Анастасія Громак – 26-річна біляївчанка, випускниця та золота медалістка Біляївської ЗОШ №1, закінчила університет за фахом психологія з відзнакою. Вона ніколи не думала, що фах стане в нагоді саме їй. Багато хто бачив фото Анастасії з лікарняної палати, де вона відновлюється після важкої дорожньо-транспортної пригоди. Для Біляївка.Сity Анастасія розповіла, що сталося, як вона лікується, і чому вважає за потрібне розповідати про свій досвід іншим.
Аварія сталася не з моєї вини
– Я завжди мріяла водити авто, дуже любила дорогу, швидкість. За рік до аварії отримала права, вже стала досить досвідченою водійкою, чий ранок починався зі смачної кави та караоке в машині на шляху до роботи, – розповідає Анастасія Громак.
Дівчина працювала не за фахом, а продавцем-консультантом в магазині техніки в Одесі. “Та сама руденька учениця”, яка закінчила школу із золотою медаллю, розумниця, відповідальна та уважна, вона була такою ж за кермом.
Все сталося 16-го червня 2023 року, коли ввечері Настя з колегами зібралися на піцу та пограти в теніс. Співробітник приїхав на новому мотоциклі, і вони з дівчиною вирішили разом прокататися. Вже наступного дня в лікарні Настя дізналася, що з ними трапилася біда: водій не впорався з керуванням, мотоцикл на швидкості в’їхав у дорожній знак, а дівчину викинуло на трамвайні рельси.
Мама Насті, Руслана, каже, що тієї ночі в лікарні чергували на зміні янголи, “боги медицини”.
– В операційній вирішувалася доля та життя моєї дитини: була розірвана артерія, вона втратила дуже багато крові, закрита черепно-мозкова травма, шок 3-го ступені, дуже багато переломів і відкритих ран.
За проханням героїні, деталі про водія та його подальшу долю не розголошуємо.
– Коли я прийшла до тями, перше, про що подумала, чи відчуваю я ноги і спину, – каже Анастасія, – а ще запам’ятала, як зробила перший ковток води, вона мені здалася такою смачною та солодкою, як ніколи в житті.
Фото: Анастасія Громак
Не знали, чи вдасться вберегти ногу
Усвідомлення всієї трагічності ситуації та масштабів проблеми прийшло пізніше, коли на третій день з реанімації Настю перевели до звичайної палати.
– Перший тиждень лікарі хвилювались, чи взагалі вдасться вберегти мою ногу. Тому що травма максимально серйозна. Але мені про це не казали, і правильно робили: бачили мій стан, і зрозуміли, що ці слова зараз недоречні, – згадує дівчина.
Місяць вона жила від операції до операції. Розповідає, що просто “лежала овочем”. Не могла нормально їсти, спати, навіть перевернутись з боку на бік, бо заважав зовнішній фіксатор ноги, який встановили у першу ніч. Через півтора місяці дівчину перевели в іншу лікарню. Там її чекала ще одна неприємна процедура – витягування.
– Слава Богу, я не гуглила, що це таке. Якби знала, то втекла б зі своєю ногою. Як зараз пам’ятаю лікаря з “дриллю-шуруповертом” у руках, яким він почав сверлити мою п’яточку, щоб потім ногу можна було підвісити.
Потім почалась підготовка до однієї з найважливіших операцій. Для її проведення запросили відомого в Україні та за кордоном лікаря-травматолога Ріхтера Олександра Анатолійовича.
– Коли я дізналась про це – передивилась майже всі його інтерв’ю, які є у вільному доступі, і зрозуміла – він мене врятує.
Суть операції була в тому, аби скласти правильно всі кістки та закріпити титанові пластини. Операція тривала близько 10-ти годин. І завершилась фразою лікаря: “Все пройшло за найкращим сценарієм”.
Всього в лікарні Настя провела близько 4-х місяців. Проте й досі лікування триває, попереду ще чекає не одна операція. А всі витрати переважно лягають на плечі родини.
Фото: Анастасія Громак
Як же я без лікарів?
– Ви не повірите, але самим важким в моєму лікуванні була виписка. Десь за тиждень розуміючи, що мене скоро виписують, у мене почалась паніка: “А що далі? А як я буду без лікаря? А якщо мені буде погано, хто мені допоможе?”
Підтримкою стали батьки, хлопець, рідні та друзі. Протягом всього лікування вони завжди були поруч, казали, що разом вони з усім впораються. А також – лікарі, які завжди були на зв’язку, в разі чого готові були вийти на роботу навіть у свій вихідний день. Настя їм дуже вдячна, зокрема травматологу Сові Віталію Олексійовичу з Міської клінічної лікарні №1, ортопеду-травматологу Чабаненку Дмитру Сергійовичу та лікуючому лікарю Пацалюку Едуарду Михайловичу з Одеської обласної клінічної лікарні.
Окремою частиною життя Насті стали заняття з коучкою з Біляївки Юлією Яловою. Вони були знайомі ще зі школи, товаришували, ходили одна до одної в гості. За півроку до своєї трагедії Настя дізналась, що подруга пережила страшну пожежу, отримала важкі травми, її життя опинилось на межі. Намагалась, як могла її підтримувати. А коли біда трапилась з нею – Юлія простягнула свою руку допомоги. Вона стала для Насті тією самою людиною, яка як ніхто її розуміє. А ще – прикладом, як полюбити своє життя в нових реаліях, без комплексів та упереджень.
– На нашій першій сесії вона сказала мені, що “травма – це ресурс”. Травмована людина сама обирає: впасти у депресію або знайти в собі цей ресурс і встати, як би важко не було. Я обрала другий варіант.
Це теж варіант реабілітації – знайти того, хто пережив травму та піднятися, спираючись на досвід іншої людини.
Ходунки стали “моїми подружками”
Зараз Настя живе в Одесі, проходить етап реабілітації та поступово повертається до повноцінного життя. Хоча й знає – попереду чекає ще не одне випробування.
– Я досі обмежена в багатьох фізичних діях. Ходжу за допомогою ходунків, називаю їх своїми “подружками”, бо вони завжди поряд і підтримують. З виходом на вулицю проблема. Але коли хлопець на роботі – встигаю намотати кілометр-півтора квартирою. Займаюсь хатніми справами: готую, прибираю. Якщо щось терміново потрібно з продуктів або засобів – замовляю доставку. Одним словом – навчилась якось викручуватись.
Фото: Анастасія Громак
Помітні не лише фізичні зміни, а й моральні. Настя кожного дня працює над собою, своїми думками та почуттями. Хоча іноді й трапляються емоційні зриви – але вже набагато рідше.
– У мене нарешті зникли комплекси, я навчилась приймати себе. Раніше я боялась навіть подивитись на свою ногу, не те що б її комусь показувати. Думала над тим, щоб у майбутньому зробити на місці шрамів татуювання, а зараз розумію – навіщо? Той шрам і є моє татуювання на все життя, це мій досвід, моє нагадування, як треба цінувати те, що маю. Мені немає що приховувати, я полюбила себе нову.
А ще – Настя знову почала фарбуватись та робити зачіски, коли виходить за межі квартири. І хоча поки ці виходи в основному заради поїздки на процедури в лікарню, їй небайдуже, як вона виглядає. Бо ж дівчина, і має бути гарною завжди.
Фото: Анастасія Громак
Мрія: сісти за кермо
Настя, переживши всі випробування, дуже добре почала розуміти, що переживають українці, які повернулися з війни з травмами. Саме її спеціальність допомогла бути самій собі психологом, підтримкою та розрадою. Тепер у неї з’явилась нова місія в житті – вона мріє стати психологом та працювати з військовими, допомагати нашим захисникам впоратись з моральними травмами після поранення або після полону.
– Зараз я проходжу курс з військової психології. Це повноцінне навчання, сертифіковане від міністерства освіти. Щосереди ми зустрічаємось у зумі на онлайн-заняттях. Я тільки на початку свого шляху, але вірю, що все вийде. Адже найцінніше, що в мене є – це власний досвід за плечима, і я хочу стати прикладом для інших людей.
Сферу військової психології дівчина обрала невипадково. Її батько служить в ЗСУ. Найбільше вона хоче стати надійною підтримкою для нього. А ще, коли Настя потрапила в аварію, і втратила велику кількість крові, відгукнулись навіть військовослужбовці, аби здати кров для неї. Тож тепер вона жартує, що в ній тече кров справжнього воїна.
Паралельно Анастасія розвиває свою Інстаграм-сторінку, де розказує про свій шлях після аварії. Сподівається, що їй вдасться достукатись до людей, особливо – до мотоциклістів.
- Коли я бачу, як вони їздять без шоломів, без захисту, зневажають правилам дорожнього руху, наражають на небезпеку інших – мені просто хочеться вийти на ходунках і показати на власному прикладі, до чого їх халатність може призвести. Дехто думає, що я стала переляканою – ні. Я любила швидкість, люблю і буду любити. Не секрет, що я дуже сильно мрію знову сісти за кермо і купити машину марки BMW. Щоправда, зараз по вартості я можу приклеїти значок цієї марки собі на коліно. Але я на все життя затямила, що безпека – важливіша за будь-який адреналін. П'ятихвилинні емоції – не варті тих наслідків, які залишаться з тобою назавжди. Тож робіть висновки, і вчіться краще на чужих помилках, ніж на власних.
