Тетяна Ковтун фотографиня, до війни вона працювала у Мирненському сільському будинку культури. У перші дні після вторгнення окупантів в Україну залишалася у рідному селі, долучалася до волонтерства. Але відчуття постійної паніки та нервові зриви через страх небезпеки змусили прийняти рішення про міграцію, залишивши вдома чоловіка та батьків. Зараз вона з сином проживає у Польщі, знайшла роботу на заводі. А нещодавно, попри власні внутрішні заперечення, знову взяла до рук фотоапарат, щоб показувати життя в еміграції, і як підтримують українців за кордоном.
- Я сама не чекала від себе такої реакції на війну. Поки я була на людях, чимось займалась, допомагала щось робити, конролювала свої емоції. Але вдома мене просто накривало, і я ридала. Одного разу в цей момент мене побачив чоловік. І коли дізнався, що це вже не вперше, сказав: завтра ви з сином їдете до Польщі. Я змирилась. Це був березень, - згадує Тетяна.
В Польщу поїхали до сестри
В Польші жила сестра. Вона поїхала туди працювати ще у 2021 році. Тому їм з сином було, де зупинитися, а також можна було влаштуватися на роботу.
Їхали майже дві доби, шлях пролягав через Молодву, Румунію, Угорщину і Словакію. Зупинялися на ночівлю у Варшаві у знайомих українців.
- Мене вразило, скільки на вокзалі у Варшаві було волонтерів, які хотіли підтримати українців, які прибували. До кожного підходили і запитували, чим допомогти. Була і їжа, і одяг. Направляли, підказували. Допомагали діставати квитки у касі. Хоч вони були безкоштовні для українців, але квиток обов’язково треба було брати. Всі були настільки доброзичливі, що постійно хотілося дякувати. І це не лише у Варшаві, а і в інших містах.
Пшемишль
З Варшави Тетяна з сином приїхали у місто Ополе. Їм надали окрему кімнату в хостелі, безкоштовно харчували. Вони жили там, поки сестра вирішувала питання з житлом і роботою. Коли все оформили, вони переїхали до міста Старгард, де живуть і зараз.
місто Ополе
місто Ополе
- Перше питання, яке виникло, коли приїхали, поселилися: а як бути далі? Це був мій перший досвід виїзду за кордон, і я уявлення не мала, що треба робити. Там, вдома в Україні, де триває війна, залишились батьки, чоловік, друзі. Хіба можна було заспокоїтись. Я виплакалася, але треба було брати себе в руки.
Отримали житло, роботу, допомогу
За словами Тетяни, у місті є українська спільнота, тобто це українці, які живуть у Польщі довгий час або лише приїхали, і вони об’єдналися у соціальних мережах Вайбер, Телеграм в групи. В цих спільнотах люди діляться своїм досвідом, відповідають на поширені питання, відгукуються на допомогу, інформують про сервіси, гуманітарну допомогу тощо.
Допомогу тут родини отримували тричі на тиждень. При чому це були не лише продукти, а і посуд, одяг, навіть меблі.
Тетяна з сином та сестрою живуть у двокімнатній квартирі, за яку повністю сплачує комерційне підприємство, на якому працюють жінки.
Це завод, який виготовляє солодощі. Робота фізична, але посильна. Працюють позмінно по вісім годин на день. З 6.00 ранку до 14.00 та з 14.00 до 20.00. До такого графіку, каже Тетяна, вже звикла.
Тетяна Ковтун
- Тут у містечку багато заводів, не важких металургійних, але такі, які мають своє виробництво товарів. І я вдячна, що маю роботу. Бо знаю, що працівниць з дітьми беруть не охоче. В моєму випадку на це навіть не звернули уваги. Оплата достойна. Заробітку вистачає, щоб харчуватися, купувати усе необхідне і допомагати ще й рідним.
Люди, зазначає Тетяна, тут щирі, відкриті і більш розкуті, ніж українці. Це помітив навіть син. Вони не хвилюються, що скажуть про них інші, не надто цікавляться, хто в чому одягнений. Завжди привітні і посміхаються, вітаючись.
Тетяна Ковтун з сином
Адаптація була довгою
Адаптація до нового життя, за словами Тетяни, тривала довго. Поки на роботі, про погане не думала. А коли в квартирі, вихідні, знову викинали думки про невідомість, дім, війну, рідних, що буде, і як жити далі.
- Якось син витяг мене на концерт української групи «Kalush». Я коли почула слова їх пісні: «Бо де би не був, не забуду дім, я з закритими очима знайду, де мій двір», мене захлинули емоції. Бо я розуміла, що це слова саме про мене.
Тетяна знайшла у місті православний храм, який вони час від часу відвідують. Каже, що це також морально допомагає.
Православний храм в Старгарді
На Великдень у храмі вони освячували паски
Знайшла своїх однодумців, з якими часто спілкуються. Відвідують вони з сином різноманітні акції на підтримку України, пропонують свою допомогу волонтерам. А на вихідні намагаються десь їхати, щоб більше дізнаватися про країни та мешканців, які українців так тепло приймають.
Знову почала фотографувати
Знайомство з новими місцями нагадало Тетяні про її улюблену справу, і руки потягнулися до фотоапарату.
- Після приїзду у Старгард я кілька місяців не брала до рук фотоапарат. Не могла. Були лише поодинокі особисті зйомки на телефон. Хоч я дуже люблю цим займатися. Знайомі, місцеві говорили, що це неправильно. А я морально не була готова. В нас війна, люди гинуть, а я що тут буду на радостях бігати фотосесії робити? ділиться Тетяна. – Однак згодом зрозуміла, що це заняття потрібно мені, і це не обов’язково мають бути радісні фотосесії. Друзі переконують, що мої фото можуть бути цікаві іншим і показуватимуть, як приймають українців за кордоном, які вони – мешканці різних країн.
Берлін. У місті дуже багато української символіки, кольорів українсього прапору. Так берлінці висловлюють свою підтримку Україні
Так поступово у Тетяни почали з’являтися фотоальбоми з місцевих заходів. Фотозамальовки місць та міст, які вони відвідували з сином.
- За порадою подруг, я завантажила кілька своїх фотоальбомів в Інстаграм. Були перегляди, вподобання, і навіть декілька поляків зацікавилися. Але мені поки складно уявити, яка буде з ними співпраця, бо мова все ще залишається бар’єром. Хоч я її активно вчу і планую відвідувати спеціальні мовні курси.
Що далі
Родина Тетяни все ще наполягає, щоб вона з сином залишались у Польщі. Хоч сама жінка дуже хоче додому.
- Я розумію, що маю думати не лише про свої переживання, а в першу чергу про сина. Зважаючи на все, для нього буде краще поки що залишатися тут, у безпеці.
За її словами, освіті, розвитку, дозвіллю дітей у Польщі приділяють багато уваги. Син вже брав участь у заняттях зі сплаву на каяках. Наразі відвідує літній табір, де вони вивчають польську, з ними проводять різні інтерактиви, працює психолог тощо. А з вересня він стане ще й студентом.
- Він закінчив 9 класів. І постало питання, що робити далі. Продовжувати навчання онлайн в Україні, чи отримувати якусь спеціальність тут. І ми обрали друге. Син вступив до польського технікуму. Не знаю, кого заспокоюю більше, його чи себе, що, мовляв, почнемо начатися тут, а коли Україна переможе, зможемо довчитися вже вдома. Сподіваємося і віримо, що це станеться дуже скоро. І буде як в тій пісні: я повернуся і з закритими очима знайду, де мій двір.
