Ірина Величко корінна біляївчанка, їй 74 роки, вона електромонтер. Незважаючи на пенсійний вік, продовжує працювати. Більше 15 років жінка захоплюється рукоділлям, створює з трави, соломи, сухоцвітів, джута та інших природних матеріалів декоративні фігурки, шкатулки, букетики, обереги, збирає різдвяні дідухи. Нещодавно її дідух посів перше місце на Всеукраїнському конкурсі. Матеріали для виробів – траву, квіти вона власноруч вирощує, сушить, заготовляє. Така творчість, говорить, заспокоює нерви, діє як знеболювальне і дарує радість. Коли є замовлення, приносить також грошову винагороду.
Хист від батька
Ірина Величко – з тих родин, які поколіннями працювали на станції "Дністер". Її батько – Величко Тарас Степанович колись був керівником станції. Декілька десятиліть поспіль працює там і вона.
– Я спочатку працювала у торгівлі, а потім пішла на станцію. Думала - тимчасово, тоді дітей працівників брали у садочок. Син виріс, а я й досі працюю на станції, – з посмішкою згадує жінка.
Майстриня припускає, що творчий хист успадкувала від батька. Окрім інженерних здібностей він мав талант до малювання, створював різні декоративні поробки, які вона пам’ятає ще з дитинства.
– Батько самоучка, як і я, – розповідає Ірина Тарасівна, – дуже красиво малював. Я пам’ятаю ці тюбики з фарбами вдома. Він розмалював у нашій старій хаті грубу, вийшло, як справжня картина - пейзаж. На жаль, не зберіглась хата і груба, навіть фото немає.
Згадує, як кілька років тому завітала до однієї старенької біляївської хати і була вражена. Побачила там на грубі намальовану картину, як у батьківській хаті. Згодом з’ясувала, що автором цієї картини був її батько, намалював на прохання господаря будинку.
Картина, яку вишила Ірина Величко у дівоцтві, Це діти, яких вона тоді мріяла мати
– Тато також випилював з фанери картини, дуже довго у нас була композиція з лісовим будиночком, лисичкою, парканом, деревами. Мама її використовувала для перекидного календаря. За стільки років вона, на жаль, теж не збереглася.
Майтриня зберігає як реліквію картину, яку вишивала її мати
Першими були букети з верби і маковійчики
Проявлятися як майстриня жінка почала майже 20 років тому. До того, пояснює, не було часу: робота, побут, родина, ремонти. Згадує, як у 90-ті компонувала і продавала на ринку букетики з вербою, композиції з живих квітів, період був такий - важкий.
Зараз з’явилось більше вільного часу. Вже немає тієї щоденної гонки, і вона може творити щось для душі. Діти, онуки живуть окремо, прийшла ідея - втілює. Займається цим переважно у холодний період, бо влітку роботи вистачає, жінка продовжує вирощувати квіти.
Одними з перших серед виробів були букети маковійчики. Майстриня зробила собі, знайомі побачили, попросили зробити і їм, так почалися замовлення. Тепер це традиція, Ірина Тарасівна робить їх щороку.
букет "маковійчик", який декілька років тому зробила майстриня
Жінка згадує, що після маковійчиків залишалось багато відходів. Спочатку вона їх викидала, а потім знайшла їм використання. Так почали з’являтися нові ідеї та нові вироби: шкатулки з соломи, пано, різні фігурки, домовички.
– Історія схожа, зробила собі шкатулку для біжутерії, друзям сподобалось, попросили і їм зробити, потім іншім. Одну мою картину з солоного тіста у прямому сенсі зі стіни зняли, сказали: ти собі ще зробиш, – розповідає майстриня.
Подобається жінці працювати з джутом і використовувати у роботах кавові зерна. Серед виробів – пасхальні кошики, фруктовниці, підкови. Одна з найулюбленіших робіт – млин.
– Ось такі фігурки парижанок подобаються лікарям, чомусь саме їх вони багато замовляли. А велосипед - це трішки фантазії. Інколи прошу знайомих, якщо є якісь цікаві конструкції, дитячі іграшки, приносьте, я щось з ними придумаю.
Ірина Тарасівна говорить, що не дивилась майстер-класи. 15 років тому в неї і телефона сучасного не було, щоб це робити. Зараз продовжує малювати спочатку щось в уяві, а далі втілює.
Якщо побачить щось цікаве на картинці чи вживу, інтуїтивно методом проб і помилок починає відтворювати і удосконалювати. Інколи, зізнається, може зіпсувати кілька робіт, без цього не обходиться. Зараз почала робити солодкі букети та сумочки – тут вже допомагає інтернет.
Дідух - прикраса, про яку мало знають
Творчі навики, вважає майстиня, допомагають у різних ситуаціях. Особливо коли онукам треба якісь поробки у садочок чи школу. Нещодавно вона разом з онучкою Машею зробили на конкурс для школи дідух. Неочікувано для майстринь робота посіла перше місце у Всеукраїнському конкурсі.
– Це була неочікувана перемога, я взагалі думала, що то виставка, а не конкурс, – ділиться майстриня. – Дуже приємно, що оцінили. Мабуть, робота привернула увагу масштабністю і об’ємом. Тепер вона у музеї у Києві. І я подумала: а в нашому місцевому музеї немає. Тому є бажання передати туди дідух, який я зробила для себе.
Дідухи, за словами Ірини Тарасівни, не дуже популярні в нашій місцевості. Деякі жителі і зовсім не знають, що це різдвяний атрибут. Тому молоде покоління варто знайомити з давніми традиціям.
– Була жінка, яка щороку замовляла в мене новий дідух. Деякі дідухи я робила і відправляла в інші міста.
Дідух, за словами Ірини Тарасівни, одна з найдовших за часом створення робіт. Підготувати матеріали можна швидко. Складний процес зборки. На це може піти до декількох днів. Конкурсний дідух вони з онукою робили три дні поспіль. Якщо займатися цим не цілий день, можна збирати і тиждень.
Для дідуха, пояснює жінка, як і для інших оберегів, треба використовувати спеціальні складові, наприклад, колоски, льон – це уособлення багатства, овес — щоб був весь рід, квіточки безсмертника – вічне життя. Кожна складова має свій сенс. Звісно, не обходиться без фантазії.
Коли твориш - нічого не болить
Більшість матеріалів для робіт майстриня вирощує на своїй ділянці. Сушити трави, каже, теж треба правильно. Вона їх перебирає, очищає від бруду, виокремлює зламане, формує пучки і підвішує, щоб зав’ялились. Сушаться трави у спеціальному місці у сараї, де сухо і напівтемрява.
– Найкраще робити щось зі свіжо в’яленої трави, лиш включай фантазію. Якщо вже дужче засохла, то її можна трішки розпарити, щоб була більш піддатлива, – ділиться майстриня.
Деякі трави жінка збирає, де бачить. Часто не може пройти повз красивої рослини. Комусь, каже, то просто бур’ян, а їй подобається. Бере, засушує, потім може щось підфарбувати. Де б не була, навіть у місті, завжди її око чіпляється за квіти чи рослини.
Майстриня стверджує, що така творчість вимагає терпіння та посидючості. Разом з тим чудово заспокоює нерви і лікує.
– Зір вже не той, але надягаю окуляри, в мене четвірка, і вперед. Пальці теж не завжди слухаються, але коли робиш, то нічого не болить. Хочеться скоріше побачити, що ж вийде. Цей запал, цікавість долає все. Знаєте, однакових робіт не буває. Навіть якщо роблю те саме, за тією ж схемою - все одно кожна робота індивідуальна.
Свої роботи Ірина Тарасівна рідко афішує в соцмережах. Колись, говорить, виставляла їх у групі майстринь у Facebook, оцінювали позитивно.
– Я, зізнатися, не дуже в тих телефонах розумію, щоб робити це постійно, тому більше мене люди знають так, за рекомендаціями. Приємно, коли подобаються мої роботи, це мотивує. А найбільший бонус, що я сама отримую від процесу задоволення, поринаю в нього з головою, і, як кажуть: нехай весь світ зачекає.
Подякувати авторці за роботу можна 👉 за цим посиланням. Також у нас можна замовити рекламу: подробиці.
Хочете більше цікавого та корисного - підтримуйте роботу Біляївка.City на кнопці підтримки (зверху), а також залишайтеся з нами на зв'язку, підписуючись на сторінки у Facebook, Instagram, Viber, Telegram та Youtube, про природу, біорізноманіття та туризм Пониззя Дністра – дивіться тут.
А ще можна підписатися на наш сайт у розділі Google News. Просто натисніть на повідомлення, що під цією статтею 👇
