Подружжя Валентини та Олександра Леонових зараз мешкають у Великому Дальнику на Одещині. Сюди вони приїхали з Харківщини, з села, яке носить красиву та символічну назву — Перемога. Знаходиться воно приблизно за двадцять кілометрів від кордону з росією. Родина опікується сином Русланом, який має другу групу інвалідності. Через напад росії родина втратила все: облаштоване життя, спокій, дім та ледве не загинули, переховуючись від обстрілів у підвалі.
Ми не вірили, що буде війна
Чоловік та дружина привітно зустрічають нас біля будинку у Великому Дальнику, який надали їм місцеві мешканці. Ми розмовляємо про те, що їм довелося пережити під час окупації та евакуації - і у Валентини Леонової очі наповнюються сльозами.
- Вона сама з росії, з бєлгородської області, - пояснює чоловік, та з гордістю додає, - але за Україну горло перегризе будь-кому. Більше п’ятидесяти років живе тут та дуже любить Україну.
14 вересня виповниться 49 років, як вони з дружиною створили сім'ю. Все життя прожили на Харківщині, у селі Перемога.
- У нас в селі все було. І школа двохповерхова, і садок, і бібліотека, ставків - цілих п’ять. Майданчики дитячі були. Все сучасне, красиве. Село хоч і маленьке, близько тисячі люддей жило, але розвивалося, гарнішало, було дуже доглянутим, - згадує жінка і починає плакати.
Спогади ведуть її до рідного будинку, в якому також було все. Все їхнє життя, яке розтрощила росія та перетворила на купи сміття, смороду та гори трупів.
- Нам всього вистачало для життя, ми чудово жили, - пояснює чоловік, - раніше господарство тримали, щоб старшому синові допомогати, а вже, коли у віці стали, то тільки город садили - для себе. Трішки овочів продавали, трішки консервації робили, пенсія - нам всього вистачало. Купили перед війною два холодильника, прицеп, два холодильника, пральну машину, сказав дружини, щоб ти хоч на старість руками не прала. Зробили комфорт - завели воду в будинок, зробили каналізацію, ванну з туалетом.
Такий безлад залишили після себе росіяни у будинку, який родина облаштовувала з великою любов'ю, село Перемога, Харківщина
Витримавши паузу Олександр Леонов додає: "Я слухав той його виступ (путіна - прим.ред.), що російські війська планують йти на Україну, але до останнього не вірив.
А вже 24 лютого, приблизно о пів на п’яту ранку, зателефонував товариш з сусіднього
села Липці та сказав: війна! У Липці вже заїхала ворожа техніка. З 25 лютого, коли окупанти почали стріляти під вікнами, у людей пропало світло. Там в село прийшов "русскій мір".
З квітучого села росіяни зробили військову базу
У село Перемога, за словами Леонових, руські солдати відразу привезли дуже багато різного бойового спорядження. Танки, гаубіци, гради — все їхало крізь центральну вулицю, на якій вони проживали. З колишнього радгоспу “Яблучний” зробили перевалочну базу, де заправлялися, ремонтували техніку, куди привозили боєприпаси. На шкільних автобусах ворожі солдати доставляли зброю у свій штаб в Шестакове. Жителі Перемоги опинилися в самому центрі війни.
- Вони розташувалися у школі. На горі там пушки свої ставили і стріляли туди, де стояли наші хлопці. А потім розверталися і стріляли по нашому селу.
Місцевих залякували: ховайтеся та мовчіть, згадує Валентина. Був випадок, коли чоловік з інвалідністю вийшов на дорогу ще у перші дні, коли техніка заїжджала, став її рахувати. Російський солдат відразу ж направив на його будинок гармату і сказав, що зітре будинок вщент, якщо той не сховається.
- Спочатку прийшли російські солдати, які до цього стояли в Донецьку: такі обідрані, у гумових старих чоботах. Вимагали, щоб ми носили білі пов'язки на рукавах, мали завжди документи при собі. Після них зайшли чечченці - то життя взагалі не стало. Це не люди. Вони творили просто звірства. Старі люди, які пережили ІІ-гу світову, казали, що такого навіть фашисти не робили.
На фото ліворуч - так вшановували героїв ІІ-ої світової в Україні. На фото праворуч - що від пам'ятника залишили росіяни, село Перемога, Харківщина
Квест на виживання
Але найстрашніше, що принесла з собою ворожа російська армія - це липкий страх, який поселився у селі. Тиск, терор, залякування.
- З першого дня ховалися у підвалі, бо обстріли були кожні десять-п’ятнадцять
хвилин, - згадує Валентина, - одного разу чоловік пішов за водою, бо всі блага цивілізації зникли в один момент з приходом ворожої армії. Я дуже злякалася. Вибігла до воріт, а там обстріли, і стоять російські солдати зовсім поряд. Пізніше з'ясувала, що він побачив окупантів і пішов іншою дорогою, в обхід. Слава Богу, обійшов їх і нічого не трапилося.
Всі логістичні зв'язки була зламані - і людям доводилося отримувати їжу та продукти першої необхідності від росіян. Але ця "гуманітарка" могла коштувати життя. Російські солдати відразу стали залякувати людей, проводити опитування щодо керівництва села, збирати списки місцевих депутатів.
- Були серед місцевих і ті, хто був “за” прихід росіян — самі не місцеві, а росіяни, які кілька років, як живуть тут — каже Олександр Леонов.
Два рази роздавали окупанти ліки та гуманітарну допомогу. Вперше привезли все, аби
пофотографувати людей, для картинки.
- Я б не пішов за тою допомогою ніколи. Від них мені нічого не треба! Краще б з голоду вмер! - обурюється Олександр Миколайович. - Так вони перший раз роздали гуманітарку, пофотографували все гарно. А другий раз — обстріляли людей! Стояла там у черзі наша знайома дівчинка Катя з дитинкою малою на руках, а до неї підійшов русіянин і на вухо шепнув “Беги отсюда”. Вона не зрозуміла його, хотіла ще ліки отримати...А він їй: “Ребенка береги”. Тільки вона відійшла, як всіх обстріляли, багатьох поранило.
Обстріли щодня посилювалися. Сусідці родини Леонових снаряд потрапив у кухню,
односельчанина вбило від вибуху в домі, багатьох — поранило. Залишатися жити в будинках та, навіть, виходити на вулицю було неможливо.
Будинок та машина, які родина Леонових залишили у селі Перемога, на Харківщині
У сина з інвалідністю від страху відняло ноги
Родина Леонових має двох синів. Руслан, молодший, поряд з ними, бо він є людиною з інвалідністю.
- Коли Руслану було три місяці, то він інфікувався в лікарні, після цього почали проблеми та встановили діагноз ДЦП. За нього ми боялися найбільше. Коли почалися потужні вибухи, він так злякався, що ноги відмовили. Чоловік у підвал і його тягнув, і сумку з документами та речами. У підвалі холодно було, страшно. То я накидала ковдр, лежак зробила, щоб дитина хоч не замерзала.
Жінка з їхнього села тримала більше двадцяти корів, от вона і виручала односельчан, молоко всім безкоштовно роздавала. Тим і жили. Поки російські солдати не обстріляли худобу.
- Дуже добре, що у нас у погребі все було. Багато консервації, жири. А ще жінка пекла кукурудзяні ліпьошки, чорні такі, але, мені здавалися, смачні. А хліба хотілося найбільше! Не було з чого спекти. Хіба ж ми до війни готувались? - зітхає Олександр Миколайович.
Одного разу блокпост пропустив підприємців, які ризикнули завезти хліб. По 40 гривень за буханку. Та його було небагато, тож люди отримали лише по кілька штук на руки. Батьки не їли його, берегли для сина.
Два місяці родина переховувалася у сирому погребі. Одного разу, ризикуючи, піднялися в дім, щоб покупатися, і в цей час почалися сильні вибухи, снаряди падали поряд з будинком, від чого вилетіли вікна. Жінка впала на сина, прикриваючи його собою і ледве встигли спуститися до сховища. От тоді і вирішили, що треба звідти їхати.
В Росії на них не чекали
Найбезпечніший варіант був переїхати через кордон до росії — там живе рідний брат Валентини.
Тож сім’я,хвилюючись в першу чергу за свою дитину з особливими потребами, спланувала поїхати туди.
- Ми вісім годин стояли, нас прискіпливо перевіряли, поки дозволили виїхати. А в родичів не пробули й доби. Не потрібні ми виявилися. Заважали їм. Я такого терпіти не став, сказав, що потрібно збиратися та їхати додому, - розповідає Олександр Миколайович.
Деталями не ділиться, що за розмова сталася, яка так сильно вплинула на них. Повернулися додому і стали планувати, як їхати далі. Кинули мішок картоплі в машину і поїхали попід кордон, лісами.
- Тільки ми виїхали з села, як його знову обстріляли. Снаряди зривалися, сусідці вікна повибивало, дома розбомбило, - каже чоловік. - А картоплю ми взяли спеціально. Це ж весна була. Двадцять сьомого квітня ми виїхали. Нас зупиняли росіяни на блок-постах, аби запитати куди їдемо. А ми їм: картоплю саджати, до мами в росію! Не знаю, чи вірили вони, та так ми проїхали вздовж кордону кілька їхніх постів. А далі до лісу проїхали, а там вже наші.
Разом з ними колоною їхали ще односельчани — всього сім машин. Люди все залишили все, рятуючи життя. Дорога була нелегкою. І в багнюці застрягали, і вибухи бачили, і розбиті автомобілі на узбіччі дороги вказували на небезпеку.
- Коли доїхали до нашого блок-посту, ми дуже зраділи. Хлопці нам сказали їхати і не зупинятися.
Але всі їхали в різні міста, тож ми повернули в сторону Одеси, а інші затрималися трохи. От вони, бідні, потрапили під обстріл. На щастя, всі залишилися живі, отримали незначні поранення, - продовжив Олександр Миколайович історію.
Цілували хліб
Вже як зрозуміли, що небезпека минула, купили в Чутово (Полтавська область) два батони в магазині. “Я спочатку обцілував той батон, а жінка з сином їли дорогою і плакали”, - каже Олександр.
Згадують, що проїхати довелося 350 блокпостів. Дві з половиною доби тривала їхня дорога, на яку в мирний час йшло всього десять годин.
У Великому Дальнику родина приютилася біля сім’ї старшого сина Євгена, а потім звернулася до сільської ради. Їм допомогли знайти житло, яке надавали місцеві жителі на умовах відшкодування.
Допомогли речами першої необхідності, за наявності постійно надавали продуктові набори. Люди давали одяг, речі.
Прожили пів року в будинку у бабусі, яка паралізована. Потім змінили житло, але з бабусею і зараз спілкуються, допомагають.
- Тут все чуже, а своє не знаєм, коли й буде. Жінка ще досі не може прийти в себе, а син прокидається ночами, труситься від кожного голосного звуку, - каже Олександр Миколайович.
Найбільше жінка переживає за те, чи зможуть повернутися до рідного дому. Вже через місяць після їхнього від’їзду українські військові зайняли позиції в Перемозі. Але більшість будинків пошкоджено, і їхній — також.
- Люди деякі приїжджали, аби пофотографувати пошкодження. То нам розповіли, що будинок наш — пустий. Росіяни, як втікали, все винесли. Навіть консервацію, порожні банки, доски на полицях познімали, - каже пан Олександр. - Половина нашого будинку зруйнована, розбита. Всі двоповерхові будинки побиті. Пам’ятник, біля якого так любили наречені фотографуватись, а перед війною там перезахоронення було — без голови.
- Страшно було, не дай Бог.... Але додому хочу, - додає з сумом в голосі пані Валентина.
Головне, що нам треба — дах над головою. Зараз гуманітарну допомогу дають рідко, кажуть Леонові. А все, що треба, люди дали: вдягнутися, і у побуті. Живуть на пенсію в 2200, і на виплату “переселенських коштів” — для них по 2 тисячі, а сину з інвалідністю 3 тисячі. Звичайно, цього не вистачає. Але вони не скаржаться: “Десь зекономимо, десь і на водичці посидимо”. Звикли розраховувати на власні сили, жити чесно, працювати.
Родина, яка врятувалася з Харківщини та живе зараз на Одещині, у селі Великий Дальник
- Зараз вже ніхто не візьме на роботу. Кому ж ми там треба. Мені ось 70 вже буде, Валі 69, -
говорить Олександр Миколайович. - Вік такий, що вже не почнеш життя з нуля. Та головне, що нам треба — дах над головою.
- Ми жили раніше і займалися сином, оздоровлювали його. Перед війною защемило йому нерв, бо має дві грижі, то робили уколи. А зараз не маємо можливості лікувати, - зітхає Валентина
Павлівна. - Що б мені хотілося? Нічого не хочу, аби лише війна закінчилася... І додому сильно
хочу. Щодня дім сниться... Не хочу тут помирати.
Чоловік заспокоює дружину, підбадьорює. А вона, соромлячись, все ж зізнається нам, що хочеться їй ще теплу ковдру, бо взимку холодно спати під тоненьким простирадлом.
Раптом у когось з наших читачів є змога допомогти родині - дайте нам знати до редакції (0971378238 Telegram\viber).
