У циклі матеріалів “Це ж українці” розповідаємо про тих людей, які змінюють стереотипи про наш народ. Часто вони були спеціально нав’язані. Хоча насправді не мають нічого спільного з нашим менталітетом та традиціями поведінки. Одна з таких фраз, які використовували на позначення українців – моя хата скраю. Лише нещодавно ми дізналися, що це прислів’я має продовження – тому першим ворога зустрічаю. Хата одеситів не скраю, хоча вони не на лінії фронту. Втім чимало активісток та активістів з перших днів війни волонтерять, допомагаючи фронту та землякам з гарячих точок.
Моя бабуся шуткувала: якби не ми, жінки, наші чоловіки б війну не виграли. Бо українська жінка – це, дійсно, не лише надійний тил, а й рушійна сила перемоги. Сьогодні вони, навіть без зброї в руках, взяли на себе забезпечення фронту необхідними речами, амуніцією, устаткуванням.
Оля Христева (@olya_zver) до війни розбиралася в іграшках. Зараз – возить амуніцію на передову
Ольга працювала бренд-менеджером в компанії мережі дитячих іграшок “Чудо острів”. До війни жила щасливим життям, в якому було місце творчості. Малювала, робили прикраси з епоксидної смоли, займалася спортом та обожнювала прогулянки одеськими узбережжями.
Все перекреслила війна. Ольга каже, що до останнього не вірила в можливість повномасштабної війни. Лише коли на власні очі побачила вибухи, то зрозуміла, що живе в новій реальності.
Тоді ж закінчилася робота. Все зупинилося. Попереду була тільки невідомість. Однак дівчина вирішила не опускати руки. До лав ЗСУ пішов близький друг Тимофій. Заради нього та його побратимів Ольга почала шукати змогу допомогти.
Разом із сестрою вони закупали важливі дрібниці: шкарпетки, батарейки. Потреби росли, Тимофія перевели на передову, а власні запаси танули. Тоді дівчина попросила допомоги в своїх підписників.
В дорозі разом з другом Костянтином
- На передову ми переїхали разом, - жартує дівчина.
Підключили водія Костянтина, і вже разом возили вантажі для захисників. Якось дорогою побачили, яка гуманітарна криза у Миколаєві з водою. В дорогу взяли з собою кілька баклажок. Зупинялися, щоб поділитися водою з місцевими мешканцями. Люди плакали, запитували, скільки вони мають заплатити. Бо у Миколаєві вони шукали воду, де могли: у калюжах, в неочищених джерелах.
Поверталися додому в Одесу з важкими думками. Це ж просто вода, до якої ми всі звикли. Відкрив кран – і вона тече. Тут люди ладні були за неї руки цілувати.
Тоді компанія волонтерів з Одеси організували доставку води фурою, яка за раз може привезти 25 кубів води.
– Коли ти бачиш людей з усім можливим посудом, навіть з дитячими ванночками, на тачках, велосипедах, тачанках, які стають у величезну чергу - важко передати емоції.
Тепер Ольга допомагає різним підрозділам та з доставкою води.
– Ми з командою працюватимемо до тих пір, поки в нас є сили, мужність, бажання, дух, - ділиться вона.
Дівчина впевнена, що сьогодні говорити про труднощі не треба. Зараз час, коли ми повинні об'єднуватися, допомагати один одному, думати про перемогу і про те, як відбудовуватимемо країну. Робити її ще красивішою, багатшою, сильнішою.
– Хочу донести до людей думку через соцмережі, що сьогодні треба говорити менше про негатив, а більше про взаємопідтримку. Про негатив – після перемоги.
Оля активно залучає своїх підписників до різних активностей. І зауважує, що не кожен може донатити певні суми. Тому акцентує, що важливо допомагати інформативно - репостами, рекомендаціями, пошуком - безліч варіантів.
Наприклад, підписниця Олі, Тетяна @laboratoria_tvorchestva, намалювала картину і організувала аукціон - справжню лотерею з лотами. Картину продали за 7.000 грн.
50% цієї сумиТетяна передала Олі для закуп на потреби військових.
- Війна змусила нас переоцінити багато речей. Я почала сильно цінувати те, що маю. Багато людей, тільки втративши, зрозуміли, якими багатими вони були: мали родини, будинки, мирне та досить заможне життя, власну справу. Все це вкрала у нас росія 24 лютого. Наша сила зараз, сила українців, у взаємопідтримці. Вона нам дасть змогу вистояти та перемогти. А ще навчила не відкладати на потім життя.
Юлька_радикалка. Збирає гроша на ЗСУ під час прямих ефірів
До війни Юля думала, що залякування війною – це всього лише політичні ігри, залякування та маніпуляції. Жила звичним життям. Працювала тренеркою у спортивному клубі, активно вела свої соціальні мережі.
Коли ворог вдарив по Одесі, не могла прийти в себе від шоку. Не їла та не спала протягом кількох днів. Вибухи, повітряні тривоги, страх виснажували організм. Однак страх швидко переріс у ненависть до ворога.
- Я зрозуміла, якщо з цим нічого не робити, вона мене просто вб'є, - каже дівчина, - перше, що ми з друзями почали робили - стали банили в інстаграмі усіх можливих руських пропагандистів. Це допомагало трохи виводити з себе ненависть і агресію. Чомусь була надія, що росіяни вийдуть на площу, влаштують щось на кшталт нашого майдану. Але з часом зрозуміла, що цей народ не здатний на осмислення і усвідомлення своїх вчинків.
Після двох тижнів війни, без роботи, Юля вирішила, що має більш активно працювати на перемогу. Протягом чотирьох тижнів дівчина “випускала пар” під час плетіння маскувальних сіток. Для учасниць це була своєрідна медитація. Вона теж зняла нервову напругу. Потім повернулася робота. Колишні клієнтки попросили організувати онлайн-заняття. Тому з сітками довелося попрощатися, але не полишало відчуття того, що замало робить для перемоги.
Волонтерити на повну силу не було ресурсів та часу. І тоді Юля знайшла незвичний спосіб підтримки для ЗСУ та різних інших корисних справ.
Юля
- Я почала проводити прямі ефіри на певні теми, на які запрошую психологів, дієтологів, фахівців з фітнесу, а люди мені за це надсилали донайти – на армію, на воду для Миколаєва, на автомобілі для військових, на корм тваринам.
Бажаючих послухати Юлію знайшлося чимало. Окрім того, її підписникам подобалося спостерігати за переходом на спілкування українською мовою. До речі, Юлія не етнічна українка. Це був її свідомий вибір з поваги до своєї країни.
- Переглянувши купу документальних фільмів про русифікацію, про історію нашого народу, знищення нашої мови, я вирішила, що русифкація на мені закінчиться. Тепер я не лише розмовляю українською, але й перелаштовую мозок. Я розумію, що я крапля в морі. Але ж море з тих крапель і складається! – каже Юля.
Одеситки показують, що справжніми українками можна навіть не народитися, а стати ними. Бо українки – це про турботу про інших, про взаємопідтримку, взаємовиручку, креатив та вміння навіть в найтемніші часи генерувати світло та бажання жити.
