Ольга Радова та Віра Баликіна працюють в реанімації Біляївської лікарні 29 років: з моменту відкриття відділення у 1989-му. Вони декілька разів на місяць бачать смерть, часом плачуть, коли не можуть допомогти пацієнтам, але ніколи не дозволяють їм впадати у відчай.
Дівчата мають досвід роботи у інших відділеннях, але тут, кажуть, цікавіше.
Ольга Радова (ліворуч) та Віра Баликіна
— Моя мама працювала медсестрою у гінекології і мене кликала туди, — розповідає Ольга. — Говорила, що це благородне відділення, де допомагають новому життю з’явитися на світ. Але то не моє. Можливість проявити себе як медсестра я бачу лише у реанімації.
— А моя мама стала моєю першою пацієнткою, коли я вийшла перший раз на зміну, — доповнює колегу Віра. — Такий збіг обставин. Їй зробили операцію, і вона першу добу мала знаходитись під інтенсивним наглядом.
За словами дівчат, в інших відділеннях лікарні робота більш однотипна, а у них тут все кипить і швидко змінюється. Різні хворі, різні випадки. Найчастіше їх пацієнти мають інсульт, інфаркт, які останнім часом помолодшали до 40-50 років, цукровий діабет. Потрапляють люди з різними кровотечами, отруєнням, після аварій.
Основний обов’язок медсестер інтенсивної терапії — догляд за хворими. Поставити катетер, ввести ліки, зробити кардіограму, кожну годину виміряти тиск, пульс і температуру, записати все у карту. На додачу дівчата — анастезістки. Закінчили спеціальні курси. Асистують лікарям: збирають наркозний набір, за необхідності допомагають пацієнта інтубувати (прим.ред. встановити трубку у трахею для проведення штучної вентиляції легень при загальній анестезії чи дихальній недостатності).
Усю реанімаційну апаратуру Віра і Оля за 29 років вивчили на п’ять балів.
— Якщо треба щось у моніторах налаштувати, підкрутити, ми можемо, — говорять дівчата.
Робота у медсестер фізично важка. Вони проводять не лише медичні маніпуляції, а й допомагають санітарці перестелити білизну, повернути пацієнта на інший бік або перекласти на носилки. У найгіршому випадку — транспортувати тіло до моргу. Відсутнє у дівчат право на сон, бо треба бути завжди напоготові.
Фізичну важкість, зазначають наші співрозмовниці, не зрівняти з моральною. Остання — найскладніша. Декілька разів на місяць, а буває і більше, їм доводиться бачити смерть.
— У нашому відділенні пацієнти вмирають, на жаль, частіше ніж в інших, — розповідає Віра. — На моїй зміні одного разу одночасно троє людей померло. Після автомобільної аварії були чоловік, дружина і їх кум. Травми отримали дуже важкі, несумісні з життям. Буквально один за одним вмирали.
Досвід навчив дівчат приховувати перед пацієнтами свої емоції. Сприймати все, як роботу, але час від часу душа таки болить.
Дівчата розповіли, що інколи виходжуєш пацієнта, все ніби добре, йдеш з впевненістю додому, приходиш на наступну зміну і з сумом дізнаєшся, що його вже нема серед живих.
Найважче — не брати все до серця, коли до їх відділення потрапляють діти. Бачити муки невинних і розпач батьків — треба мати понад витримку.
— До нас привезли трирічного хлопчика з міненгококовою інфекцією, — згадує Ольга. — Він тримався, але не вижив. Ми везли його тіло до моргу, а мати весь час йшла за нами. Вона плакала і розповідала нам, як вони їхали у швидкій, а малюк всю дорогу цілував їй руки і говорив, що дуже любить.
Після таких ситуацій медсестри, відчуваючи себе безпорадними, шукають самітній кут і дають волю сльозам та емоціям.
За словами наших співрозмовниць, багато історій пацієнтів їх відділення мають щасливий кінець. Одного разу привезли дівчину без свідомості, в нічній сорочці. Її знайшли десь під Одесою у посадці. Спочатку вона була в комі. Потім прийшла в себе, але після трахеостоми (прим.ред. штучний отвір в дихальному горлі, де знаходиться спеціальна трубка) не могла розмовляти. Їй запропонували писати. Вона написала адресу і телефон. Батькам зателефонували, і вони одразу приїхали. В думках люди вже поховали доньку, адже ніде не могли знайти. Дівчинка видужала і її забрали додому.
Наші героїні говорять, що за стільки років багато історій вже стерлись з пам’яті, на їх місце наклались інші. Деяких пацієнтів вони вже не пригадують.
— Ідеш, буває, а з тобою хтось вітається, посміхається, — розповідає Ольга. — Говорить: це ж ви мене виходили у реанімації. І після цього розумієш: неважливо, кого і що ти пам’ятаєш. Головне, що пам’ятають тебе і твій труд.
Фото Біляївка.City
