"Мене звати Наталія Шпарик і я вдова загиблого захисника України Андрія Шпарика. Мій світ зламався, але я тримаюсь". Це перші рядки зі списаного Наталією зошита, де вона намагалась на папері висловити свій біль. Писати, говорить жінка, легше, ніж говорити. Її чоловік, незважаючи на те, що був батьком чотирьох дітей, добровільно і з гордістю одягнув форму військового та мужньо стояв на захисті Батьківщини. Рани не загоюються, минуло ще дуже мало часу. Наталія погодилась стати голосом багатьох вдів, вшанувати пам’ять чоловіка, згадати їх спільну історію. Розповіла про останню розмову, як збирали підписи під петицією, що отримують родини загиблих воїнів і пояснила, якого ставлення насправді вони хотіли б від людей та держави. Це абсолютно не про жалість і не про гроші.
Здійснив свою мрію під час війни
Андрій та Наталія прожили у шлюбі 19 років, народили четверо дітей, двох синів і двох донечок. За словами жінки, створили свій маленький всесвіт, в якому вони були щасливі.
Андрій з юності мріяв стати військовим, але за станом здоров’я – не вийшло, підвів зір. Згодом навчався в Одеській юридичній академії. Але і там, на жаль, не вийшло довчитись. Говорив, що його мрію обов’язково здійснять сини. Він сам її здійснив, на превеликий жаль, під час війни.
Жінка згадує, що 23 лютого 2022 року старшому сину виповнилось 16 років. Це був чудовий сімейний день. Ранок 24 лютого став початком її пекла.
Того дня Андрій добровольцем пішов до військкомату. Як багатодітний батько він мав право цього не робити. Але пішов. Тоді йому сказали, що військо сформоване, взяли дані, пообіцяли – покличуть, як буде потреба. Покликали через рік.
–Звістка, що він йде на війну, стала шоком, – згадує Наталія. – Він сказав: телефонували з військкомату. Не можу не піти, бо як дітям потім дивитись в очі буду. Ти ж знаєш, що я колись мріяв стати військовим.
22 лютого 2023 року вона проводжала коханого до військкомату зі сльозами на очах. Розуміла, що мала підтримати чоловіка, також усвідомлювала, що залишається сама з чотирма дітьми.
Служив Андрій у добровольчому батальйоні "Чорноморська Січ" гранатометником, взяв позивний "Юрист". Тримав оборону на нулі, з позицій, говорить жінка, майже не виходив.
– Кожен день – очікування. У мене все було на автопілоті: робота, школа, дві учениці, два студента, домашні справи. На душі пітьма, яку стараєшся нікому не показувати. Коли майже здавалась, починала докоряти Андрію, що його захист потрібен тут дітям. А він говорив, що саме це і робить, захищає нас на Донецькому напрямку. Часто в такі моменти жартував: "Га, шо, не чую, поганий зв’язок". Все лунало шаблонами, цими словами, фразами і жила.
Коли зникає зв’язок на два тижні, можна збожеволіти
Найстрашніше було, згадує Наталя, коли з чоловіком зникав зв’язок: на три доби, на тиждень, на два тижні. Передостанній вихід на позиції тривав пекельних 33 дні.
Коли коханий просто зникає, а ти добре розумієш, де він знаходиться, говорить жінка, можна збожеволіти. Вона писала повідомлення одне за одним, не випускала телефон з рук. Безсонні ночі, перевіряла соцмережі і вірила, ось-ось він знову напише чи зателефонує.
– Було боляче дивитись, коли він втомлений, зі скляними очима, весь у багнюці телефонував, щойно вийшовши з позицій. Знову шаблон: все добре, живий, здоровий, було трохи гаряче. В такі моменти я розуміла, що йому набагато гірше, і нема чого мені скиглити.
Виникало бажання забрати його. Я так і казала: можна я тебе сховаю у кишеню. Він сміявся і відповідав: можна. Перед очима завжди був його шеврон з надписом: Я живу на своїй Богом даній землі. Цей шефрон був і на заставці його телефону.
Хоч як Наталія не приховувала свій стан, сльози, діти все розуміли і теж страждали. Найменша, коли тато дзвонив, питала, коли він повернеться, а вночі мати чула, як вона тихенько плакала.
Останній вихід Андрія на позиції був 28 лютого. На зв’язок він вийшов 3 березня, тоді свого коханого Наталя бачила і чула востаннє.
– Розмова була недовгою, сказав, що вискочив за бойовими припасами. Посміхався, як завжди. Останні слова: люблю, цілую, обійми дітей. Я чомусь відповіла, що у нас сонце, давай до нас.
Андрій загинув, мені ніхто навіть не зателефонував
4 березня Андрія не стало. Він загинув під час бойового завдання на Донеччині, отримав смертельні поранення внаслідок ворожого обстрілу. Дізналась про загибель чоловіка Наталія через соцмережу.
– Зранку 5 березня я написала йому: як ти? Писала, що найменша захворіла. Потім був телефонний дзвінок від сестри Андрія. В неї була істерика, питала, що з ним.
Чоловік, говорить Наталія, контактів своїх побратимів їй не давав, знав її позицію, що завжди хвилюється і буде часто турбувати хлопців. Вона сама знайшла контакт командира. І ще до загибелі Андрія часто йому писала.
– У грудні Андрій написав рапорт на звільнення, він мав на це право. Але його не підписували, декілька місяців тягнули резину. Він знову і знову мусив йти на позиції. Я постійно про це нагадувала командиру, – пояснює дружина. – Просила нарешті відпустити його. В той день, коли дізналась про загибель, телефонувала командиру, він не відповідав. Аж ввечері набрав, мовляв, ви дзвонили. Мої слова були: як ви так могли, четверо дітей. І все. Пізніше він надіслав повідомлення, що усі вони сумують….
Похоронку принесли дружині 8 березня, похвали Андрія 13 березня. Він захищав країну у найгарячіших точках один рік.
Після загибелі чоловіка життя Наталії розділилось на "до" та "після". Говорить, що ще не може прийняти цю ситуацію. Знаходить сили, збирає волю в кулак, намагається бути сильною, бо є діти, заради них і продовжує жити.
– Знаєте, бути дружиною військового, це наче одягнути форму разом з ним і стати воїном на своєму фронті, – ділиться жінка. – Сини втілюють мрію батька. Він був для них прикладом. Старший навчається в юридичній академії, молодший – вступив до військового ліцею. Донька мріє стати психологом, а маленька знає, що її тато Янгол, Герой України і з сумом на очах дивиться на його фото.
Найгірше для мене – це жалість
Наталія говорить, що допомогли не збожеволіти після похорон рідні, близькі, робота. Завжди був хтось поруч, відволікав від трагічних думок. На фоні постійного стресу почався псоріаз. Тривалий час рятували антидепресанти. Вона розуміла, що то не вихід. І хоч її життя все ще, як в тумані, – воно продовжується.
Як вдова воїна, від людей вона відчуває повагу, від деяких – підтримку, але найгірше з усього, каже, – це жалість.
– Можливо, це я така жорстка, але мені не хочеться, щоб нас жаліли. Хочеться, щоб ставились як до звичайних людей, ніби все у нас добре, живемо далі. Розумію, що люди роблять це з добрих намірів, але не треба. Це проявляється у різних дрібницях. Наприклад, не хочуть брати гроші за якісь послуги. Як так? Це ж їх робота? Як мені потім почуватися – винною?
Найкраща підтримка у важкі хвилини, говорить жінка, – просто бути поруч. Навіть постояти поруч мовчки, не розпитуючи нічого.
–- Вбиває, коли раз-по-раз безцеремонно запитують: розкажи, що трапилось, як загинув, а як ти тепер сама. Я не можу на таке відповідати, бо починається істерика. Коли я хочу, коли у нормі, тоді вільно сама про це розповідаю. Не треба чіпати цю тему. Краще навпаки, допомогти розвіятись, відволіктись від важких думок.
Грошей не треба, це ніби продати душу
Є що відповісти Наталії тим, хто вважає, що військові заробляють багато грошей.
– Тільки й чуєш: гроші, гроші. Ніхто ж не знає і не гадає, а скільки цих грошей військові витрачають на фронті, скільки залишається родині, – пояснює жінка.
Майже після кожного виходу з позицій, говорить вона, амуніція рвалась, роздиралась. Треба було купувати нову: форма, бушлат, берці. Ціни – немаленькі. Щось видавали, але ж воно не витримувало тих умов, в яких знаходились хлопці. Хлопці самі облаштовували бліндажі на позиціях, місце постійної дислокації. А перекидали їх з місця на місце часто. І все – за власні кошти.
Питання з виплатами мільйонів родинам загиблих воїнів – взагалі для Наталії болюче.
– По-перше, цих грошей не хочеш. Бо таке враження, ніби ти продаєш душу. Але мене всі підштовхували, мовляв, в тебе четверо дітей, їм винні ці гроші. Я таки зібрала документи, подала, нікого не штурмувала, нічого не вимагала. Минуло вже майже пів року, а відповіді з частини так і немає. Тобто я дітям навіть пенсію оформити не можу, бо не можу отримати документів. А хтось говорить про мільйони. Люди черстві, не розуміють цього.
Попри таке ставлення, жінка говорить, що ні на кого не скаржиться, їй всього вистачає, бо вона працює. Не лякає й те, що треба сплачувати за контракт сина. Він перевівся з коледжу в університет і нібито має право на бюджет, але для цього треба перевестись на зовсім іншу спеціальність. Однак юнак хоче навчатись там, де і раніше, бо три роки підуть нанівець.
– Я ні від кого не чекаю підтримки, ні від держави, ні від суспільства. Розраховую лише на свої сили. Важко? Так, і морально, і фізично. Чи справлюсь? Обов’язково, – наголошує Наталія.
Петиція Героя України і диво
Декілька місяців тому Наталія створила петицію про присвоєння своєму чоловіку звання "Героя України" (посмертно). Говорить, що зробила це передусім для дітей. Зібрати необхідну кількість голосів виявилось надскладною задачею, але вона та рідні не здались.
– Коли створили петицію і поширювали, щоб люди підписували, стільки коментарів було. Мовляв, а хіба ж не всі загиблі є героями? Я відповідала, що всі до єдиного. Але за всіх я писати петиції не можу.
Дуже багато працювала з петицією сестра Андрія – Ольга, писала в різні групи, зіркам, блогерам, вела прямі ефіри. Підключався син Роман. Скрізь, де можна було, поширювала прохання залишити підпис Наталія. Однак петиція набрала певну кількість голосів, зупинилась і більше не рухалась. Коли пішов відлік на години, тоді сталося диво.
– В одній з груп, де я поширила петицію, мене побачила волонтерка Марія Чоботар. Залишила мені гнівний коментар, де я пропала, бо вона цілу ніч за мою петицію змагається, шерить її по своїм каналам. Дуже активна і бойова жінка, завдяки їй цифра таки зрушила. Це сталося буквально в останні години. Вийшло так, що колесо розкрутилося, і його вже було не зупинити. Ми затамували подих і побачили, що у час ікс петиція набрала навіть більше потрібних підписів. Ми дуже вдячні всім і кожному, хто долучався.
Наразі, говорить Наталія, петиція на розгляді у президента. Андрій був простим солдатом-гранатометником, заслуг, нагород і особливих відзнак не мав. Однак він мав велике бажання бути військовим і захищати свою країну. Тож, ця невеличка перемога з петицією на честь і в пам’ять про нього. Що б не вирішив президент, Андрій без перебільшення залишиться для дружини, дітей, рідних та земляків Героєм України навіки.
