Останнє десятиліття тема соціального підприємництва все гучніше лунає в Україні. За цей час у багатьох вона почала асоціюватися з майстернями, пекарнями, кафе, крафтовим виробництвом, чий прибуток спрямовується на працевлаштування вразливих груп чи вирішення екологічних, культурних, соціальних проблем. Найбільш відомим прикладом соціального підприємства є Українське товариство глухих (УТОГ), що загалом об’єднує майже 42 тисячі членів. Кілька креативних батьків з Одещини вирішили, що соціальним підприємництвом може стати театр особливих ляльок – ролі в ньому виконують молоді люди з ментальною інвалідністю, а тьюторами на сцені виступають їх батьки. Аналогів театру немає в Україні. Про нього ми говоритимемо з біляївчанкою Інною Верро, яка стояла у витоків його створення. Втім спочатку кілька слів про неї та її родину. Їх приклад показує, що сила духу важливіша за слабкість тіла, а значить їм вдасться реалізувати задумане: перетворити театр у стале соціальне підприємство.
Історія родини Верро: як залишатися командою попри виклики долі
Віталій Верро – біляївський лікар-травматолог із золотими руками, багаторічний ведучий міських свят та КВК. Інна Верро – місткиня, відома одеська модельєрка, дизайнерка авторських купальників та в’язаного одягу. Пара виховує двох особливих доньок – 26-річну Карину та 21-річну Варвару, які мають розлади ментального здоров’я.
У 2012 році Інна Верро потрапила в аварію, після якої втратила можливість самостійно пересуватися. Того дня на трасі були складні погодні умови. Інна поверталася з акції на захист обласної спеціалізованої школи-інтернату №7 у дуже емоційному стані. Для десятків родин школа-інтернат була єдиною можливістю комплексно підготувати дітей до дорослого життя. Про інклюзію тоді ніхто особливо не говорив, а матеріальний стан багатьох родин не дозволяв самостійно займатися реабілітацією.
– Боротьбою з інтернатною системою, як нам обґрунтували закриття, була насправді банальною зацікавленістю забрати землю, що знаходилася близько до моря, – згадує Інна.
У 2018 році на долю родини випало ще одне випробування – Віталій Верро пережив складну онкологічну операцію. Був тривалий період реабілітації, а він – опора, ноги та мобільність родини. Оптимістка за натурою, тоді Інна переживала складний період.
Після аварії Інна втратила змогу самостійно пересуватися, але майже одразу зайнялася фехтуванням
– Я не хотіла бути жертвою. Тому крок за кроком почала витягувати себе. Зайнялася спортом – фехтуванням на візку, стала навіть бронзовою призеркою чемпіонату України. Продовжила творити, проводити покази авторських робіт.
Попри всі випробування родина Верро залишається справжньою командою.
Чому підтримка соціального підприємництва – це не обов’язок, а потреба суспільства
У Біляївці та, мабуть, в багатьох інших містах, є приклади, коли люди з розладами ментального здоров’я після втрати батьків залишалися сам на сам з реальністю. Без стійких соціальних контактів, без медикаментозної підтримки, у житлі, яке дуже швидко починає становити загрозу не лише для них – а й для оточуючих.
Саме тому, в багатьох країнах цивілізованих країнах світу давно зрозуміли, що краще давати змогу таким людям реалізуватися себе через соціальне підприємництво. Підтримуючи його, суспільство дає змогу людям з інвалідністю прожити щасливе життя, а також вирішує багато соціальних проблем.
Згідно з новим зведеним звітом "Соціальні підприємства та їх екосистеми в Європі", для стимулювання соціального підприємництва за останнє десятиліття 16 країн ЄС ухвалили нове законодавство, а 11 країн розробили чітку політику на підтримку його розвитку. Детально з ними можна ознайомитися за посиланням.
Найбільш цікавий, на наш погляд, досвід Польщі. Засновник соціального підприємства звільняється від сплати реєстраційного збору й може дістати одноразову грошову допомогу у визначених розмірах. Органи місцевої влади мають право замовляти в соціальних кооперативів певні послуги без проведення тендерів.
Найбільшу підтримку соціальний бізнес в Україні отримує від неурядових некомерційних громадських організацій (92%), які залучають підприємців у соціальні проекти, надають безкоштовну навчальну, інформаційну та консультативну допомогу тощо.
В Україні було три спроби прийняти Закон про соціальне підприємництво і усі вони були провалені. Представники громадської організації "Егаліте Інтернейшнл", яка десятиліттям займається просуванням ідеї соціального підприємництва в Україні, пропонують своє бачення реформування нормативно-правового поля через декілька етапів. Головна мета - вивести соціальне підприємництво з тіні. Допомогти хоча б в своїй країні отримати повноцінний статус, який полегшить їм залучення міжнародної підтримки, а у подальшому - преференцій, пільг, пільгових кредитів від держави. Адже такий вид підприємництва несе подвійне навантаження - економічні ризики та соціальні.
Спочатку у Інни та Віталія Верро була ідея створити інклюзивний готель “Птах”. Він міг би приймати дітей, молодь з інвалідністю, які приїжджають на морський відпочинок, реабілітацію, лікування до Одеси та мав би працевлаштувати дітей з ментальною інвалідністю. Однак економічні ризики, стосунки в громадській організації ГО "Особлива молодь", звідки вони почали свій шлях, пандемія на COVID-19 докорінно змінили ідею.
– Через внутрішні суперечки за бортом насиченого життя залишилися чотири особливі родини, п’ятеро молодих людей з інвалідністю, п’ятеро з восьми засновників. Було неприємно, неетично, неприйнятно, але ми вирішили спрямувати свою енергію не на сварки, а у нові проєкти, - відзначає Інна Верро.
Творчість – це найсильніший антидепресант
Одним з них став онлайн-конкурс “Відкрий у собі Леонардо”. Треба було відтворити картину відомих майстрів художнього мистецтва та зробити фото.
– Ми побачили, який потужний творчий потенціал знаходиться в наших дітях, – згадує Інна, – творчість була найкращим антидепресантом. Ми, батьки, стали декораторами, режисерами, фотографами. Навіть суспільство, яке часто кидає у бік наших дітей співчутливі або засуджуючі погляди, побачило їх зовсім з іншого боку.
Пізніше майбутні актори побували в Одеському ляльковому театрі на екскурсії. Вона справила на них сильне враження та показала шлях, в якому варто розвиватися.
Знайшлися люди, які дали приміщення для репетицій – це недільна школа Кафедрального собору Різдва Христова Православної церкви України.
Відгукнулися на запит професійні майстри театральної справи. З артистами працює режисер легендарного Одеського “Театру на Чайній”, актор театру та кіно Олег Шевчук. Сценічне мовлення ставить актор театру та кіно Влад Костика. Допомагає психологиня Надія Кротюкова.
Так народився “Театр особливих ляльок”.
Театр може стати соціальним підприємством, якщо ви його підтримаєте
Керує театром опікунка одного з акторів – Оксана Долгіх. Вона – лікарка-стоматологиня, керамістка, лялькарка. Сама вона висловила ідею, що заняття творчістю може стати соціальним підприємництвом, а не просто розвагою, способом реабілітації для його учасників.
Усі ляльки, які служать в театрі – це експонати колекції Оксани Долгіх
– Спочатку ми ставилися до цього, як до арт-терапії нашої молоді,– розповідає Оксана, – такими людьми суспільство цікавиться, поки їм не виповниться 18 років. Далі вони випадають з програм, уваги центрів, закладів реабілітації. Однак зараз, після року роботи, ми зрозуміли, що можемо робити якісний продукт не лише для внутрішнього споживання, а як повноцінний театр.
Актори – це молоді люди з ментальною інвалідністю. Тьютори, які так само знаходяться на сцені – це їх батьки.
Зараз лише актуалізуються розмови про те, що ролі персонажів з інвалідністю мають виконуватися саме людьми з інвалідністю. Є поодинокі актори з інвалідністю, але переважно, в країнах Західної Європи, США, Канади, Великобританії тощо.
В Україні є інклюзивний театр "Посох", в якому грають серед іншої трупи люди з інвалідність.
Актори театру "Посох"
Він існує з 2009 року та показав неймовірний терапевтичний ефект для акторів з інвалідністю, переважно це люди з вадами зору.
– Після року занять мені телефонували актори і просили вибачення, бо, мовляв, знайшли роботу і більше не зможуть ходити до театру, – з радістю розповідає режисер та засновник театру Євген П’янков.
Однак прикладів, де б в театрі грали виключно люди з ментальною інвалідністю, а їх тюторами на сцені були батьки – в Україні немає.
Поки у "Театрі особливих ляльок" шукають форму, яким чином вони зможуть монетизувати свою роботу. Вони на старті просування цієї ідеї на комерційній основі. Ідей багато – через отримання благодійних внесків в обмін на квитки, чи ставши організаторами всеукраїнського фестивалю, де участь зможуть взяти трупи з акторами з інвалідністю, думають про відкриття театральної студії на комерційних засадах для молоді з інвалідністю. Такі студії працюють в інших країнах досить давно.
В США одна з найбільш відомих театральних студій, де навчаються люди з інвалідністю, працює з 1981 року
– Театр людей з вадами ментального здоров’я має багато підводного каміння, – розповідає Оксана Долгіх, – наприклад, наші актори дуже залежні від свого психоемоційного стану. Вони не завжди ним можуть керувати, тому на всі ролі потрібні дублери. Або такий момент, як репетиції. Ми поки що не маємо власного приміщення. А їм треба багато репетицій.
Зараз вони шукають найкращу для себе організаційну форму. Можливо, це буде громадська організація, або ж благодійний фонд.
– Хочемо робити вуличні вистави в теплу пору року, але боїмося, щоб наші актори не стали жертвою булінгу з боку глядачів. Хочемо їздити з виставою в центри, де навчаються діти з ментальною інвалідністю, люди з інвалідністю, люди похилого віку, але на все потрібні кошти, навіть на пересування містом чи областю. Дуже багато питань, на які ми поки що шукаємо відповіді.
Під час участі в одному з фестивалів, де брали участь артисти з інвалідністю, Одеса, 2021
Оксана Долгіх, як режисер спектаклю Олег Шевчук, відзначають сильний терапевтичний ефект театру для його учасників.
– Для мене це не одноразова акція допомогти підготуватися особливим артистам до першої вистави, - каже режисер ”Театру на Чайній” та “Театру особливих ляльок” Олег Шевчук,– я сам тато особливої дитини, розумію почуття батьків, які змушені в нашому поки що не зовсім толерантному суспільстві, долати упередження. Дуже часто такі батьки приховують дітей, ніби відчуваючи сором чи провину за те, що вони особливі.
на фото: Олег Шевчук
Олег розповів, яку потужну підтримку вони відчули, коли трупа особливих акторів взяла участь в міжнародному конкурсі Golden Time Talent (країна-організатор Великобританія). Він проходив онлайн.
– Нашим дітям просто не пощастило народитися в суспільстві, яке вже пройшло шлях до сприйняття людей з вадами здоров'я. У цьому конкурсі ми побачили, якою сильною може бути підтримка, коли тебе оцінюють з позиції толерантності та безумовного прийняття.
І от - прем’єра
За рік підготовчої роботи театр вже має кілька винагород за участь у фестивалях в Одесі, в онлайн-фестивалях.
Називатиметься вона “Лисиця та козел”. Більшість видатків з підготовки поки що коштом родин. Декорації плете Інна Верро з мотузок. Вони легкі та прозорі, без зусиль збираються та транспортуються. Ширма, за якою виступають актори, пошита у техніці “печворк”. Раніше служила у вуличному театрі. Тому тут вірять, що вона принесе їм удачу.
– Хоча вона тріщить по швах, ми її ретельно зберігаємо та вважаємо, сонце, зображене на ній – нашим логотипом, – каже Інна Верро.
– У виставі задіяні цілі родини. Оксана Долгіх – реквізит, сценарій, керування процесом. Її чоловік Ігор Чілігава – майстер, який спроектував сцену та грає одразу дві ролі,– розповідає Інна Верро, – їх донька Анна грає на бандурі, брат Ігоря Зураб – головний герой. До речі, він саме той чоловік, заради якого родина Долгіх-Чілігава створили театр.
на фото: Зураб Чілігава та Каріна Верро
- Віталій, мій артистичний та талановитий чоловік, гратиме Півня, доньки Каріна – Лисицю, Варвара – Ворону, - продовжує Інна, - батьки нашої подруги – 19-річної Юлії Піралової, яка має інвалідність та пересувається на візку, гратимуть також. Оксана, мама – Метелика, Сергій, тато – Кота-вченого.
Ще одна родина акторів – Корчемні, їх донька 28-річна Катерина читатиме слова автора, її мама Олена гратиме Онуку, тато, колишній військовий – допомагає з реквізитом на сцені.
- Долучився ще один актор, 31-річний Михайло, він виконуватиме роль Вовка. Є багато бажаючих долучитися, але поки що ми не можемо розширюватися, - відзначає Інна.
Театралів підтримує паства собору та його настоятель Теодор Оробець. Є дружні громадські організації, але “Театр особливих ляльок” розраховує на підтримку суспільства загалом. Його учасники хочуть жити повноцінним життям, вони наповнені світлом, яким готові ділитися з іншими у своїх виставах. Вони обов'язково знайдуть форму, через яку кожен бажаючий зможе підтримати їх на цьому шляху, а Біляївка.City обов'язково розповість про це своїм читачам.
Якщо театр зможе заробляти, то ці кошти вони б витрачали на розвиток: залучення професійних майстрів, щоб поставити мовлення, на нові ляльки, на реквізит, на участь у фестивалях.
- Наша мрія побувати на справжньому фестивалі за кордоном, поїхати всім колективом та отримати визнання нової аудиторії, - говорить Інна Верро, - наш театр – це маніфест людей з інвалідністю.
У театрі молодь з ментальною інвалідністю відчуває себе не зайвими людьми в суспільстві, а потрібними. Як сказав отець Теодор, відкриваючи першу виставку малюнків, з якої почалася співпраця акторів з храмом: ви потрібні цьому світові, бо без вас він був би черствим. Ви вчите людей бути кращими.
Хочете більше цікавих статтей, новин, пояснювальних матеріалів, розповідей про надихаючих людей - підтримуйте роботу Біляївка.City за посиланням, а також залишайтеся з нами на зв'язку, підписуючись на сторінки у Facebook, Instagram, Viber та Youtube. А ще можна підписатися на наш сайт у розділі Google New. Просто натисніть на повідомлення, що під цією статтею 👇
Будемо разом 🤗!
