанти притиснули до відкритої сцени, почали заламувати руки й обличчям вниз притискати до асфальту.
Хтось із лежачих намагався обурюватися, їх били ногами. Потім кількох потягли до машин, там роздягали та обшукували. У кільці опинилися підлітки, перехожі підбігали та витягували дітей через стрій військових. Найвідчайдушніші здалеку знімали те, що відбувається, на мобільні телефони, але протистояти сотні солдатів тією купкою людей було неможливо.
Мирних людей побили та намагалися залякати скріншот з відео Повний текст читайте тут: https://glavcom.ua/video/u-berdyansku-rashisti-zastosuvali-sili-proti-mirnogo-naselennya-video-831434.html
Декількох мітингувальників забрали. Потім у соцмережах з'явилася інформація, що вранці увірвалися в будинок, обшукали та викрали активістку бердянських мітингів Тетяну Типакову.
За кілька днів до цього на вулиці затримали та відвезли в невідомому напрямку ще двох учасників та організаторів щоденних демонстрацій: Віталія Шевченка та Володимира Сушка.
Колективна вимога відпустити перших затриманих не допомогла, у комендатурі сказали, не ходіть, не просіть, чекайте три-чотири дні, поговорять і відпустять. Після розгону мітингу та затримання решти активістів, бердянці почали збиратися лише у вузькому колі та в перевіреному місці. Коли наприкінці березня відпустили організаторів Маршу свободи, впізнати їх було важко після катувань. Учасників мітингів змусили записати відео із закликами до примирення.
6 квітня російські воєнні заблокували роботу штаба забезпечення життєдіяльності міста, затримали всіх волонтерів та робітників. П’ять годин проводили “індивідуальні бесіди”, потім відпустили, а чотирьох представників влади викрали та вивезли у невідомому напрямку.
7 квітня штаб припинив роботу, Бердянськ повністю перейшов до рук окупантів.
Безвихідь
Кава закінчилася давно, ковтаєш гарячий чай. Не завжди є хліб для бутерброду, але є ковбаса... Багато – її скуповували в магазинах "Бердянського м'ясокомбінату" як стратегічний запас на випадок бомбардування та голоду.
Тягнеш на себе похідні речі - щодня одягаєшся так, ніби збираєшся довго бігти. Виходячи з дому, не знаєш, де можеш опинитися: громадський транспорт ходить рідко, можеш не влізти у маршрутку – і тоді треба десь ночувати, бо до початку комендантської години можна не встигнути додому. Машину не береш – бензин, якщо є, то дорогий, і лише за готівку. З'явилося російське пальне, але кататися все одно дорого.
У кишені обов'язкова готівка – з картками може повезти в тих поодиноких випадках, коли є інтернет, і магазин готовий прийняти перерахування. За готівкою черги у банки по декілька тижнів, через черги та списки.
Полювання за ліками, зв’язком, їжею та безпекою
Кожен новий день - це пошук зв'язку, пігулок, якихось продуктів, чогось миючого, просто потрібного в побуті. Полювання за продуктами та ліками стає повсякденною нормою. Першими зникли сіль, крупа, цукор, потім макаронка та молочка, далі консерви, тушонка, а коли у місті з'явилися маріупольці, магазини просто спорожніли за тиждень.
Слово дефіцит повернулося в обіг. З'явилася звичка - якщо щось знайшов з продуктів, береш собі, батькам, друзям, сусідам. Навіть якщо їм не треба, все береш про запас - це норма. Заходить російський товар – з'являється хоч якийсь асортимент, але все дорого.
На дорогах машини з буквою "зет" - багато, різні – вони бісять, як все, що військове з'являється на шляху.
МІТИНГ ЗА УКРАЇНУ В БЕРДЯНСЬКУ 28 ЛЮТОГО, СКРИНШОТ ВІДЕО
Об'єкти, в яких велике скупчення озброєних людей, обходиш стороною, щоб не нарватися. Телефон чистиш двічі-тричі на день, тому що хочеться бути в курсі всіх новин, а вони не сподобаються російському патрулю, який як "за здрасьте", може вимагати його. На вулицях окупованого Бердянська російські військові патрулі можуть забрати будь-кого, перевіривши паспорт та вміст телефону.
Щодня – арешти, зрадники – давнішні прихильники “русскага міра”
Затримують і мордують активістів, чиновників, підприємців, селян. Щодня містяни дізнаються про нові арешти. Вже знаємо, що надто активних та незгодних забирають і вивозять до колонії 77.
Не дивують новини: деякі голови ОСББ та вуличних комітетів здають інформацію окупантам - понесли списки з адресами тих, хто служив в АТО.
Прізвища колаборантів також відомі – на керівних посадах все більш малознайомі люди, які свого часу приїхали у Бердянськ з Донецької області, або місцеві лідери минулого комуністичного руху, партії ОПЗЖ та давнішні прихильники “русскага міра”.
Жоден керівник бюджетної установи чи комунального підприємства в Бердянську не перейшов на бік окупантів. Тому російським військовим довелось обирати "з народу" - слюсарів, прибиральників тощо.
Віджимання бізнесу та примус працювати на окупантів
Підприємців нова влада схиляє до співпраці. Загарбників в окупованому Бердянську цікавлять міні-готелі та бізнес, які можна віджати. Ходять по домівкам, перевіряють право власності.
Роботи немає, кому пощастило, прилітає на картку частина зарплати чи виплати різні.
У розмовах контролюєш свої фрази. Люди відчувають себе скривдженими та злими. Так важливо не втратити себе в потоці бурхливих розмов у чергах: "Нас покинули", "ніхто не звільнятиме", "кому ми потрібні", "спеціально віддали", "радійте, що не бомблять, на інші міста подивіться ".
Так минає місяць, другий, третій…Місто заповнюють не місцеві люди. Чужі. Ти не ходиш прогулянковим кроком вулицями рідного міста, а поспішаєш і відчуваєш, як порожньо і душно в ньому. І хочеться поїхати туди, де не треба ховатись від людей, і можна бути чесним із собою.
Зеленого коридору окупований Бердянськ не дочекався
Біля окупованого Бердянська стоять десятки автобусів для евакуації, з продуктами та медикаментами. Окупанти не впустили їх
Виїжджали з окупованого Бердянська на своїй машині з такими ж зневіреними людьми, коли зрозуміли, що в рідному місті стало небезпечно жити. Просто примкнули тридцятими у колону, про яку напередодні дізналися у вайбері.
Ми їхали, готові до найтрагічніших наслідків. Вже знали, що можуть віджати машину, забрати ноутбук, мобільний, знайти гроші, які заховали, просто причепитися до будь-якої дрібниці і затримати на невизначений час. Можуть вбити.
Дуже вдячна всім, хто пройшов цей шлях до нас і ділився своїми історіями у чатах та групах. Перед від'їздом ми ретельно чистили телефони. Видаляли частину свого життя в галереї – фотографії та відео, де ми у походах, у поїздках, на змаганнях зі страйкболу, на зйомках (бо все у камуфляжній формі).
Зносили пости у соцмережах. Пізніше з'ясували, що навіть якщо у вас невинний контент, немає жодних гарантій. У момент перегляду може прилетіти від ваших друзів патріотична звістка. За підсумком виявилося, простіше знести інстаграм та фб взагалі. Але це теж не завжди працює, були випадки, коли змушували завантажити програми, а там – як пощастить.
Банківські установи теж видаляли, можуть подивитися транзакції та вимагати собі на картку переказати гроші. Нам радили залишити "Дію" в телефоні, щоб була можливість підтвердити свої документи на наших блокпостах, але "веселі" розробники на головну сторінку кинули слоган: "Російський корабель іди на хуй" – і ми прозріли за день до виїзду, розуміючи реакцію окупантів. Телеграм теж знесли, там стільки було, не вистачило б місяця на чистку рядів. Їхали тільки з вайбером, у якому залишилися робочі моменти та листування на абстрактні теми.
З абсолютно чистим телефоном переміщатися небезпечно, може викликати підозру. Кнопковий телефон - теж не варіант, були випадки – також затримували.
Ми їхали по селах, через блокпости зголоднілих і неохайних днрівців, сердитих та екіпірованих у все чорне армійців, засмалених та розхристаних росгвардійців. Були ввічливими, намагалися не нариватися, хоча від образи та ненависті клокотало всередині.
Нам дуже пощастило, порівняно з тим, як за останні три місяці їхали люди за маршрутом “Бердянськ – Запоріжжя”. Хтось добирався дві-три-чотири доби, ночував у полі, без їжі та теплого одягу, економлячи бензин, терпів у холодній машині, потерпав від спраги та спеки.
Люди рятувалися від окупантів, бо знали, що життя на окупованій території не буде. Ми зрозуміли, яка цінна справжня свобода.
Після Бердянська у Запоріжжі легше дихається
У Запоріжжя заїжджали колоною із сімдесяти машин із Бердянська, Мелітополя, Маріуполя. З розповідей інших людей, які вибралися з окупації, знали, що нас зустрічатиме поліція з прапорами. У супроводі поліції ми дісталися до центру допомоги. Там нас забезпечили всім необхідним, головне - увагою та теплом.
І ще відповім одразу. Ні. Чоловіків на в'їзді до міста не хапають військові з повістками. Місто російськими військами не оточене. Рух транспорту не паралізований, і виїхати можна до будь-якої частини підконтрольної України та інших країн. Супермаркети не закриті, в обласному місті все працює і є весь асортимент продуктових та продовольчих товарів.
Цвітуть троянди на клубах, пряно пахне липа, літає тополиний пух у старій частині міста. На проспектах та бульварах, вулицях та площах звичайне життя пересичених громадян. Тому дико чути у дзвінкому від дитячих голосів і пташиного гомону повітрі виття сирени.
Нам твердили на блокпостах окупанти: "Куди ви їдете? До Запоріжжя? Навіщо? З ним скоро буде теж, що з Маріуполем!"
Ми слухали, зчепивши зуби, забирали документи і вперто їхали на північний захід. До своїх. Бо ми з Бердянська. Ми – з України.
