Біляївка.City розпочинають дві нові рубрики: міська професія та розповіді від першої особи. Міські професії – це розповіді про людей різних професій у біляївській громаді. Відкриті історії про специфіку, будні та свята різних професій. У другій рубриці будуть також реальні історії про реальних людей з біляївської громади. Але вони настільки інтимні, відверті, що на прохання наших співрозмовників та співрозмовниць, ми змушені приховувати імена та прізвища героїв. Втім це будуть гостро соціальні теми, про які варто говорити вголос. Всі історії - від першої особи.
Чому наважилася
Вперше за кордон я поїхала у 56 років. Застара, скажете, для авантюри? А що було робити? В селі, де жила, роботи не було, чоловік спився. Допомоги від нього ніякої. Дітей у нас п’ятеро. Діти – пізні. Почали підростати, дорікати нашою бідністю. Освіту нікому дати не змогли, допомогти з житлом також. А тут всі почали виїздити за кордон. Поверталися з грошима, купували машини, дітям квартири. Я вирішила ризикнути. Гірше, здавалося, ніж жили, вже не буде.
Як добиралася
Поїхати за кордон, це була Італія, наважилася, бо сусідка вмовила. Вона багато років там працювала у жіночки, була компаньйонкою. Я позичила гроші та поїхала. Звісно, нелегально. Дехто, хто мав змогу, купував документи з гарантованим працевлаштуванням. Я ж змогла зібрати на те, щоб просто потрапити в іншу країну. Везли, як тварин у невеличкому бусику. Ми весь час трусилися – знімуть, висадять, а борги ж треба буде відпрацьовувати.
Але їхала за мрією. Заробити грошей, купити дітям житло, закінчити ремонт. Кордон проїхали. Видихнули.
Найстрашніше було переїхати кордон
Спала на картонних коробках
Спочатку жила в гуртожитку. Там здають кімнати подобово для таких, як я. Сусідка, яка вмовляла їхати, порадила це житло. Почалися пошуки. З ранку до ночі я ходила на зустрічі. Час від часу перебивалася заробітками - помити щось, почистити. Мови не знала. Це найбільша помилка моя..Бо без мови в чужу країну нема чого їхати. Пояснювалася жестами. Голодувала, бо їжа коштувала дорого, а у мене грошей було ледве-ледве. Коли вони скінчилися, то спочатку ховалася від власника житла. Намагалася прошмигнути в кімнату, коли його немає. Обіцяла потім віддати. Одного разу прийшла, а речі мої в коридорі розкидані. Зібрала, залишила їх у сусідки з села.
Перша робота
Першу роботу знайшла в сеньйори, якій було 89 років. Взагалі, здивуєтесь, але мій вік для Італії – це як раз той, що треба для роботи доглядальницею. Місцеві жінки та чоловіки доживають до 80-95.
У бабці були дуже жадібні діти. Побачили, що у мене жахливе становище, тому і ціну запропонували низьку. Але мусила погодитися. Без харчування. Доїдала за бабцею. Гроші економила. Діти сеньйори - десь мого віку. Самі приносили їжу – одну тарілку супу, одне яблуко. Доїдала, що вона не з’їла, бо та мала поганий апетит. В холодильнику всі продукти були пронумеровані, щоб я нічого не взяла зайвого.
Про смаколики італійської кухні жінка тільки здогадувалася, із заздрістю проходячи повз місцевих кафе . Там сиділи гарні люди, які сміялися та відпочивали, а вона була одна в чужій країні
В статусі нелегалки, без знання мови, на краще не розраховувала. Тому терпіла. Мені платили гроші з пенсії сеньйори. Так дітям було дешевше, бо будинки для людей літнього віку задорогі.
За цей час, правда, по українських мірках, заробила непогані гроші. В Україні мені б в житті за місяць не назбирати до 700-800 евро. Все пересилала дітям. Одній купила хату в селі, син почав невеличкий бізнес, донька вийшла заміж у Біляївку. Там і мені купила хату, а в селі продали.
Отримала офіційне працевлаштування
Весь час намагалася отримати офіційне працевлаштування. Але змогла тільки після смерті першої господині. Родина за моє терпіння дала мені хороші рекомендації, мову я трішки вивчила. Наступна родина прийняла вже офіційно. Тут було краще. Інтелігентна родина. Давали гроші, щоб я робила закупку продуктів. Дозволяли і собі купувати на ці гроші. Часто привозили пакети з продуктами, віддавали мені свої речі.
В обов'язки входило виводити дідуся на прогулянки, готувати їжу та годувати його, голити, допомагати приймати душ, прати речі
Однак хоча мені платили офіційно за шестигодинний робочий день, поруч з сеньйором (це був 90-річний чоловік), я мала залишатися 24 години на добу. Він був цілком самостійний, але час від часу забувався, виходив голим на вулицю. Одного разу я забарилася, продивилася. Довелося шукала його і в парках, і на вулиці. Чесно розповіла про ситуацію господарям, бо там сусіди не змовчать. На перший раз – пожурили. Але зрозуміла, що прив’язана до дідугана і день, і ніч.
Ця родина дала мені можливість поїхати додому. В Україні не була шість років. Приїхала, ніби з грошима, але за рік – розійшлися. Поробила ремонти в будинку, купила меблі, поміняла вікна та двері, збудувала ванну, інше роздала дітям. Всі тепер міцно на ногах стоять.
Чи побачила світ?
Ні. Ті, хто молодший, вони подорожують, ходять в музеї. Я жила в кількох великих містах, але майже нічого не бачила. Одяг не купувала. Смачне, якщо їла, то тільки зі столу своїх сеньйорів. Одяг від них також ношу. Копійку до копійки збираю та везу додому.
Італія - гарна країна, але якщо приїздиш туди на навчання чи як турист, а не у якості трудового мігранта
Тепер виїжджаю час від часу
Зараз мені 65. І я ще хочу попрацювати. Їжджу туди на 5-6 місяців. Зазвичай підміняю тих, хто виїжджає до України у відпустки, на весілля до дітей, на похорони або на лікування.
У 65 жінка доглядає 80-95 річних італійців та італійок
Заробітчани. Доглядальниці. Ті, хто підтирає та виносить горщики за європейськими бабусями та дідусями... Так часто закидають нам в Україні. Але ми веземо сюди грошей більше, ніж наші олігархи сплачують податків. Тому будемо їздити. Бо тут на пенсію мою хіба проживеш?
