25-го червня мореплавці відзначатимуть своє професійне свято. Для Одеси – це особливе свято, бо тисячі родин чекають когось з рейсів. Тут навчають моряків, які затребувані в усьому світі. Повномасштабна війна внесла свої корективи. Чому зараз українські моряки не поспішають повертатись після рейсів додому, як переживає галузь війну, чи відповідають дійсності стереотипи, що “у них в кожному порту по дружині”, які ще таємниці приховує морське життя – розпитали у досвідчених моряків та морячок Біляївки та Одещини.
До повномасштабної війни Україна займала шосте місце у світі за кількістю працюючих моряків та друге – за кількістю офіцерського складу. За словами Олега Григорюка, голови Професійної спілки робітників морського транспорту України, це близько 100 000 активних моряків. Більшість з них – з південної частини України. Разом з сім’ями, працівниками профільних навчальних закладів, крюїнгів та інших установ їх нараховувалось до одного мільйона людей, залучених до морської справи. Щороку моряки привозили 3-4 млрд доларів, роблячи серйозний внесок в економіку країни.
Як вплинула війна?
Від початку повномасштабного вторгнення майже рік чоловіків призовного віку, що працюють в морі, не випускали на роботу за кордон. Домогтися офіційного дозволу вдалося наприкінці 2022-го року, а запрацював механізм лише у 2023-му. Згідно із доповненням 2/12 до постанови Кабінету міністрів України №992 від 02.09.2022 усіх моряків поділили на три категорії:
-
курсанти закладів освіти;
-
особи, які прямують для роботи на суднах у складі екіпажів суден, що здійснюють рейси до/з морських портів України;
-
інші особи, які прямують для роботи на морських суднах, суднах внутрішнього плавання у складі екіпажів таких суден.
Кожна з цих груп має свої особливі вимоги для виїзду. Ознайомитись з ними можна тут.
Втім, як зазначають моряки, ця система досі є недосконалою: немає єдиних стандартів, жодної гарантії, що ти отримаєш дозвіл на виїзд від керівника відповідного районного (міського) територіального центру комплектування. “Багато випадків, коли людина змінювала свою прописку, бо місцевий ТЦК не видавав дозвіл”, – розповідають моряки. За їх словами – це одна з основних причин, чому більшість обирають після рейсу залишатись за кордоном та вивозять туди свої сім’ї.
Справа в тому, що морякам знайти роботу в межах країни досить важко. Вони витрачають роки підготовки на здобуття профільної професійної або вищої освіти, складають іспити, проходять додаткові курси, отримують робочі документи та необхідний стаж, проте їхні навички та вміння вкрай специфічні і мають мало застосування на березі. Більше того, засидітись довго на суші – означає віддати своє робоче місце філіппінцям, індонезійцям, індійцям, китайцям або ще гірше – росіянам.
Співрозмовники Біляївка.City запевняють, що зараз працюють не лише для того, аби забезпечити власні родини, а й регулярно підтримують армію, закуповують все необхідне на фронт, намагаються допомагати, як можуть, бо так само як і всі українці – мріють про нашу перемогу.
Що мотивує йти в море?
Павло Жипа – 26-річний моряк з Біляївки, працює третім помічником капітана на вантажних суднах. Любов до моря в нього почалась з книжок. З дитинства він любив читати про морські пригоди від Жуль Верна, Роберта Стівенсона, а також дивитись фільми про піратів.
Про Одеську морську академію хлопець дізнався від друга його бабусі – викладача університету. Він запропонував Павлу прийти на день відкритих дверей, коли той був в одинадцятому класі. Юнак настільки надихнувся морськими історіями в стінах академії, що більше не розглядав інших університетів. Одразу записався на підготовчі курси і почав готуватися до вступу.
На фото: Павло Жипа
24-річна Дар’я Молчанова з Білгород-Дністровського вирішила продовжити шлях свого батька-моряка. Про вибір професії вона задумалась у дев’ятому класі. Подорожі, гроші та великий період відпочинку – основне, що манило дівчину. Коли вона розповіла про свої плани стати капітанкою – згадує, що її почали відмовляти всім містом. “Це чоловіча професія! Дівчинці там не місце. Тебе ж там зґвалтують!” – мала частина з того, що довелось почути Даші. Та її це ще більше мотивувало вступити до Одеської морської академії і довести всім, що вона зможе. Довела: за плечима дівчини вже сім рейсів, останні з яких – на посаді третьої помічниці капітана.
На фото: Дар'я Молчанова
На відміну від двох попередніх героїв, Костянтин Кравчук, 23-річний другий помічник капітана, не мріяв про морську кар’єру. В підлітковому віці він активно займався громадською діяльністю, був головою Молодіжної Ради у Біляївці, хотів стати політиком або відкрити власний бізнес. Для того, щоб займатись бажаним, йому потрібен був стартовий капітал. Саме тому він і вирішив піти в море, заробити кошти, а потім повернутись до мрій.
На фото: Костянтин Кравчук
Очікування – реальність
Якщо на першому курсі всі думали лише про плюси роботи в морі та мріяли якнайшвидше відчути “морську романтику”, то після першого рейсу трохи заземлились і зрозуміли, що мінусів у їх професії також вистачає.
Найскладніше, кажуть моряки, не бачити родину по півроку, а то й більше, пропускати всі сімейні свята й щасливі події, а іноді, навпаки, складні періоди, хвороби чи навіть смерть рідних.
– Я працював з колегами з Маріуполя, які на момент повномасштабного вторгнення були в рейсі, – розповідає Костянтин Кравчук, – вони казали, що мало не зійшли з розуму, коли їх дружини, діти, опинились в заблокованому місті, а вони нічого не могли вдіяти посеред океану. Хтось списувався в найближчому порту, а в когось найближчий порт був через місяць, і все, що їм залишалось – постійно моніторити новини з ледь працюючим Інтернетом і сподіватись, що їх рідні виживуть. На щастя, сім’ї тих, з ким я працював, вдалось врятувати.
Другий мінус морської професії – робота без вихідних, понаднормовий графік, відсутність нормального сну та постійний стрес. Це нівелюється довгими відпустками, але моряки кажуть, що під кінець піврічного контракту втома дуже сильно відчувається. На переходах офіцери мають щодня відстояти вісім годин навігаційної вахти. Крім цього у кожного залежно від посади є додаткові обов’язки: відповідальність за медичні, харчові, канцелярські поставки, інвентаризація, робота з документами. Коли судно заходить в порт – робочий графік збільшується до 12-14 годин на добу, бо тут одночасно можуть відбуватись вантажні операції, поповнення запасів судна та перевірка адміністрацією порту. Іноді трапляються форс-мажори на борту, на кшталт локальних пожеж або розривання “кінців” (канатів, що використовуються при швартуванні) – тоді про сон взагалі можна забути до вирішення проблеми.
Третій мінус – постійне хитання. Розкидані речі по всій каюті – норма для моряків. Це велика проблема для людей, які страждають морською хворобою, нерідко навіть причина зміни професії. Моряки кажуть, що універсального способу, як з цим боротися, немає, все залежить від вестибулярного апарату людини. З лайфхаків – у більшості кают є не лише ліжка, а й дивани, які розвернуті перпендикулярно. Залежно від того, як хитає судно – можна обирати, де спати. Деякі моряки кладуть під матрац гідрокостюм або жилет: по-перше, щоб не впасти з ліжка від сильного хитання, по-друге, як додатковий бар’єр, щоб не так сильно “їздив” матрац. Ще одна порада – намагатись менше їсти та пити, особливо в зонах, де поширені шторми. Це дуже впливає на стан. Кажуть, коли переїв та хитає – постійно нудить, а якщо ще й вахта в цей момент – це “просто треш”.
Піти в рейс = побачити півсвіту
Подорожі – один з основних бонусів в роботі моряків, яким вони можуть похизуватись. Майже кожен моряк за перших п’ять років обходить всі материки та океани. У них в галереї можна знайти фото з різних куточків світу. За кожним знімком приховуються спогади.
Павло Жипа найбільше запам’ятав, як вони зайшли у Гвінейську затоку поблизу екваторіальної Африки. Там був термінал прямо посеред джунглів – “неймовірної краси місце”.
На фото: Гвінейська затока біля берегів Африки
Костянтин Кравчук каже, що одна з найкращих країн, яку він відвідав – це Нова Зеландія. Там все спокійно, люди незіпсовані, культура дуже гарна.
На фото: Нова Зеландія
Дар’ї Молчановій під час рейсу на експедиційному судні пощастило побувати на обох полюсах.
На фото: Дар'я Молчанова біля архіпелагу Шпіцберген
Найбільше її вразив архіпелаг Шпіцберген у Північному Льодовитому океані. Він знаходиться так близько до Північного полюсу, що там Сонце не сідає: 6 місяців світло, 6 місяців повна темрява. На острові вільно гуляють тюлені, морські котики, північні олені та білі ведмеді. Коли останні заходять в єдиний населений пункт на архіпелазі – місцеві жителі ховаються. Вбивати диких тварин там категорично заборонено.
На жаль, останнім часом все менше часу залишається в моряків на пізнання світу. Багато країн вдається побачити лише з борту судна. Якщо раніше зупинки в портах могли тривати місяць, то зараз сучасні термінали дозволяють проводити вантажні операції за день-два, часу на прогулянки просто не вистачає. До того ж в деяких країнах досі діють певні обмеження – наприклад, карантин або необхідність візи для виходу в місто.
А як же пірати?
Пірати – це не міф. Вони досі існують і становлять реальну загрозу для моряків. Є навіть спеціальні “піратські зони”, де екіпажу потрібно бути особливо уважним та обережним. На щастя, нашим героям не доводилось особисто зустрічатись з терористами, проте кожен з них знає алгоритм, як діяти в разі нападу.
– Коли ми заходим в піратську зону поблизу Африки – чіпляємо колючу сітку довкола судна, кріпимо спеціальні шланги для створення водяної завіси і ставимо на борту чучело в розмір людини, – розповідає Павло Жипа, – також можемо замовити додаткову охорону – супровід військового катера. У разі, якщо все це не спрацює, на судні є цитадель – спеціальне приміщення в машинному відділі, де про всяк випадок зберігаються запаси води та їжі. Це безпечне місце, де може сховатись увесь екіпаж та дочекатись підмоги, ззовні туди неможливо потрапити.
Кухар на судні – головний
Моряки жартують, що на судні є дві найважливіші людини – капітан та кухар (кок). Від них залежить настрій всього екіпажу.
З одного боку, це дуже зручно, що на судні не потрібно готувати та витрачати додаткові кошти на їжу, за харчування екіпажу відповідає кок. З іншого – не завжди те, що готує кухар, відповідає вподобанням самих моряків, але доводиться їсти, що дають.
– Багато залежить від національності кока, – каже Костянтин Кравчук,– я часто потрапляв на судна з кухарями-філіпінцями. У них основне – це рис та свинина, а ще – дуже багато солодкого. Макарони у них десерт, подають лише з цукром, м’ясо поливають солодким соусом і гамбургери їдять разом з морозивом. На щастя, більшість до нас прислухаються та інколи готують щось із української кухні. Наприклад, був філіпінець, який готував класний борщ та холодець, а якось ми всією командою допомагали йому ліпити вареники.
На фото: Костянтин Кравчук разом з іншими членами екіпажу
Проблема в харчуванні була одною з найбільших і для Дар’ї Молчанової. Вже чотири роки вона веганка, не вживає м’ясо, молоко, яйця та інші продукти тваринного походження. На судні більшість страв підпадали під категорію “заборонених”, натомість заміни у вигляді бобових не було. Доводилось якось “викручуватись”, домовлятись з кухарем або привозити продукти з собою.
Втім кухарям на судні теж не позаздриш. Вони працюють щодня, а особливо – на Різдво, Новий рік, Великдень та інші великі події. Поки всі радіють в очікуванні святкової вечері – коки проводять цілий день біля плити.
“В кожному порту по дружині”
Один із найдавніших стереотипів, мовляв, якщо по півроку чоловіка не буває вдома, значить точно має стосунки на стороні. Моряки жартома на це відповідають: “Якщо таке можливо, покажіть такі порти”. По-перше, в порт жодну “дружину” не впустять, бо щоб туди потрапити потрібен спеціальний допуск. Залишається надія лише на те, що моряку вдасться вийти в місто, а це неабияка вдача, враховуючи завантаженість екіпажу в порту. По-друге, якщо моряку таки вдалося знайти декілька годин і зійти на берег – найімовірніше він сходить в магазин і докупить собі те, чого не вистачає на судні, а далі прогуляється центром, побачить основні пам’ятки, максимум – зайде в кафе та спробує місцеву кухню. Звісно, якщо випала нагода, щоб вийти в місто, то це справа кожного, як провести там час. Проте опитані нами моряки запевняють, що ще не зустрічали тих, хто б намагався шукати кохання під час заходу в порти, навіть якщо вдома ніхто на моряка не чекає.
“Море – не для жінок”
Найбільше стереотипів та упереджень на судні існує щодо жінок. Починаючи з того, що “жінка на борту – до біди”, закінчуючи, що моряк – “це складна чоловіча професія, де жінкам не місце”.
Насправді, як каже Дар’я Молчанова, найскладніше в її професії – це ставлення людей. Треба мати сильний характер, аби протистояти всім коментаторам: “Вступила до морської академії, щоб вийти заміж”, “А що будеш робити, коли дитина народиться?”
– Спочатку я була дуже агресивно налаштована до всіх цих висловлювань, сперечалась, доводила, – каже Дар’я, – а потім звикла, та й більшість знайомих заспокоїлись, не будуть же вони одне й те саме казати роками.
На фото: Дар'я Молчанова
Наслідки таких стереотипів відображаються на пошуку роботи. Деякі крюїнги принципово не співпрацюють з жінками, на щастя таких, останнім часом, мало. У компаніях, які беруть жінок – перший місяць на судні треба доводити, що ти щось вмієш, і тобі можна довіряти.
– Я працювала як на пасажирських, так і на вантажних суднах, часто була однією жінкою в колективі – розповідає Дар’я, – особисто я не відчувала дискомфорту, бо ще під час навчання в морській академії звикла до чоловічої компанії. Однак зустрічала сексистськи налаштованих колег, які боялись мені навіть ключ дати в руки.
Щодо самих обов’язків – Дар’я не стикалась з такими, з якими б не могла впоратись. Трохи важче було перші рейси, коли ходила на посаді кадета, і було більше фізичної роботи. Втім про допомогу не просила, хто хотів – сам міг проявити ініціативу і підтримати. Коли стала офіцером – такі проблеми зникли, бо тут виключно розумова діяльність з високою відповідальністю, яка ніяк не залежить від статі.
Після семи рейсів Дар’я вирішила призупинити діяльність в морі і спробувати себе на суші. Поки що переїхала до Іспанії, влаштувалась гідом та паралельно пішла на курси “Спеціаліста з собачої поведінки”. Проте запевняє: вона жодного разу не пошкодувала, що мала такий досвід.
На фото: Антарктика
Тому усім дівчатам, які мріють про роботу в морі, радить не боятись і спробувати. Воно того варте!
Поради майбутнім морякам
1. Перш ніж вступати до морського ВНЗ – дізнайтесь більше про роботу в морі, підпишіться на морських блогерів, запитайте про професію у знайомих моряків, якщо такі є.
2. Серйозно ставтесь до навчання. Те, як ви себе зарекомендуєте у ВУЗі, може неабияк вплинути на вашу майбутню кар’єру. Компанії часто приходять до морських університетів в пошуках кваліфікованих кадрів. Подбайте, аби ви були серед тих, кого їм порадять.
3. Вивчайте англійську мову. Більшість екіпажів – інтернаціональні.
4. Перед першим рейсом підіть на додаткові курси для моряків. Зазвичай їх проводять діючі фахівці, які діляться своїми практичними знаннями і навичками.
5. Приготуйтесь, що на судні вам також доведеться багато вчитись. Не бійтесь робити помилки, але краще зайвий раз перепитайте.
6. Розвивайтесь у рейсах. Під час контракту можна займатись спортом, читати книги або дивитись фільми. Не витрачайте час дарма.
Сім футів під кілем усім діючим морякам та тим, хто бажає пов’язати своє життя з морем!
