Наша редакція поспілкувалася з представницями кількох національних спільнот, які живуть в громаді. Поговоримо про те, як перетин різних культур впиває на розвиток громади. Пригадаємо, які два народи створили відому біляївську вертуту, хто почав прищеплювати на цій території любов до виноградарства, саджати перші декоративні культури, і чому серед давніх назв так багато слів тюркського походження.
За інформацією Біляївської райдержадміністрації, на території вже колишнього Біляївського району проживають представники 71 національностей та народностей. 82,3% мешканців – це українці. А от серед найбільш чисельних національних меншин – 11,73% росіяни, 2,5% - молдовани, 0,7 – болгари, 0,6% - білоруси, 0,3% - вірмени, 0,15% - гагаузи, 0,3 – роми. Це дані останнього перепису населення, який відбувся у 2001 році.
У нинішніх кордонах Біляївська громада створилася лише у листопаді 2020 року, тож поки немає інформації про громаду за національним складом.
Одна з найбільш чисельних національних громад на Одещині – це роми. Це сусідство по-різному сприймається місцевими мешканцями. Подекуди дуже стереотипно: насторожено та упереджено.
Натомість, є успішний досвід Біляївської школи №3, де навчаються близько 20 дітей ромської національності. Вони активні учасники та учасниці всіх шкільних заходів, вивчають та володіють українською мовою.
- Ми в школі не розрізняємо дітей за національним походженням, - каже директорка Ольга Тьоса, - школа працює над проблемою національно-патріотичного виховання. У нас часто проходять свята у національному стилі, вже більше десяти років відбувається посвята учнів молодших класів у козачата. Всі діти одягають вишиванки, співають український гімн, беруть участь у благодійних ярмарках. Інколи доводиться додатково спілкуватися з батьками, пояснювати, що якої б вони не були національності за походженням, вони всі – громадяни та громадянки України. І це сприяє тому, що діти з ромських родин повністю інтегровані в шкільне життя.
Ляля Кучеренко, ромська жінка, багатодітна мама 6-ти дітей, які є учнями Біляївської школи №3 розповідає:
- Роми як і українці – бувають різними. Не можна за всіма оцінювати націю. З наших теж є і лікарі, і вчителі, і депутати. Ще й такі, які за справедливість та по-совісті ставляться до своїх обов’язків, а не лише думають про себе. Я вже 16 років живу в Біляївці. Родом з Києва. До мене добре ставляться. Сусіди звикли. Настороженості немає. Сама ходила в школу, і дуже хочу, щоб мої діти теж вивчилися. Вони добре вчаться. І я бачу їх грамотними людьми.
Серед ромів за походженням у Біляївській громаді є військові, слюсарі, пожежники, працівники різноманітних установ.
У Біляївці є досить велика громада вірмен. Більшість – це люди, які переїхали сюди після подій у Нагорному Карабаху у 1988-1994 роках. Пізніше вже до тих, хто жив у Біляївці почали приїжджати рідні. Вийшли заміж, оженилися. Але велика кількість місцевих вірмен – народилися та все життя живуть в Україні.
Біляївку місцеві вірмени навчили варити справжню вірменську каву та готувати східні солодощі. Столики зі смаколиками від місцевих вірменок Лариси Хачатурової, Ануш Овсепян, Гаяне Авакян, Асмік Гавакян завжди користуються попитом на місцевих святах, ярмарках та мультикультурних фестивалях, які проходять у громаді.
Український та вірменський прапорці у біляївчанок Гаяне та Асмік на міській ярмарці - це символ поєднання двох культур, які є однаково важливими для них
– Опинившись у дуже складних життєвих обставинах, в чужому місті, без родичів і знайомих, я отримала велику підтримку і допомогу від людей, які просто жили по сусідству і мене взагалі не знали до того, - ділиться Лариса Хачатурова, - Я ще нічого не зробила, щоб вони мене пізнали краще, а люди вже поставилися з довірою. Це дорогого коштує.
Біляївчанки Лариса Хачатурова (ліворуч) та Ануш Овсепян
Є в Біляївці чимало болгар. Їх культура більш закрита, але дещо вдалося дізнатися від місцевої української болгарки Алли Радової. Дівчину багато хто знає завдяки її волонтерству та рукоділлю.
- Моя родина сюди переїхала кількома гілками з Болградського району. Тато одружився на моїй мамі, вона - біляївчанка, його друг – теж знайшов долю, вже жив дядя з родиною, потім переїхав племінник. Полюбили це місто, - каже Алла Радова, - у змішаних родинах як моя, ми з сестрою розуміємо болгарську, але не говоримо нею, а в родинах моїх двоюрідних сестер, там всі розмовляють. Єдине, що ми говоримо староболгарською, як наші дідусі-бабусі, які тільки переселилися з Болгарії в Україну, а в самій Болгарії мова давно модернізувалася. Але це не завадило моїм сестрам вступити до болгарських вузів.
До болгарських звичаїв, про які розповіла дівчина, належить традиція на початку весни, 1 березня, одягати “мартениці” – прикрасу з білих та червоних ниток. 21 січня болгари відзначають свято всіх жінок, коли вітають мам-бабусь – Бабин Ден. Це свято повитух та жінок, які народжували. На Радоницю болгари їдуть на кладовища, до могил предків, де замість вітання кажуть “Бог да простит”.
Алла Радова під час на мультикультурному фестивалі "Біла лілія" у Біляївці
Живуть у Біляївці чимало етнічних росіян. Серед них – родина відомого художника Валерія Сирова. Вони переїхали сюди з холодного російського краю, оскільки їх сину треба було змінити клімат через стан здоров’я. Дружина Наталія Сирова багато років викладала в місцевій школі російську мову та літературу, згодом зарубіжну література. Була однією з перших вчительок, яка перейшла на викладання українською з поваги до країни, що стала для них другою Батьківщиною. Водночас, творчість майстра є надбанням Біляївської громади, оскільки в картинах є чимало місцевих пейзажів, став наставником для місцевого майстра Олександра Коваленка, який подарував місту "Поляну казок", скульптури екологічної стежки "Дністров'я".
Валерій Сиров став почесним мешканцем Біляївки у 2019 році за його внесок у розвиток творчого потенціалу громади. Відео Біляївка.City
На Одещини є велика спільнота кримських татар, деякі з них – живуть на території колишнього Біляївського району.
У мирному співіснуванні націй є багато переваг, які збагачують культури та роблять кожну з них ще багатшою. І про це свідчить більш давня історія міста, де поєдналося безліч культур: українська, тюркська, молдавська, німецька тощо.
Екскурс в історію – полікультурність збагачує
Є безліч нематеріальних згадок про те, що на цій території цілком мирно вживалися різні національності задовго до того, як з’явилися перші писемні згадки про поселення Головківка, яке згодом перейменували в Біляївку.
Так, ми розповідали, що в місцевій топоніміці є чимало тюркських назв. Деякі – канули в літу, як Кулу Дере, деякі, типу Сафьяни (Сапьяни), до цього часу присутні на карті.
Історик та один з найбільш відомих тюркологів сучасної України, Олександр Середа, припускає, що назва Кулу Дере, “Калудер”, так називають територію між Біляївкою, Яськами та Кагарликом, перекладається як “Долина Веж”.
- Оскільки матеріальних свідчень не зберіглося, але слово залишилося в лексиконі місцевих мешканців, - пояснює він, - то можна припустити, що предки перших мешканців Біляївки жили тут у період, коли вежі були десь тут. Можливо, вони були оглядовими майданчиками на кордоні місцевих турецьких поселень.
Кілька населених пунктів Біляївської громади від початку заснування були заселеними українцями та молдованами. Це Градениці, назва яких з молдавської перекладається “квітучий сад”, та власне Біляївка.
Наприклад, відома біляївська вертута – це спільний нематеріальний культурний спадок двох націй, що жили вздовж Дністра. Витяжне молдавське тісто у Біляївці “українізували”, наповнивши місцевою начинкою з картоплі зі шкварками, солодким сиром та тушкованою капустою. У місцевій кухні чимало рецептів, які мають молдавське коріння: традиційні плачинди, але не з бринзою, а гарбузом, мамалига зі шкварками, “гничені сливи”.
Молдавська та українська культури злилися в біляївській вертуті
Обмін культур позначився у своєрідній, не властивій для всієї території Придністров’я, архітектурі. Наприклад, у Біляївці на позначення будівельних матеріалів, з яких робили хати-мазанки, казали на молдавський манер “лампачі”. Перші “євроремонти” винаймали робити молдавських майстринь. Вони створювали неповторний колорит заможної біляївської хати, в ній, на відміну від традиційних українських мазанок, були філігранно рівні стіни та стелі.
Величезний спадок після себе залишили німецькі колоністи. Два населених пункти громади Широка Балка (перша назва Karlstal – Карлсталь з німц.) та Мирне (перша назва Freudental – Долина Радості з німц.) були створені та заселені на голих степах німецькими колоністами. Це вони прищеплювали тут культуру виноградарства, розведення декоративних культур, нового для цієї території типу архітектури (системи підвалів під будинками, а не погребів, які знаходилися окремо, пічного опалення, запровадили використання черепиці, а не комишу, для покриття будинків), на початку 19-го століття почали модернізувати агровиробництво та привозили агротехніку, яку доставляли з Європи морем в Одеський порт, а звідти – у села.
І хоча після депортації у 1945 році більшість німців були виселені, а матеріальна культура, створена ними – фактично вся зруйнована та розкрадена, сьогодні саме цей напрямок є однією з перспектив розвитку туризму Біляївської громади, налагодження міжнародного співробітництва через німецько-українські культурні фонди.
Слова “полікультурність”, “толерантність” відносно недавно увійшли в наш лексикон. Вони закликають бачити в інших, перш за все, просто людей, а не представників та представниць певної національності, соціальної чи релігійної спільноти. Варто усвідомлювати, що взаємообмін культур лише збагачує нас, примножує нашу культуру, відкриває нові можливості для розвитку туристичного потенціалу, робить сильнішими для зовнішніх чинників. Водночас, прийняття місцевою спільнотою людей інших культур та національностей, дозволяє всім не втрачати коріння свого народу, відчувати себе у безпеці та повною мірою розкривати свої здібності, таланти на користь громади.
