До війни у Вікторії з Херсона було все: сім’я, улюблена робота, багато планів на майбутнє. Вона – тележурналістка, її чоловік – поліцейський. Пара виховувала двох дітей. Вони не виїхали з окупованого міста одразу, жили, протестували, працювали та чекали на звільнення. Чому все ж таки наважилися, як не пішли на поступки ворогові, та чому не можуть називати своє прізвище та ділитися особистими фотографіями – вони розповіли Біляївка.City.
Завдяки мужності українських воїнів та спротиву цивільних, Одеська область про окупацію знає лише з розповідей тих, кого російській армії вдалося захопити в перші дні війни. Більшість – це мешканці півдня. Багато з них знайшли прихисток на Одещині.
Одна з них – Вікторія. До війни вона мала дуже активну громадянську позицію. Ніколи не залишалася осторонь будь-яких проблем громади, працювала керівником об'єднання співвласників свого будинку, а під час декретної відпустки поринула в світ тележурналістики.
З першого дня війни – в зоні активних бойових дій
Про початок війни Вікторії сказав чоловік. 24-го лютого о 4-ій ранку всіх поліцейських, а він працює саме в цій структурі, зібрали за тривогою. А вже за годину пролунали перші вибухи на Чорнобаївському аеродромі.
– Чоловік сказав хапати дітей і їхати до його мами в маленьке містечко на лівому березі Дніпра, – згадує Вікторія, – там у будинку облаштоване велике підвальне приміщення, де можна було сховатися. Він думав, що там нам буде безпечніше. Хіба знали, як помилиться.
Вікторія поспіхом зібрала речі, сіла в машину і поїхала разом з дітьми до свекрухи. Вже ввечері міст перекрили, і вони опинилися в епіцентрі активних бойових дій.
– Ми провели нестерпну ніч у підвалі. Повз наш будинок проїжджали цілі колони ворожих танків, над будинком літала ворожа авіація, а поряд з мостом висадився ворожий десант. Перший опір ворог зустрів на мосту, там розпочалися запеклі кровопролитні бої. І ми залишилися відірваними від іншої території України.
Наступного дня Вікторія прийняла рішення попри все їхати назад до Херсона. У місцевих чатах люди повідомляли одне одному, де була помічена ворожа техніка. Тож можна було розрахувати орієнтовний час, коли буде наступний бій на мосту.
“Зараз або ніколи”, – подумали Вікторія разом з дітьми та свекрухою і рушили назад до Херсона, маючи у запасі годину, максимум дві.
Щастя тривало п'ять днів
– У нас майже закінчився бензин, – розповідає Вікторія, – не працювала жодна заправка, тож ми молились аби встигнути доїхати. Дуже моторошно було проїжджати міст. Він вже був пошкоджений. Довкола валялась зруйнована техніка, автомобілі цивільних, а найстрашніше – лежали тіла людей, які так само рятувались, як ми, але не встигли до боїв.
Від побаченого жінка розгубилась. Прямо посеред дороги в неї заглохла машина. Вона вирішила, що для неї теж настав кінець. Але потім миттєво зібралась, усвідомила, що в її руках життя дітей. Вдих-видих, машина наче відчула її рішучість – і полетіла на такій швидкості, що вона вже нічого не бачила довкола.
– Коли на горизонті з’явився Херсон, мені хотілось кричати від щастя, що я нарешті вдома. Але це був лише другий день війни. І я не знала, що зовсім скоро російська нечисть дійде й сюди.
Щастя тривало п'ять днів. Вже 2-го березня збройні сили рф зайшли в місто. Вони вбили майже всіх місцевих мешканців з територіальної оборони, які до останнього чинили опір. Захопили адміністративні будівлі, намагались нав’язати свої закони й правила.
Попри страх – протестували
Єдине, що давало наснагу жити та не опускати руки в цій ситуації – це херсонці, які згуртувались, як ніколи. Оскільки не мали зброї, не було підтримки військових – вони проявляли свою позицію через мирні акції протесту та непокори.
– Ми, беззбройні, стояли в оточенні озброєних нелюдів, – тільки так Вікторія називає загарбників, – кричали “Слава Україні”, вискакували на ворожу техніку з українськими прапорами. Ми робили все, щоб максимально доступно донести до росіян, що їм тут не раді, їх не чекали, вони мають піти.
Протест херсонців
Протест херсонців показав усьому світові загарбницьку сутність російської армії, яка непроханою прийшла в чужу країну.
Вікторія каже, що відчувала великий страх, але з кожним днем його замінювала ненависть та злість на окупантів, які вкрали мирне життя у мирному місті. Її надихала сміливість інших активістів, волонтерів та простих мешканців.
– Я зрозуміла, що просто не маю права боятись росіян, – каже херсонка, – я вдома, я тут хазяйка, я на своїй землі. Це вони – некликані “гості”. Я принципово перейшла на українську і, проїжджаючи російські блокпости, розмовляла з окупантами виключно українською. Я голосно вмикала українську музику в машині і не вимикала її, наближаючись до ворога. І головне – я продовжила працювати і не підкорилась окупаційній владі.
Як бути медійницею в окупованому місті
З перших днів війни Вікторія заховала посвідчення журналіста, зняла вивіску в студії, але не припинила свою роботу. Медійниці довелося неабияк переховуватися, аби не потрапити до рук ворога.
– Я на власні очі бачила, як створюються фальшиві російські новини, – згадує Вікторія, – коли на площі стоїть фашистська машина з гуманітаркою, і до неї ніхто не підходить, бо нікому не потрібне те “вороже добро”, а по новинам кажуть, що це українські активісти людей не пускають. Коли спеціально випускається ворожий снаряд, аби відзняти “кіно” про те, як ЗСУ “обстрілюють” мирне населення. Таких прикладів безліч. У мене було невимовне бажання донести людям правду.
Вікторія таємно зустрічалась з волонтерами, активістами, брала в них інтерв’ю, знімала відео про безчинства, які творили на українській землі загарбники. Створювала сюжети самотужки на айфон, без спеціальної техніки аби не привертати уваги. Усі фото-відеоматеріали швидко надсилала собі на пошту і видаляла з телефону, аби “не заловитись” на блокпості.
– Пильною доводилось бути не лише на вулиці, а й вдома, – згадує Вікторія, – щодня російські колаборанти вибірково здійснювали обшук квартир. Вони приїжджали, переважно, до родин військових, волонтерів, активістів. Ми знали, що ми також знаходимось в зоні особливої уваги. Адже я – журналіст, а мій чоловік – поліцейський. У нас навіть був створений спеціальний чат, де мешканці будинку одразу повідомляли, якщо бачили російську машину біля під’їзду. У таких випадках я завжди відправляла дітей до сусідки, гадала, що їм там буде безпечніше. І кожного разу чекала, що наступними в катівні будемо ми. Проте, на щастя, до нас вони не дійшли.
Посвідчення поліцейського заховала в устілці кросівка
Після 2-х місяців життя під окупацією, Вікторія разом із сім’єю все ж таки наважилися виїхати до Одеси.
– З кожним днем градус напруги зростав, – визнає жінка, – а у нас діти, ми вирішили, що не маємо права ризикувати ними. Крім того, чоловіку як поліцейському, не можна було залишатися на окупованій території. Їх поліцейський відділок перевели до Одеси. Тож ми зрозуміли: час настав, хоч тимчасово, але залишити наше улюблене місто.
Виїжджала Вікторія з родиною через Кривий Ріг, потім до Миколаєва і вже звідти до Одеси. Найбільш прискіпливо ставились на рашистських блокпостах до чоловіків. На одному з них, змусили чоловіка роздягатись, перевіряли наявність татуювань, слідів від використання автоматів. Добре, що телефон і посвідчення чоловіка Вікторія завчасно заховала собі в кросівок під устілку.
Дорогою до свободи
Дорога їм здавалась нескінченною. Заміновані узбіччя. Десятки блокпостів окупантів та усвідомлення, скільки їх прийшло захоплювати нашу землю.
Вони до цього часу бережуть в серці момент, коли побачили перший український блок-пост. Зрозуміли, що ось воно, повітря свободи та волі.
– Мені військовий показує на свій шеврон з українським прапором, а я просто не вірю своїм очам і ридаю від щастя, – і зараз Вікторія не може стримати сліз, – ці емоції зрозуміють лише ті, хто хоча б день прожив під окупацією.
В Одесі херсоньску сім’ю зустріли привітно. Однак Вікторія визнає, що тут зовсім інше ставлення до війни. Люди живуть так, наче її не існує. Вони не бачили справжній звіриний оскал “русского мира”. Найстрашніше те, що досі знаходяться навіть його прихильники, або ті, хто виправдовує право іншої країни залізти в чужий дім зі зброєю та вчити, як треба жити.
В окупації на іншій стороні Дніпра досі живуть близькі Вікторії люди – тому, з огляду на їх безпеку, вона не хоче відкривати своє справжнє ім'я.
Жінка дуже сумує за домом, за тією атмосферою, яка панує в рідному місті. Звільнення Херсона стало для неї найщасливішою новиною. Тепер вона точно знає: вони повернуться, наша країна переможе, а зло буде покаране.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
