"Подарунок долі. Змогла найбезнадійніший клас зробити найзгуртованішим. Є прикладом того, як класний керівник може бути класним". Саме так відгукуються у коментарях батьки про вчительку Біляївського ліцею №1 Катерину Давидову. Вона викладає історію і говорить, що за останні півтора роки ще більше усвідомила, наскільки важливою є її місія, і яка перед нею велика відповідальність: навчити дітей аналізувати події, вміти оперувати фактами, робити на їх основі власні висновки і мати тверду позицію, щоб ніяка пропаганда не змогла її змінити.
Катерина працює вчителькою більше 15 років. Те, що стане саме нею, знала з 10 років. Каже, подобалось червоною пастою у щоденнику виправляти помилки. Як це часто буває, вплинули на вибір і вчителі. В її житті таких було двоє.
- Я навчалась у сільській школі, селі Борисівка, Великомихайлівського району. У 10 класі вирішила, що буду філологом. Бо усі роки брала участь у МАН з української мови та літератури, у всіх районних конкурсах, - згадує Катерина. - Але якось побачила, як моя вчителька української несе два величезних пакети у руках додому, і в тих пакетах були зошити на перевірку. Тоді я подумала, що мені і історія непогано дається, я ж гуманітарій.
- Вчителька з історії теж дуже гарно викладала. Я помічала, що навіть ті, хто не дуже хотів вчитися, слухали її з відкритим ротом, так цікаво вона розповідала. І я мріяла, якщо стану вчителем, Боже, дай мені такого мистецтва, щоб і мене так заслуховувались.
Разом з тим, стверджує Катерина, любов до всього українського привила їй саме вчителька з української мови та літератури. Вона була патріоткою до кінчиків пальців. Цю позицію назавжди перейняла для себе і Катерина.
18 років мріяла жити у Біляївці
Як би це банально не звучало, але саме патріотизм та любов до рідної землі вплинули на рішення Катерини будь-що залишатися в Україні.
- Де б і які звуки ми не чули, як би не було страшно, накапала валер’янки, і одна думка: живу далі у Біляївці. Це просто принципова позиція. Я в жодному разі не засуджую тих, хто виїхав, у кожного були на те свої вагомі причини, але ми з дітьми вирішили так, - пояснює вчителька.
- Я майже 18 років мріяла і йшла до того, щоб жити у Біляївці. Тут жила бабуся на Слобідській. І щороку я до неї приїздила на ціле літо. Один рік навіть вчилася у Біляївці у 9-му класі. Ще з тих пір так полюбила місто. Я дитя степу, а тут - все утопає у зелені, річка, цивілізація, можливості. Як кажуть, мрії збуваються. Я вийшла заміж за біляївського хлопця і оселилась тут вже з родиною.
- А тепер все залишити і поїхати в нікуди? Ні. Розумію, що люди думали про безпеку дітей, керував материнський страх. Але я ловлю себе на думці, що є в мене якась інтуїція, що все буде добре. Поки за 1,5 роки вона мене не підводила.
Коли класний керівник може бути класним
Катерина говорить, що її рішення залишатись тут певним чином допомогло тримати тісний зв’язок і з класними дітьми, ще більше згуртуватися і зріднитися з ними.
- Коли в мене питають: як твої діти? Я завжди уточнюю: які саме? Бо в мене їх 26 і ще двоє, - говорить вчителька.
У цьому році вона випустила свій перший дев’ятий клас. За ці роки їм довелося пройти разом багато випробувань.
Катерина Давидова зі своїми випускниками 9-го класу
- Знаєте, коли я прочитала коментарі батьків, де вони мені дякували, мені аж ніяково стало. Бо я не вважаю себе тим вчителем, якому треба приділяти стільки уваги. Є більш поважні і заслужені педагоги. А все, що у нас вийшло – це спільна робота: моя, дітей і батьків.
Катерина не приховує, було важко з дітьми. Виправдовує їх поведінку тим, що у початковій школі у них змінювалось кілька вчителів. Це не могло не відбитися на колективі.
- Інколи вони мені такого джазу давали, що я плакала на батьківських зборах. Додому приходила, а там двоє своїх дітей, і на них зривалась. Була навіть налаштована писати відмову від класу. Але після цього щось змінилось.
Діти вже самі намагалися загладжувати провину, шукали підхід до мене. І так розпочалась наша любов. Зараз, як вони кажуть, ми на конекті, спілкуємось на лайті. Глянула, моргнула, ліву брову підняла, і вони все розуміють, Не буду розкривати усіх своїх методів, але багато часу ми проводили у неформальній обстановці.
По-особливому згуртувались за останні 1,5 роки. Ми навчились цінувати важливість один одного. Я - їх, вони – мою. Коли пригадую все, що пережили з ними, і бачу, що є зараз, то розумію, що варто було пройти той шлях, щоб отримати такий результат. Діти покращили навіть свої оцінки, я була вражена, коли виписувала їх.
Якщо їх характеризувати двома словами, вони у мене скромні і добрі. А батькам я вдячна, що вони були на моєму боці. Тому усі пазли у нас і зійшлися.
З початком війни проукраїнська позиція стала ще чіткішою
Катя згадує, що, як і багато її однолітків у 2000-х, виросла на піснях «Рукі ввєрх», бо їх крутили у сільському клубі. Але після Помаранчевої революції щось в ній змінилося. Відчула зневагу до того, що у нас забагато всього російського.
- Студенткою я не соромилася розмовляти українською в Одесі. Мене тоді не хвилювала думка, що мовляв, балакає українською, то значить, з села. У Біляївці, поза уроків, я спілкувалась нашим місцевим суржиком. Але коли почалася повномасштабна війна, зрозуміла, що моя позиція має стати ще більш чіткішою. Згадала, Катю, ти ж мала бути філологом, ти добре знаєш свою мову, тож спілкуйся нею завжди, - ділиться вчителька.
- Зізнатися, важко, бо не було в цьому підтримки рідних, і картаю себе за те, що попри привиту своїм дітям любов до України, вони все одно переважно спілкуються російською.
Інколи думаю, рашисти так хотіли нас денаціоналізувати, але натомість нас ще більше українізували. Бо, знаю, що багато батьків до цього часу так гостро не звертали увагу на мову дітей вдома.
І серед учнів бачу, що, на жаль, поки що між собою у них переважає російське спілкування. На уроках вони чудово розмовляють українською, відповідають, пишуть часто без помилок. Тобто добре володіють мовою, але ще не до кінця усвідомлюють, наскільки вона важлива. Тому зараз я намагаюся доносити ще більше українського слова.
Пояснювати історію так, щоб вона не перетворилася на пропаганду
Катерина говорить, що зараз у багатьох учнів прокинувся інтерес до історії: національно-визвольна боротьба, опір загарбникам – те, що вони раніше лише читали і чули, зараз відбувається на їхніх очах.
Намагаюся розвінчувати радянські, усталені традиції і стереотипи. У нас навіть є предмет Громадянська освіта. Там окремими уроками йдуть державні і політичні стереотипи.
Наприклад, запитую учнів: що вони знають про гетьмана Мазепу. І часто чую – зрадник, батьки так говорили. Пояснюю, а кого і чому він зрадив? Мазепа зрадником був для Петра І, бо пішов на бік шведів, адже король шведський пообіцяв йому за перемогу Незалежну Україну. А от Петро І дав чітко зрозуміти, що незалежній Україні ніколи не бути. То, можливо, для нас- українців - Мазепа борець за незалежність, герой.
Ще один міф, що єдина церква для всіх слов’ян – це московського патріархату. Наводжу історичні факти, що Київська митрополія була створена набагато раніше московської. Ну і ми знаємо, хто і коли хрестив Київську Русь, тоді навіть слова "москва" ще не було.
Доводиться чути під час уроків, що раніше і газ був дешевий, і долар по 12 грн, а у радянські часи взагалі все копійки коштувало. Тоді розумієш, хто вкладає цю інформацію у голови дітей. І моя задача, не просто однобоко переконати їх в іншому, а допомогти проаналізувати, чому так було, і що відбулося потім, чому так відбувається зараз. Тобто привести їх до розуміння істини через конкретні факти та цифри.
Любов до Батьківщини не обов'язково дорівнює любов до влади
Діти чують, як дорослі критикують владу, але я їм наголошую, що любов до Батьківщини, патріотизм не дорівнює любити владу. Патріотизм – це ваша позиція. Це повага до Збройних сил, любов до свого міста, країни, підтримка один одного, праця на благо країни. Ми можемо по-різному ставитись до дій чиновників, але це не має впливати на любов до своєї країни.
Ще часто чую від учнів: «ми внє політики». Але наголошую, що треба бути політично освіченим. Бо як же потім робити свідомий вибір, адже у нас є ця свобода вибору. Для чого ми проводили ініціативу Вибори М18? Щоб навчити їх не обирати політиків по фото, а слухати, що вони говорять, читати їх передвиборчі програми, щоб не обрати хоча б проросійськи налаштованих кандидатів.
Відверто радію, бо бачу, яку позицію приймають діти. Вони показують і розповідають мені меми, жарти, анекдоти про окупантів. Починаємо урок, а у когось на аватарці з’явився палаючий кремль, або просто вона розмальована у кольори прапору, і розумію, що процес пішов, значить, щось таки десь капнуло, удобрило їх свідомість.
Діти частіше почали ставити різні питання: а яка ваша позиція, а що нам відповідати, коли кажуть те або інше, щоб це було правильно. В такі моменти розумію, шо таки витягла їх на цей зв’язок, і вони не будуть «внє політики», а будуть цікавитися, думати, аналізувати, формувати свою позицію і розумітися на цьому.
Ставлять і провокаційні питання. Чому росія напала на нас? Або, "а батьки говорять, що якби на нас не напала росія, то це зробила б Америка". Це правда?
Наводжу факти, що жодна американська миротворча місія після її проведення не приєднала до Америки жодного шматочку чужого континенту, не створила жодної колонії. А от «миротворці» росії, куди не зайдуть, то раз – і захопили територію тих, кого нібито прийшли захищати. Росіяни завжди були брехунами і загарбниками. Історія, звісно, не російська і не російська версія Вікіпедії, може це довести тисячу разів.
Війна змусила багатьох прозріти. Ми побачили, стільки у нас своїх талантів. І відчули, як перебивали нам дихання оті популярні російські актори, співаки, музиканти, сум дорослих поколінь за радянським минулим. Ми згадали – свою історію, мову, культуру, традиції. Тепер це в нас ніхто вже не відбере. Ми побачили, наскільки ми відрізняємось від ворога. Радує те, що це розуміють навіть діти, а значить, у нашої нації є майбутнє.
