Одеситка Ксенія Тодорова та мешканка Київської області Оксана Верещак жартують, що вони дуже пасують одна одній. У Ксенії немає лівого ока, в Оксани – правого. Вони можуть доповнювати одна одну на фотографії. Обидві жінки проходять лікування у польському місті Челядзь, Сілезького воєводства.
Тут стаються чудеса. Лікарі з Канади в рамках канадсько-української програми відновлюють українцям, які постраждали від війни, обличчя, ставлять на ноги після жахливих травм тих, хто втратив надію. За минулий рік лікування тут пройшло майже сто пацієнтів. Переважно, це військові, але є й цивільні жертви російсько-української війни.
Найкращий вигляд за півроку після травми
40-річна Ксенія Тодорова з Одеси – капітан поліції. Ураження вона отримала під час виконання професійних обов’язків. Деталями ділитися не хоче. Коротко каже – “пів року тому стався вибух, а я опинилася в епіцентрі”. Це теж такий наслідок війни.
Вдома на неї чекає чоловік та двоє дітей. Коли сталася біда, вони злякалися за неї більше, ніж вона сама за себе. Їх підтримка та підтримка колег дали сили боротися та щодня робити кроки до одужання.
“Завжди знала, що працюю в такому місці, де кожне чергування чи виїзд може закінчитися погано. Тому певною мірою була до такого готовою. Після вибуху весь час була в свідомості. Навіть давала команди колегам-криміналістам, щоб не зрізали з мене форму – дуже любила її. Хоча у мене в гардеробі комплектів поліцейської форми більше, ніж суконь”.
Перший час після травмування Оксана пересувалася на інвалідному візку, потім на милицях. Українські лікарі пообіцяли поставити на ноги, але передбачали, що буде шкутильгати.
“Пам’ятаю той день, коли вийшла в свій город, подумала, що потрібно дати котам поїсти, залишила милиці та пішла. Крок за кроком, було дуже важко. Але я змогла. Після того зрозуміла, що буду ходити. Українські лікарі багато зробили для мене, для відновлення мого здоров’я, але пластична хірургія у нас не так розвинута, тому почала шукати програму та потрапила сюди”.
До Польщі їхати дуже боялася – бо це була її перша закордонна поїздка. Що її там чекає? В голову лізли дурні думки. Напівжартома каже: “Думала, а раптом мене на органи продадуть? Хто це буде безкоштовно робити таку вартісну операцію?”
Показує на свою щоку. На ній є набряк, синці, але Оксана каже – це найкращий вигляд, який вона має за півроку після травми. Мріє не лише відновити свою красу, а й повернутися до роботи.
Рани на серці гірші, ніж рани на обличчі
34-річна Оксана Верещак з глухого села, що на Київщини. Її вмовляли виїхати, а вона переконувала рідних, що кому їхнє село треба? Там же залишилося всього кілька десятків хат та чисте поле. Протягом розмови українка багато разів повторює: “я ж думала – це війна, солдат воює з солдатом, а це винищення народу”.
“Страшно стало десь у середині березня, коли вночі було так світло, наче це день. Ракета прилетіла 2-го березня, - згадує вона, - нас в кімнаті було троє: я, 9-на донька Аня та 14-річний син Сергій. Після вибуху, коли прийшла до тями, не могла прийти до тями. Я знала, що має бути хата, паркан, дорога, а я сиджу, наче серед поля в руїнах, серед бруду та пилу. Перше, що побачила перед собою - закривавлене обличчя донечки, наче червона маска, і кров ллється фонтаном. А Сергійко, синочок, сидів, за столом. На ньому, здалося мені, не було жодної подряпини. Лише зі скроні тік маленький струмок крові. Я до нього питаюся: “Дитино, Сергійку, Сергій…”
Жінка перериває розмову та долонями витирає сльози. У неї немає одного ока, але здається, що з пустої зіниці теж течуть сльози.
Після розтину Оксані пояснять, що у хлопця не було жодного шансу вижити. Сергій сидів в місці, на яке прийшовся епіцентр вибухової хвилі – його судини вибухнули від тиску. Він помер миттєво від внутрішньої кровотечі.
З березня минулого року шматочок за шматочком Оксана відновлює шкіру обличчя, на черзі ще одна операція – будуть ставити імплантат замість втраченого ока. Важкі операції пережила її донька. Її обличчя, шкіру голови посікли десятки шматків скла. Зараз у Оксани ще один обов’язок – доглядати пораненого чоловіка, який боронив Україну в лавах ЗСУ.
Вона дивиться на мене з надією. Може, для сина краще, питає, що він загинув отак, відразу, не мучався, не змушений переживати десятки операцій, як вона чи донька, жити в постійному страху та з відчуттям болю.
Інколи він приходить уві сні до молодшої сестри. Вона все ще не може звикнути, що його немає в живих. Часто питає у мене, як це так, шо його більше немає.
“Донька боїться їхати додому. Ми його відбудовуємо по-трохи, сусіди допомагають, але не знаю, чи зможемо навіть зайти в нього, чи зможемо там жити після такого”.
Де б ми не були - ми залишаємося з Україною
За канадсько-українською програмою "Canada Ukraine Surgical Aid Program" з українцями працюють анестезіологи, ортопеди, судинні хірурги, спеціалісти з хірургії голови, шиї та черепно-лицевої хірургії, нейрохірурги, спеціалісти з пластичної хірургії та лікування опіків. Лікарів підтримуватимуть канадські медсестри, фармацевти, IT-спеціалісти, а також польсько-український персонал, пояснює координаторка програми, українка Ірина Предкевич.
У команді медиків – багато тих, хто належить до української діаспори Канади. Один з них – Олег Антонишин, керівник програми черепних травм Sunnybrook Health Sciences Centre у Торонто, професор пластичної хірургії Університету Торонто.
Олег Антонишин, керівник програми черепних травм Sunnybrook Health Sciences Centre у Торонто, професор пластичної хірургії Університету Торонто (праворуч)
Рятуючись від радянської окупації родина Антонишина переїхала в Канаду зі Львівської області після ІІ-ої світової війни. Багато років він з глибокою тривогою, смутком, інколи розчаруванням спостерігав за розвитком України. Його бажання допомагати Україні посилилося після Революції гідності (2013-2014 років), коли стало зрозумілим, що українці готові боротися за право бути частиною західної цивілізації та демократичного світу.
З 2014 року в складі канадсько-української медичної місії приїжджав в Україну. Після повномасштабного вторгнення, щоб не ризикувати життями медиків-волонтерів, змінили локацію. Їм потрібен був операційний стіл, кілька вільних палат та можливість зробити діагностику. За домовленістю з Міністерством охорони здоров’я Польщі все це вони знайшли у лікарні міста Челядзь. Це вже третій візит команди лікарів саме сюди.
“Я тут – бо я українець, я зобов’язаний приїжджати та допомагати, - пояснює Олег Антонишин, - вважаю, що це обов’язок кожного українця з діаспори, і не українця теж, підтримувати Україну, якщо розділяєте цінності вільного світу: вбивати - це погано, брати чуже – це погано, викрадати дітей – це погано”.
Команда медиків працює як з військовими пацієнтами, так і цивільними постраждалими. У військових, найчастіше, виправляють результати кульових поранень від пострілів снайперів, мінно-вибухові рани, які деформують обличчя, не дозволяють повноцінно функціонувати частинам тіла.
“Йдеться не лише про естетику, - каже лікар, - пошкодження не дозволяють їм їсти, пити, розмовляти, дихати, відкривати та закривати очі. Часто - це чоловік, або жінка, які не мають половини або більшої частини обличчя. Таких травм та поранень, які ми тут бачили за тиждень, можна за все життя не зустріти в медичній практиці в США, Канаді чи Європі. В Україні на фронті медики врятували цим людям життя. Ми повинні дати пацієнтам можливість повноцінно ним користуватися”.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
