96% українців довіряють армії, за даними соціологічного опитування, проведеного Центром Разумкова. У дні масованих обстрілів цивільної інфраструктури українці майже вдвічі більше підтримували ЗСУ, порахували в Opendatabot. Лише за жовтень пожертви на три благодійні фонди країни: United24, "Повернись живим" і Фонд Притули — склали півтора мільярда гривень. Сергій Паштецький – 21-річний військовий офіцер з Біляївки. Такий юний - він вже брав участь в боях, захищаючи столицю від ворога, а зараз служить на нулі. Ми розпитали його про бойовий шлях та його мрії на життя після війни.
З першого дня війни Сергій Паштецький стояв в обороні Києва, потім служив у рідній Одесі, а нині захищає країну в одній з найгарячіших точок на Сході. Війна змусила його подорослішати, переосмислити своє життя та по-новому розставити пріоритети. Найбільше він мріє - про власну родину, міцні стосунки та дітей, які будуть жити в мирній Україні.
Сергій хотів стати військовим ще з дитинства. Після 9-го класу він вступив до Одеського військового ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Потім продовжив навчання в Київському інституті Національної гвардії України. Військові заклади виховали в ньому справжнього чоловіка, який не боїться життєвих перешкод. І хоча війна застала зненацька, він був готовий стати на захист держави і дати гідну відсіч ворогу.
Сергій Паштецький
Не зміг сидіти в безпеці, коли побратими гинуть на фронті
24-те лютого назавжди закарбувалося в пам’яті Сергія.
- Була четверта ранку. Я стояв у наряді в інституті. Вже закінчив роботу з документацією і чекав завершення вахти. Коли пролунали перші вибухи, я зрозумів – почалось. Далі все було, як в тумані. Нас швидко евакуювали з інституту, а вже за декілька годин відправили на Урядовий квартал. Там ми і пробули до початку березня. Обороняли середмістя Києва, зокрема, Офіс Президента, Кабмін, Верховну Раду України.
Навесні Сергія відправили на службу до Одеси. Однак хлопця непокоїла думка, що він “відсиджується” в досить безпечному районі, поки його побратими гинуть на Південному та Східному фронті. Тож він почав писати заяви на переведення в інші бригади. Серед варіантів розглядав навіть полк “Азов”.
За пів року зусиль молодий офіцер таки знайшов “свою бригаду”, яка вже встигла стати для нього рідною. Йдеться про 15-й полк Національної гвардії України. Цей полк відомий ще з 2014-го року своїми досягненнями в обороні Слов’янська, Лисичанська, Сєвєродонецька, Кремінної. Нині військові цієї бригади продовжують щодня високою ціною виборювати кожен клаптик нашої землі на Донецько-Луганському напрямку.
Сергій Паштецький з побратимами
Новий рік “під землею”: без олів’є, проте з феєрверками
Вже майже чотири місяці Сергій командує взводом у 15-му полку Національної Гвардії України. Життя в окопах, відсутність води, світла і тепла, постійні обстріли – це все тепер його буденність.
- Вижити та вберегти людей, за яких ти, як офіцер, відповідаєш. Якщо взяв з собою групу військових на позицію, маєш їх повернути. Звичайно, іноді накриває, коли обстріли не вщухають, коли голова розривається від вибухів, коли ти щойно спілкувався з людиною, а потім в одну мить усвідомлюєш, що її вже більше немає. Але у такі моменти я згадую, для чого я тут, і розумію: хто, як не я. Це і стає додатковою мотивацією.
18-те січня як нова точка відліку
Напередодні Водохреща наш земляк потрапив під черговий сильний обстріл, в результаті чого отримав контузію, проходив реабілітацію в одному зі шпиталів Донецької області.
- Це сталося вранці 18-го січня. Ми виїхали на позицію і потрапили під ворожу атаку. Раптово зник зв’язок з іншою нашою групою. Ми зрозуміли, що щось трапилося, і відправились їм на допомогу. У цей момент в 10 метрах від мене розірвалася міна.
Сергія дивом не зачепило, але від вибухової хвилі у нього потемніло в очах, і на якусь мить він опинився, ніби в іншій реальності. Остаточно прийшов до тями вже у шпиталі.
- Війна мене сильно змінила, - каже хлопець, - змусила повністю переосмислити своє буття. Адже раніше я гадав, що молодий, що, як то кажуть, ще все життя попереду. А зараз розумію, що кожен день може стати останнім.
Я навчився радіти просто тому, що я живий. І зрозумів, що для щастя не так вже й багато треба. На жаль, це не завжди розуміють люди в тилу. Дехто мене запитує “Як воно?” – навіть не знаю, що відповісти. Як може бути на війні, де гинуть люди?
Українська армія - це не супергерої з фільму. Як би прикро це не звучало, – ми закінчуємось. Диванні критики так люблять коментувати постачання техніки. Але вони не розуміють, що якщо усі зараз не об’єднаються, то скоро просто не залишиться, кому нею управляти. Хочеться, аби деякі люди в тилу спустились з неба на землю і нарешті зрозуміли, що Перемога залежить від кожного з нас. Не час розслаблятися, найважче ще попереду. І тільки разом ми переможемо у цій війні!
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
