Майже 100 тисяч переселенців з гарячих точок прийняла Одеська область від початку повномасштабного вторгнення, з них понад 30 тисяч – оселилися в Одесі. Частина українців евакуювалися до своїх родичів чи знайомих, а ті, кому не було до кого їхати, знайшли прихисток в державних центрах для біженців. На жаль, більшості з них вже немає куди повертатись. Найважче їм відповідати на запитання дітей: коли ми вже поїдемо додому?
Нещодавно за сприяння керівника ГО “Артемісія” Костянтина Оніщука Біляївка.City вдалося відвідати один з таких пунктів в місті Одеса на вулиці Зої Космодем’янської. Там оселилися цілі родини з Луганської, Донецької, Херсонської та інших областей України.
Зараз у центрі живе 27 дітей різного віку: від немовлят до студентів вищих навчальних закладів. Найменшим з них лише декілька місяців. Вони народилися вже під час війни. Ми вирішили розповісти вам їх історії.
Андрій, 9 років
Андрій приїхав з Луганської області, міста Лисичанська. Хлопчик з гордістю каже, що він “син захисника”, і коли виросте – мріє бути таким же хоробрим як тато. А поки що його місія – оберігати маму та бути гарним прикладом для молодшого братика Колі, якому нещодавно виповнилося всього 2 місяці.
– Я лисичанин, а мій брат – одесит, – сміється Андрійко, – він діловий, його навіть на отримання гуманітарки пропускають без черги.
Незважаючи на усі перешкоди, Андрій налаштований позитивно. Хлопець переконаний, що Перемога вже близько! Він вірить в українську армію і твердо запевняє: “Добралися до Херсона, доберемося й до Криму!”
Брати-близнюки Вова і Денис (12 років) та Максим (9 років)
Вова, Денис і Максим – три брати, родом з села Українка, Миколаївської області. Переїхали до Одеси вони разом з батьками, бабусею та дідусем. А от найстарший їх брат – пішов захищати країну.
– Перших півтора місяці в нашому селі ще можна було жити, – розповідає Вова, – але потім розпочалися нескінченні обстріли. Зникло все: світло, вода, зв’язок. Деякий час ми ховалися у підвалі і майже не виходили на вулицю. Тож батьки прийняли рішення – виїжджати. 23-го квітня нас забрав евакуаційний автобус. Спочатку привезли до Червоного Хреста. Там нагодували, дали відпочити. А потім розподілили до цього центру, де ми живемо й донині.
Хоча тут і тіснувато – на 7 членів родини лише дві кімнати, хлопці кажуть, що вони задоволені умовами. Адже їм вже є, з чим порівняти.
Навчаються брати зараз дистанційно. Вільний час проводять по-різному. Наприклад, Максим обожнює бігати та грати у схованки, а Вова – впевнено йде до своєї цілі стати блогером. У нього вже є власна аудиторія в Instagram та Tik-Tok.
Що точно об’єднує братів, то це їх спільна мрія: “Щоб скоріше одужала бабуся, закінчилась війна, і ми повернулись додому”, – кажуть хлопці.
Настя, 12 років
Настя приїхала із села Посад-Покровське, Херсонської області. З 17 березня вона мешкає у центрі біженців разом з мамою, братом, бабусею та дідусем.
– У наше село зайшли українські солдати, – згадує дівчинка, – ворог про це дізнався і почав бомбити. Тоді ми всю ніч провели у бомбосховищі в дитсадку. А наступного дня нас терміново евакуювали.
З тих пір Настя не була вдома. Вона дуже сумує за рідним краєм та друзями, які там лишилися. І вірить, що скоро настане мир.
– Нещодавно у мами з братом з’явилась можливість поїхати в село. Вони сказали, що наш будинок стоїть, але всередині все перевернуте. Однак я знаю, що ми обов’язково його відновимо після Перемоги.
Альберт, 11 років
Альберт родом із села Високе, Харківської області. Рятувався від війни він разом з батьками, а в селі залишилася його бабуся, 3 собаки та улюблений велосипед.
– Тут я двічі побував на морі, – каже хлопець, – однак все одно вдома мені більше подобається. Там у нас є річки, гігантський ліс, спортивні майданчики та крутий базар.
У січні в Альберта буде День народження. Воно завжди припадає на зимові канікули. Тож хлопчик загадав, аби своє дванадцятиріччя він святкував вдома.
Денис, 15 років
Денис найбільше радів звільненню Херсона, адже це його рідне місто. Півроку тому він евакуювався до Одеси разом з мамою, татом та сестрою. У Херсоні під окупацією залишився лише його старший брат, який нарешті зміг приїхати.
– Для мене переїзд не став сильним стресом, – каже хлопець, – адже я вже дорослий, тож можу взяти себе в руки і опанувати свої емоції. Звісно, залишити рідний дім важко, але я був приємно вражений ставленням одеситів та кількістю людей, що прийшли нам на допомогу.
Нині Денис дистанційно навчається у 9-му класі. Після закінчення школи мріє стати автослюсарем, бо ще з дитинства захоплюється машинами. У вільний час займається спортом, обожнює приймати участь в різноманітних змаганнях та естафетах. Щоправда, зізнається, що друзів тут в нього небагато, бо більшість дітей меншого віку.
Звільнення Херсону наблизило Дениса до заповітної мрії – повернення на батьківщину. І хоча поки там ще небезпечно, хлопець вірить, що скоро його бажання здійсниться.
Ніщо не залікує їх рани, але й ніщо не знищить їх мрію. Усі діти української землі обов’язково повернуться додому, але вже доросліші, сильніші й сміливіші. А поки вони у нас в гостях – давайте просто робити їх життя трохи щасливішим.
Не проходьте повз такі пункти для біженців та простягайте руку допомоги тим, хто її потребує. Можливо, саме ваша цукерка, м’яка іграшка або тепла кофтинка здатна змінити для них світ на краще.
