Нещодавно над храмом Покрови Пресвятої Богородиці Православної Церкви України в Біляївці з'явився новий дах, а сама церква збільшилася. Малий храм вже не вміщує всіх бажаючих вірян, адже після початку повномасштабної війни кількість прихожан значно зросла. У зв'язку з цим команда Біляївка.City вирішила скористатися цим важливим моментом і поспілкуватися з настоятелем храму, о.Богданом Бідою, щоб дізнатися, як змінився релігійний світогляд мешканців Біляївки під час війни.
Священник Богдан Біда приїхав до Біляївки на Одещині 15 років тому. Спочатку, окрім того, що він служив в Українській православній церкві Київського патріархату, йому доводилося працювати в службі таксі, адже треба було якось годувати та утримувати родину. За ці роки багато що змінилося — як у житті священника, так і в релігійному житті місцевої громади.
Дорогою до української церкви
Біляївка.City. Хочемо привітати з перевтіленням храму, та запитати, що спонукало до ремонту?
о.Богдан. Нам усім дуже хотілося, щоб наша українська церква виглядала трішки гарніше. Тому ми кілька років збирали гроші. Ми колядували, проводили різні заходи, і все це поступово складали в касі. Збирали три чи чотири роки, і зрештою вирішили, що пора зробити щось із цими коштами. Адже ми хотіли, щоб наша церква стала красивішою, а ці гроші, зрештою, треба було правильно використати. Ми мали матеріали, а потім ще трохи додали, дякуючи всім людям, які відгукнулися і допомогли.
Біляївка.City. У вас побільшало прихожан?
о.Богдан. Людей, дійсно, ставало більше з кожним роком, це видно за кількістю тих, хто приходив на Паску освячувати кошики. Ще до війни люди вже знали, що тут, в нашій церкві, українська мова — це основна. І це ставало для них важливим критерієм.
Але коли почалася повномасштабна війна, кількість прихожан відчутно зросла. Люди зрозуміли, що саме до українського храму вони повинні звертатися, бо розуміли, які б вивіски не чіпляла на себе московська церква, вона все одно залишаються частиною російської.
Релігійні традиції Одещини відрізняються, скажімо, від традицій інших регіонів. Багато людей приходять до церкви лише у великі свята. Однак щодо наших постійних прихожан, то, безумовно, є зміни й серед них. Багато людей почали більше відвідувати храм не тільки у святкові дні, а й будні.
Зараз є відчуття постійної спільноти храму Покрови Пресвятої Богородиці міста Біляївка. Звичайно, є ті, хто приходить тільки на великі свята, як Пасха чи Різдво, але ми бачимо, як з часом змінюється ставлення до церкви, особливо після таких важких випробувань, як війна. Люди починають розуміти важливість духовної підтримки в такі часи, і це зміцнює нашу громаду.
Великдень, 2024 рік, Біляївка
Біляївка.City. Якщо порівнювати з першими роками служіння у Біляївці?
о.Богдан. Я бачу великі зміни. Спочатку, коли я тільки приїхав до Біляївки, було небагато людей, які підтримували українську церкву. Багато хто не розумів, чому це так важливо. Наприклад, коли я йшов на провідну неділю на кладовище, люди навіть бігали за мною і казали іншим: "Не беріть його, він неканонічний, він неправильний". Зараз такого вже немає.
Біляївка.City. З чого почалися зміни? Чи важко було це побороти?
о.Богдан. Священник, він як рибак. Не даремно, серед перших учнів Христоса були рибаки. Коли він покликав їх, то сказав «Ідіть услід за Мною, і Я зроблю вас ловцями не риби, а душ людських».
Рибак в християнському значенні має "вудку" — це слово Боже, а "наживка" — це його щира доброта і любов до людей. Це, насправді, найголовніше — навіть якщо людина ще не готова прийняти церкву чи не зовсім вірить, дуже важливо просто бути добрим до неї, ставитися по-людськи з теплом і щирістю. Це повинно йти від серця, а не через хитрість чи бажання обманути. І ще важливо мати терпіння — як рибак, який чекає, поки риба клюне. Ми теж повинні бути готові чекати, поки людина повернеться до нас. Вона може відвернутися, але ми не повинні опускати руки, а продовжувати рухатись вперед.
о.Богдан Біда з прихожанкою
Я пам’ятаю, як люди почали поступово кликати мене на похорони, і я бачив, що їм сподобалося, як ми заспівали, як я сказав слово. Це було важливо, тому що з того моменту вже на інших похоронах почали кликати з тієї ж вулиці. Люди побачили, що все зроблено як треба — священик, спів, все в порядку.
Те ж саме сталося з хрестинами. Спочатку були одні, приходили молоді люди, які ставали кумами, а згодом вони поверталися вінчатися, приносили своїх дітей на хрещення. Звісно, це все потребувало терпіння і часу, але, слава Богу, згодом все змінилося.
Війна ще більше зміцнила віру людей. Вони почали більше приходити до нашої церкви, бо зрозуміли, що це церква, яка не просто переживає-пережидає важкі часи, а є справжнім духовним захистом для всіх.
Біляївка.City: Згадували, що на початку вам доводилося працювати в таксі, що, напевно, було досить незвично для священника. Також знаю, що деякі опоненти з іншого релігійного осередку вас засуджували. Чи було це для вас боляче? Чи виникало бажання повернутися в західну частину України, де служіння могло б бути легшим, адже тут, на Одещині, довелося стикатися з важким релігійним минулим: тривалою забороною церкви та переслідуванням віруючих родин?
о.Богдан. Щодо тих розмов і зауважень, так, я відчував певне осудження з їхнього боку. Хоча ніхто прямо в очі мені цього не говорив, але це було помітно. Однак робота в таксі — це не гріх. Це звичайна праця, яка допомагає забезпечити родину. Головне, щоб вона не була пов’язана з чимось аморальним чи неправедним. Тому я ставився до цього спокійно.
Щодо думок про повернення додому чи переїзд в інші регіони, такі моменти справді траплялися. Ми ж усі люди. Однак відчував, що моє місце саме тут, на Одещині. Серед людей, яким я був потрібен. Це моя місія. Служити серед цих людей, за спасіння душ яких я був відповідальним. Звісно, служіння в інших регіонах могло бути простішим, але я вірив, що те, що роблю, воно має сенс, і з часом це дасть свої плоди.
Без української церкви не буде України
Біляївка.City. За Конституцією України ми живемо у світській державі, де Церква відділена від державного управління. Однак ми маємо сильні християнські традиції, тому священництво часто є частиною світського життя громад. Як це було у вас?
о.Богдан. Спочатку, якщо говорити про місцеву владу Біляївки, мене запрошували на якісь невеликі камерні українські заходи, на кшталт Шевченкових днів. Потім був період, коли мене вже нікуди не запрошували. Пам’ятаю багато днів міста, коли місце священника ПЦУ було лише в ході разом з козаками, а не серед почесних гостей. Зараз місцева та державна влада намагаються бути рівновіддаленими від усіх релігійних осередків, щоб не образити когось, або не виділити.
Водночас наша церква, без сумніву, стала важливою частиною громади, і це прогрес, який ми разом здобули. Люди навіть без підсвічування з боку влади розуміють, що без української церкви не буде України та української державності. Вони чули, що 24 лютого 2022 року Путін послав свої війська в Україну "захищати" російськомовних та церкву московського патріархату в Україні. Вони самостійно роблять з цього висновки.
Біляївка.City. А чи вплинуло отримання томосу на ставлення людей?
о.Богдан. Томас від патріарха Константинопольського, звісно, мав важливе значення на загальноцерковному рівні, бо це було офіційне визнання нашої церкви. Але, чесно кажучи, на рівні Біляївки, де я служу, це не стало таким переломним моментом. Люди не одразу відчули значущість цього визнання. Спочатку, навіть після того, як нам дали канонічне визнання, все одно були ті, хто казав, що ми «не канонічні», «неправильні», що ми не маємо світового визнання в православ'ї.
І, навіть коли нас визнали, багато чого не змінилося. Ті, хто були проти нас, продовжували твердити, що це все не так, що рішення було неправильним, що ми не отримали правильного визнання. Та й сама риторика московської церкви не змінилася. Вони продовжували говорити, що це неправильно, і в якийсь момент вони навіть розірвали стосунки з Константинопольським патріархатом.
З іншого боку, для нас це було важливим кроком уперед на церковному рівні, але на рівні місцевих громад це сприймалося не так сильно. Люди звикли до тієї ситуації, яка була до того, і зміни приходять поступово. Найбільше змінилось те, що ми отримали більшу підтримку серед вірян, які почали усвідомлювати важливість української церкви для нашої державності, незалежності та духовної ідентичності.
Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній в Константинополі з нагоди Дня ангела Вселенського Патріарха Варфоломія, 2019 рік
Біляївка.City. Після отримання томосу було очікування, що більше приходів перейдуть до ПЦУ, однак Одещина в цьому сенсі має найгірші показники. Чому так, як думаєте?
Для довідки
В Одеській області наразі діє 415 церков, що належать до Московського патріархату. Від початку повномасштабного вторгнення в Україну до Православної церкви України (ПЦУ) приєдналася лише дві церкви. Одещина займає сьоме місце серед інших областей України за кількістю церков Московського патріархату.
о.Богдан. На Одещині церква московського патріархату має потужну присутність. Їхні парафії чисельні, наших в десятки разів менше.Однак я завжди говорю, все залежить від людей. Якщо б люди сказали: «Ми хочемо українську церкву», більшість священиків, я впевнений, пішли б за людьми, бо насправді служити людям — це основне завдання священника. Але це не так просто. Люди часто не усвідомлюють до кінця, що вони належать до московського патріархату. Вони можуть і не розуміти цього, адже для багатьох це просто традиція: «Мене хрестили, мене вінчали в цій Церкві, і це все, що важливо». Так часто кажуть навіть люди, які добре до мене ставляться.
Багато людей бояться тиску, який може бути на них з боку більшої структури. І це не просто слова. Я, наприклад, коли приїхав сюди, то отримував погрози. Це було страшно, але я не хотів би розголошувати ситуацію детально.
Навіть якщо люди хочуть змін, багато хто не наважується зробити крок через страх перед тиском з боку більшої, сильної церкви, яка має тут значний вплив. Але поступово, я впевнений, це все змінюється, бо люди розуміють, що без української церкви не буде нашої незалежності. Без української церкви не буде справжньої України, її душі та ідентичності.
Уявіть, якщо б навколо були лише церкви московського патріархату, без хоча б кількох українських храмів на Одещині, ми б втратили те відчуття, що тут є Україна. Сьогодні ми бачимо, як важливо, що воїнів відспівують саме в українських храмах, адже це символізує нашу незалежність, нашу духовну єдність і нашу боротьбу за свою державу, заради якої вони віддали життя. Справжня українська церква, віддана своєму народові, є не лише релігійним осередком, але й важливою частиною національної ідентичності.
Біляївка.City. До речі, у Біляївці поширюється думка, що родини змушують відспівувати загиблих солдат, які віддали життя за Україну, саме в ПЦУ. Чи це правда?
о.Богдан. Це неправда. Навпаки, спочатку перших воїнів, без особливого погодження з родинами, відспівували в червоній церкві. Я за кожним загиблим проводив службу в нашій церкві, а потім, знімаючи священницьке облачення, заходив в церкви УПЦ в підряснику, щоб бути присутнім на службі та в спільній молитві віддати шану нашим Героям.
Все змінилося після поховання Володимира Калмика. Його дружина, Людмила, прихожанка нашої церкви, проявила стійкість та наполегливість, щоб провести його в останній мирський шлях саме з нашого храму. Після цього похорону, то вже майже всі родини воїнів хотіли, щоб похорони були з нашої церкви.
Прощання з Володимиром Калмиком, захисником України
Про віру під час війни
Біляївка.City. Ви кажете, що війна зміцнила віру. А немає у прихожан образ на Бога, що він допустив війну?
о.Богдан. Не Бог веде війни. Бог створив цей світ і вклав у нього закон, за яким він повинен жити — закон любові. Якби світ жив за цим законом, все було б добре. Це подібно до того, як автомобіль працює на бензині. Якщо в нього заправити дизельне паливо, він ще трохи покотиться, але потім почне "чихати", закашляється і зупиниться. Так само і цей світ: він мав би рухатися на паливі любові, але ми заповнили його "бак" ненавистю, злобою, завистю і гнівом. І цей світ починає хворіти, кашляти, страждати.
Для нашого порятунку у цей світ прийшов Христос, і Він став тим острівцем, тим притулком, де можна знайти відраду і перепочити. Церква Христова — місце, де можна набратися свіжого повітря любові та спокою. Війни були, є і будуть, тому що в світі немає цього палива любові, на якому цей світ має рухатися і жити. Це так було, є і буде. Ми часто не розуміємо, заради чого живемо. Кожен має свою мету — для когось це робота, для іншого — сім’я, діти. Але коли людина помирає, вона розуміє, що справжнім смислом життя була тільки одна річ — любов. Тому все, що ми робимо, має корінь у цьому почутті, і на цьому світ тримається.
Біляївка.City. Православна Церква України чітко підтримує українську армію, активно розповідає про гуманітарну допомогу. Після кожної катастрофи, руйнувань чи втрат, я перевіряю реакцію священників Біляївки та Одещини — а там нічого. Тільки гуманітарна допомога інколи, але без глибшої підтримки армії, засудження армії та народу-загарбника. Чому така різниця?
о.Богдан. Відповідаючи на питання про публічність дій священиків Православної церкви України, можу сказати, що хоча Святе Писання і вчить нас не показувати наші добрі справи на публіку, іноді такі вчинки мають важливу мету. Не заради слави, а заради того, щоб надихнути інших.
Люди часто заражаються добрим прикладом, бачачи, як інші намагаються допомогти. Це спонукає їх робити те ж саме, допомагати, долучатися до добрих справ. Бо священники є моральним авторитетом, поводирем для інших. Ми не можемо стояти осторонь, коли наш спільний дім у вогні.
Що стосується підтримки армії, то церква не може бути байдужою, коли мова йде про захист рідної землі. Якщо армія захищає свою країну, свою землю, свою родину, то це є актом великої любові.
Підтримка армії агресора, як це робить російська церква, яка схвалює захоплення чужих територій, вбивства невинних, катування та знищення цивільних, бомбардування міст, є абсолютно неприпустимими.
Моральна дилема у цьому випадку вирішується однозначно: коли мова йде про захист своєї землі, церква повинна бути на боці тих, хто бореться за свою Батьківщину. Коли ж відбувається напад на чужу землю, церква, якщо вона є вірною Христу, повинна засудити навіть свою армію. Як сказав Роман Шухевич, ми не вбиваємо з ненависті, а для того, щоб захистити тих, кого любимо. Коли ворог приходить до нашого дому, ми маємо захищати себе, своїх рідних, свою Батьківщину.
Біляївка.City. Що найбільше роз'єднує релігійні осередки Біляївки, і чи можливе, скажімо, примирення? Щоб ми в одній громаді не були один одному ворогами на релігійному ґрунті?
о.Богдан. Знаєте, часто можна почути такі позиції: «Моя церква краща», «Та церква гірша», «Ці такі, а ті такі». Господь нас вчить любити людей. Ми повинні поважати інші віросповідання. Людина сама вибирає, як їй жити — хоче вірити, хоче не вірити, це її вибір. Але, врешті-решт, саму людину ми маємо любити, навіть якщо її погляди відрізняються від наших.
Ми можемо не погоджуватися з іншими людьми, говорити: «Ні, я православний, я вірю, що на моєму боці правда, це мої переконання». Але ненавидіти людину за те, що вона не приймає наші погляди — неправильно. Коли Господь прийшов до людей, Він не примушував нікого слідувати за Собою, хоча мав таку силу. Якби захотів, міг би змусити всіх молитися, всіх загнати в храм, але Богу не потрібні такі молитвенники, розумієте? Господь не змушує, Він дає вибір.
Але справа не тільки в тому, що інші мають право на свої погляди. Справа в тому, що певні церкви, як от московський патріархат, не вчили людей любити свою землю, свою Батьківщину. Вони привели нас до цієї війни, вони говорили не про Україну, не про те, що ця земля — наш спільний дім, а про «русский мир» і триєдинство з росією і білоруссю. Замість того, щоб говорити про нашу землю, про нашу культуру, вони заглушали все українське, викликали до нього зневагу, відразу. Як Господь каже: «Шануй батька і матір, і добре тобі буде, довго житимеш на землі». Але московська церква не навчала любити свою землю, свою Батьківщину. Вони зневажали те, що Господь дав нам — нашу землю, нашу культуру. І саме тому ми не змогли зберегти її, не змогли належно полюбити і пошанувати, захистити.
Але ми повинні вчитися любити навіть тих, хто так себе поводив. Тут потрібна не людська любов, а надприродна, бо людською це неможливо осягнути та прийняти те, що вони зробили. Звідки взяти цю надприродню любов? Тільки в Христі. В єдності з Христом ми можемо мати цю силу любити, навіть коли це здається неможливим. Христос каже: «Без Мене ви нічого не можете робити». Тобто йдеться про таку любов, яка виходить не від нас, а від Нього. І тільки через єдність з Ним ми можемо здолати всі труднощі і збудувати справжню любов один до одного.
Біляївка.City. Сьогодні починається різдвяний пост. Саме зараз дуже багато людей переживають втому, зневіру. Багато болю і втрат за ці роки. Де шукати надію в цей важкий час?
о.Богдан. Піст — це час, коли ми повинні не тільки обмежувати себе в їжі, але й в усіх інших аспектах нашого життя. Піст — це очищення душі. Ми повинні постити не лише від їжі, але й очима, язиком, думками. Це час, коли ми маємо зменшити гріх у своєму житті. Зрозумійте, піст — це не тільки абстракція, це не просто ритуал. Коли ми відмовляємося від чогось, ми даємо можливість Богові наповнити нас Своєю благодаттю, Своєю силою.
Щодо надії, то треба пам’ятати: в будь-якій темряві є світло. Христос — це світло для світу. Він прийшов у темряву, щоб дати нам світло, і це світло не може загаснути. Як би важко не було, з Христом ми не пропадемо. Він допоможе нам пройти через всі труднощі. І навіть коли здається, що сили на завершення боротьби немає, потрібно згадати, що з Богом все можливо.
Надія є, вона не зникла, навіть у такі важкі часи. Кожен день — це можливість наближатися до Бога. Кожен момент, коли ми піднімаємо свої очі до Неба, це шанс отримати підтримку, надію і силу, щоб не здаватися. І, навіть якщо руки опускаються, ми завжди можемо стати на коліна, помолитися і попросити про допомогу. Господь не відвернеться від нас, Він завжди з нами, навіть коли нам здається, що ми одні.
Ми маємо вірити в нашу перемогу, вірити в те, що, пройшовши цей тяжкий шлях, ми все ж переможемо. І хоча шлях непростий, з Божою допомогою він стане можливим.
🔔Хочете більше цікавого та корисного - підтримуйте роботу Біляївка.City на кнопці підтримки (зверху), а також залишайтеся з нами на зв'язку, підписуючись на сторінки у Facebook, Instagram, Viber та Youtube, про природу, біорізноманіття та туризм Пониззя Дністра – дивіться тут.
А ще можна підписатися на наш сайт у розділі Google News. Просто натисніть на повідомлення, що під цією статтею 👇
Будемо разом 🤗!
