Їх дитинство, юність припали на роки Другої світової війни. Через неї вони зазнали втрат, страждань, голод. Але вижили. Потім важко працювали, щоб відбудувати свою країну. І протягом 77 років сподівалися на головне, що війна більше не повториться. Але через російських окупантів вони вимушені переживати знову свій найбільших страх, вже у літньому віці. Довгожителі Біляївської громади на наше прохання розповіли, що відчувають наразі, чому зараз їм болить ще більше, і чому російських фашистів вважають гіршими за німецьких.
Щербатюк Євдокія Іллінічна, село Майори
Євдокія Іллінічна з Івано-Франківщини. Коли почалася Друга світова війна їй було сім років.
- Хоч була мала, все пам'ятаю. Але тепер війна страшніша, як тоді. Німці так не розстрілювали, не бомбили, хати не палили, не вбивали. Вони просто жили у нас, але не чіпали, не били, - згадує жінка.
- Було якось вони колеса знімали з нашої підводи. Мама плакати почала, а німець побачив і питає: чого плачеш? Мама й говорить, що забирають колеса. Так він підійшов відігнав інших. Німець так зробив. А зараз руські так би зробили?
Євдокія Іллінічна згадує, що тоді дорослі думали: німців виженуть, Україна буде вільна. Деякий час навіть самі собі хазяйнували, землю обробляли. Колгоспів тоді не було. Але ж німців вигнали – прийшли в Україну руські, і знову почалися страждання.
- Наші хлопці хотіли свою Україну відвоювати, але руські вже не давали. На хлопців говорили бандери. Але ніякі вони не бандери, у них начальства не було, вони збиралися групами і хотіли зробити своє військо, щоб Україну зробити вільною. А руські тоді почали їх вибивати, відстрілювати, в Сибір відправляти.
Пам'ятає жінка, що через те, що мама пустила на ніч партизанів, руські спалили їхню хату, ледве усі вони залишилися живі. Були зрадники. Руські великі гроші платили, щоб видавали своїх. І один мешканець підгледів і здав. А її сестрі, за те що нагодувала партизан, дали аж 10 років в’язниці. А вона не могла вчинити інакше, бо нагодувала своїх - українців, а не чужих.
- Росіяни завжди хотіли мати владу над українцями. І хоч говорили, що ми братні народи, де там. Ніколи ми ними не були. Вони весь час намагалися нас рабами зробити. Адже ми і раніше були у них, як раби. Забирали все у колгоспи, і люди голодні сиділи, вимирали цілі села. Судили за жменю зерна. І, мабуть, не можуть вони нам пробачити, що тепер Україна зажила. Тому і прийшли знову нас вбивати. Історія повторюється.
Євдокія Іллінічна важко працювала після війни. Багато років - на фермі. Радянська влада за її віддану працю нагородила її багатьма грамотами, медалями, почесними листами.
- Нагород багато маю, тоді це було у пошані. Хоч і казала, краще б копійчину яку давали за старання. Але, де там.
- Дуже хочу, щоб наші діти жили по-своєму, по-українськи. Як наші батьки. Вони так мріяли про вільну Україну. Але не дожили. Ми тоді вірили, що буде у нас Україна, і тепер усі віримо. Наші - переможуть.
Кулакова Ольга Сергіївна, Повстанське
Кулаковій Ользі Сергіївні 94 роки. Вона найстарша жителька селища Повстанського. Родом з Харківщини. Там минули її дитинство, юність, саме там застала її Друга світова. Батько пішов на фронт, а в 43-му його не стало. Мати залишилася з трьома дітьми.
- Я тоді закінчила третій клас та перейшла у четвертий, як ворог прийшов у село, - розповідає Ольга Сергіївна. - Було дуже тяжко, голод, розруха – більше нічого і не бачили. Жили у селі, а яйце могли з’їсти тільки на Великдень.
Непростими були і повоєнні роки. Ольга Сергіївна пішла працювати у колгосп, звідки її, молоду дівчину, направили на цілину. Працювала дуже важко, доводилось долали пішки по 15 кілометрів з мішками з пшеницею, а потім її засівати. Все вручну.
На цілині Ольга Сергіївна познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, він був з Одещини. Одружилися, а у 57 році оселилися у Повстанському.
- Після війни така біднота була, злидні, а зараз - живи і радуйся. Але ж ці кати російські не дають. І тоді було страшно. Але такої війни, такого жаху, як зараз, я не пам’ятаю. Щоб так міста і села розстрілювали, бомбили, стільки руйнувань завдавали. Щоб убивали дітей, стариків, цілились у школи, лікарні. Ні. Невинних людей тоді так не вбивали. Німцям у селі потрібні були кури, свині, молоко, яйця. Наїдяться і все. А діти гулялися собі, як діти. Ніхто їх не чіпав. Ці ж росіяни – нещадні.
- Хто б мені сказав, що Росія нападе на Україну, щоб ми з руськими воювали – не повірила б. Бо все життя нас вчили бути братніми народами. Бо ж як таке може бути: українці і росіяни пліч о пліч воювали проти фашистів. А зараз що? Війною на нас пішли. Лізуть і лізуть на нашу Україну. То куди вже, ніколи ми не будемо більше братами.
- Подивишся по телевізору новини, і страшно. Вони кажуть, що ми винні, що це ми неправі. А чим ми завинили перед ними? Що хочемо жити і господарювати, як самі знаємо.
Крові вони нашої хочуть. Той путін ніяк не запокоється. Скільки йому влади вже треба. Але моя думка така: немає що йому тут у нас робити. Бо Україна – для українців. Ми чудово жили без нього скільки років, і будемо жити далі. Нехай у себе там розбирається, порядок наводить. А у нас все і так було в порядку.
Молодь, діточок жалко, що вони у цьому житті бачили? Невже і їм доведеться пізнати такий жахливий досвід. Але Україна переможе, я вірю. Питання лиш – коли. Скільки ще людей має загинути?
Бринза Варвара Іларіонівна, Біляївка
Бринзі Варварі Іларіонівні 91 рік. Родом вона з Березані, але більшу частину життя прожила в Біляївці.
- Дивлюсь на те, що зараз відбувається у нас в Україні, і так хвилююсь. Стільки людей гине. Росія знищує нашу націю і бреше на кожному кроці, - ділиться вона.
- Я пережила Другу світову війну. Ледве тоді виживали, важко було. А потім голод, були опухші, це такі муки страшні. А зараз що, знову? Цей російський варвар прийшов на нашу землю і хоче, щоб ми знову страждали. Хоче грабувати, убивати, знищувати наші міста. Це не люди, а якісь звірі.
За чотири роки німці, румуни стільки не наробили підлості, скільки за два місяці зробили російські окупанти.
Ніколи і не думала, що Росія нападе на нас. Жили, товаришували, і раптом – війна. Які ми тепер товариші, брати? Це тепер ворог. І при чому настільки жорстокий і підступний.
Дуже боляче усвідомлювати, що знову доводиться переживати війну, скільки горя вона вже принесла, а які наслідки ще матиме. Мене війна позбавила дитинства і можливості вчитися. Встигла закінчити два класи до війни і два після війни. Пішла до 5 класу, а мама сказала: а хто робить буде? І так все життя я знала лише роботу. Важку роботу з 10 років. Тому що після війни треба було працювати, годувати родину, відбудовувати країну. Невже така доля чекатиме і наших дітей і онуків.
Молю Бога, щоб лише дожити і побачити кінець цієї війни. Як ми виженемо з нашої землі цих нелюдів. Щоб душа була спокійна – за Україну і весь наш український народ.
