Сьогодні у рубриці "Професії, які зникають чи вже зникли у Біляївці", ми в гостях у годинниковій майстерні у Ольги Комелькової. Вона наразі єдина представниця цієї професії у місті. Майстриня розповіла про відродження у мешканців інтересу до годинників, чому вона ніколи не фарбує на роботу вії, і чому зараз дуже складно стати годинникарем.
Годинникар – це майстер з виготовлення та ремонту настінних, наручних та будь-яких інших годинників. Саме цим вже понад 30 років займається Ольга. Її майстерня знаходиться у Будинку побуті.
- У нас династія. Тато був годинникарем, і я пішла його стопами, - говорить Ольга.
Робоче місце годинникаря - це зазвичай творчий хаос, де все знаходиться на своїх місцях
Зараз, за її словами, черги з бажаючих опановувати цю професію – немає. Тому майстрів знайти скоро буде дійсно дуже важко. Серед місцевих біляївських годинникарів пам’ятає Олександра Стахова. Він раніше працював з ними, а потім залишив цю справу і пішов в іншу сферу. У межах району фахівців не пригадує. Припускає, що, можливо, хтось працює на дому і не надто афішує це. Є кілька майстрів у Біляївці, Теплодарі, які займаються реставрацією корпусів годинників.
- Кілька років тому мені чоловік приніс газету з публікацією, де у переліку найбільш оплачуваних пофесій була - годинникар. Я, зізнатися, сміялася, - ділиться Ольга. - Можливо, це про тих, хто виготовляє якісь рідкісні деталі до годинників. Але не про звичайних майстрів, у кого поточна, рутинна робота, ремонт.
Ще одна причина, чому професія годинникаря знаходиться на межі зникнення, це відсутність закладів, де б навчали цій спеціальності. Раніше, за словами Ольги, в Одесі було таке училище. Свого часу вона навіть збиралась екстерном складати там іспити, але у середині 90-х воно припинило роботу.
Як раніше, так і зараз усі тонкощі цієї професії молоді годинникарі освоюють у досвідчених, практикуючих майстрів.
- Мене навчав тато, він дійсно вчитель, і в нього це добре виходило, вистачало терпіння. Згадую, він розповідав, що учнів після училища у нього було багато, але інтерес навчатися, толк він бачив лише в одиницях.
Майстриня стверджує, що, на відміну від батька, з неї педагог не такий, не має стільки терпіння, тому неохоче бере учнів. Однак пам’ятає на своїй практиці одну дуже здібну ученицю.
- Прийшла дівчина. Попросилася в учениці. Я бачила в процесі, що їй хотілося вчитися, було цікаво, вона горіла цим. І в неї все чудово виходило, - розповіла майстриня. - Її брат допоміг їй і придбав на Староконці інструменти. Згодом дівчина поїхала жити до Сполучених Штатів. Потім вона мені розповідала, що працювала там помічницею годинникаря. Росла у своїй професійності, і коли господар зрозумів, що вона може стати йому конкуренткою, звільнив. І так відбувається майже у всіх майстернях. Годинникарі бояться там втратити свою нішу.
Годинникар, пояснила Ольга, повинен мати не лише гострий зір, тверду руку і витримку.
- Руки майстра, особливо, що стосується жінок, можуть забути про гладеньку шкіру та гарний манікюр. Адже через специфіку роботи часто шкіра грубішає, з’являються тріщинки, нігті можуть обламуватися. Також не зможе майстриня мати нарощені вії чи навіть фарбувати їх, бо весь час на очах лупа. Це все з власного досвіду, - з посмішкою розповідає Ольга.
Щодо клієнтів, то приходять вони до майстерні, за її словами, часто. Можна сказати, що послуга, на відміну від професії, все ще залишається актуальною.
Хоча були часи, згадує годинникарка, початок 2000, коли інтерес до годинників у людей майже зник. Можливо, така ж ситуація була і в інших сферах, бо кожен намагався виживати і ніколи було думати про захоплення. Але за 10-15 років щось змінилося у людях. Може, повернулася ностальгія за старовиною, увага до пам’яті, історії. Інтерес до всього старого й надалі відроджується.
- Люди знаходять десь у скринях, сервантах, на шафах старі годинники від дідуся, тітки тощо, і хочуть, щоб вони працювали-ходили. Приносять на ремонт. Але, що цікаво, молодь, переважно, не має уявлення, як працює механічний годинник. Якось до мене прийшла дівчинка, студентка і принесла годинник дідуся "Побєда". Захотіла його носити. Коли я запитала, чи не намагалася вона його заводити, почула здивування у відповідь: а що, його треба заводити? І що – щодня? А стрілки теж треба переставляти? Довелось мені їй розповісти все про механічний годинник.
Є у Біляївці, за словами Ольги, чимало любителів годинників, навіть колекціонери. Одні збирають лише настінні годинники, або ті, що з боєм, або лише радянські.
- Щось цікаве як викуплять, приносять на перевірку, налаштування, ремонт. Радяться, що ще може бути цікавого. А мені цікаво працювати з такими годинниками.
Щодо моди та вподобань на годинники, то вона, на думку майстрині, зараз не головне.
- Електронні, кварцові, механічні – тут, що кожному до вподоби. Нехай навіть і смарт годинники, але то вже більше комп’ютер, ніж годинник, не моя специфіка, - зазначає Ольга. - Та ж ситуація і з формою, браслетом. Просто, хто якої функції чекає від годинника. Комусь дійсно треба знати час, а іншим він потрібен як прикраса, аксесуар, який надає певного статусу. Користуються люди активно годинниками. Тож, якщо є попит, може, є надія, що не зникне наша професія?
Фото Біляївка.Сity
