Війна поставила усіх нас перед вибором. Залишитись – бо живемо у відносно спокійному місці, де є робота, дім, усе своє, знайоме, зрозуміле. Або поїхати, і бути готовим почати усе з нуля, шукати роботу, знайомитись із місцевим побутом, менталітетом, людьми. Психологи радять робити цей вибір зважено, виходячи із власних аргументів, щоб не потрапити у пастку емоцій та хибних рішень. Яким би не було це рішення, його кожен ухвалює для себе. Біляївка.City лише розповідає, якими є маршрути мешканців Півдня. Можливо, чийсь досвід стане комусь корисним та в нагоді.
Біляївчанка Альона Кондратюк розповідає, що рішення про переїзд ухвалила після перших сирен у місті, ховаючись з доньками в тісному укритті і зрозумівши, що безпека дітей – це єдиний і найвагоміший аргумент для евакуації.
Так, не маючи чіткого плану, вони спакували валізи та поїхали до Молдови. Опираючись на свій досвід, Альона розповідає про життя у чужій країні, підтримку місцевих, адаптацію, труднощі.
До того як росія прийшла з війною до нашої країни, Альона займалася фотографією.
Її роботи завжди вирізнялися особливим стилем, смаком, довершеністю. В одному з наших інтерв’ю дівчина розповідала, що перший фотоапарат придбала після народження старшої донечки Марії, щоб зберегти перші моменти її життя. Згодом хобі переросло у професію, за декілька місяців до війни Альона відкрила власну фотостудію в Одесі. 24-го лютого життя дівчини, так само, як і всіх нас, поділилося на "до" і "після".
- Цей день забути неможливо, - зізнається Альона, - пам’ятаю останнє звернення нашого президента. Це було 23 лютого, пізно вночі. Я помітила, як він нервувався, обернулася до чоловіка і сказала: не можу повірити, що на нас чекає війна. О 5:30 вже наступного дня нам зателефонували і повідомили, що почалося... Це були найстрашніші слова. Ми розуміли, що за один день нічого не вирішиться, але все одно вірили в перемогу, що вдасться все мирно врегулювати, що ось-ось завтра все закінчиться.
Від дітей Альона та її чоловік Андрій вирішили нічого не приховувати. Відверто сказали, що росія прийшла з війною до України.
- Молодша донька, звичайно, не зовсім розуміє масштаби того, що відбувається, а ось старша - зі сльозами на очах допомагала збирати документи, речі, ту саму тривожну валізу.
Перші звуки сирени у місті стали для сім’ї сигналом, що потрібно думати про переїзд у більш безпечне місце.
- У нас дуже маленький підвал, у місті не було жодного бомбосховища, а у домашньому підвалі ми ледь учотирьох поміщалися. Діти були налякані, а сповіщення про тривогу стали приходити все частіше.
Коли морально родина уже була готова виїхати з країни, зателефонували друзі, які запропонували зробити це разом.
- Безумовно, ми розуміли, що робимо це для дітей. Але все одно було складно, бо не знаєш, наскільки довгою буде розлука, що чекає тебе там, за кордоном. Про своє рішення розповіли донькам. Молодшій, щоб не засмучувати, сказали, що поки їдуть лише дівчата, а тато приєднається згодом, як вирішить справи. Діти збирали свої речі самі, взяли улюблені іграшки, я не стала обмежувати їх у чомусь…
Виїжджали своїм транспортом та великою, дружньою компанією: Альона, її сестра Аня, подруги та, звичайно, діти. Всього – десять жінок та дітей. Для переїзду обрали Молдову, бо вона є найближчою до дому.
- Першого березня о десятій ранку ми вже стояли у черзі на перетин кордону. Погода була жахливою: холодно, дощило. Машини тягнулися одна за одною дуже повільно. Повз нас проходили жінки з маленькими дітьми, старенькі, люди з тваринами. Дивитися на це було нестерпно. Здавалося, що усіх нас виганяють із власного дому.
На кордоні - багато жінок з дітьми, які також рятувались від небезпеки
Морально, за словами Альони, дуже підбадьорювала підтримка волонтерів. Вони підходили до кожної машини, пропонували їжу, воду. Відчувалося лише бажання допомогти, розрадити, заспокоїти.
- Чоловік проводжав нас до комендантської години, більше він не міг з нами знаходитись. Діти почали плакати, і ось цей момент розлуки був найскладнішим. Промайнула навіть думка розвернутися і поїхати назад. Але на зміну емоціям прийшло розуміння, що усім буде спокійніше, коли діти знаходитимуться у безпеці. Звичайно, для них - це травматична ситуація, та ми маємо бути в ресурсі, щоб підтримувати їх, бути опорою.
Загалом, говорить Альона, дівчата непогано трималися в дорозі. У поміч радить батькам брати з собою більше ігор, щоб діти були чимось заняті, відволікались від монотонного руху.
На машині разом з дітьми Альона проїхала понад тисячу кілометрів
Довгі черги на виїзді, понад десять годин в дорозі, і компанія Альони нарешті перетнула кордон. Там зв’язались з волонтером, який мав допомогти із пошуком житла. Знайти помешкання для десятьох осіб, та ще й на тривалий час - було складно. Через це місце проживання міняли тричі. Зараз живуть у будинку при церкві.
- Нас прихистили безкоштовно, люди трапилися чуйні та віруючі. Що найбільше імпонує, то це почуття турботи та підтримки, якими нас огорнули одразу, з перших днів. За це їм безмежна вдячність. Керівництво місцевої школи взяло на себе оплату за опалення у будинку. Ми сплатили лише за світло, і це було нашим бажанням. Ніхто ні про які гроші не говорив.
Свій день народження Альона зустрічала у чужій країні, без чоловіка, батьків. "Я не розумію, які емоції маю відчувати у цей день...", - написала дівчина в Instagram.
За словами Альони, місце, в якому вони опинилися, – ідеальне. Поруч - школа, дитсадок, дитячий майданчик, неймовірної краси гори, просторий стадіон. Проблем з адаптацією не було. Дітей одразу підключили до дистанційного навчання, тільки-но в Україні відновили освітній процес.
Діти виконують всі уроки, підключилися до навчання в Україні дистанційно
- Бачимо, що найменші поставилися до переїзду, як до подорожі, а-от старша донька подорослішала на очах… Серце розривається, коли чуємо, що діти просять путіна стати добрішим.
Перші тижні дівчата жили на власні заощадження, потім вирішили, що потрібно знайти роботу. Із цим також допоміг пастир церкви, при якій вони живуть. Він запропонував готувати їжу для будівельників, які працюють по-сусідству. Дівчата погодилися. Зароблених коштів вистачає на продукти та інші потреби.
У Молдові Альона знаходиться разом з сестрою, подругами та дітьми
- Ми живемо в атмосфері постійної турботи та підтримки, і все завдяки місцевим людям. Нас постійно навідують психологи, консультанти, юристи, еміграційна служба. Приходять поспілкуватися з дітьми, запитати, як ми почуваємо себе на новому місці, чи все у нас добре. Волонтери приносять продукти та канцелярію. Також нам дозволили безкоштовно відвідувати тренажерний зал та бібліотеку. Двічі на тиждень ходимо з дівчатами на волейбол, граємо з місцевими школярами. А ще – покращуємо англійську та паралельно вивчаємо молдавську. Хочемо почуватися комфортно у новому мовному просторі.
Двічі на тиждень дівчата ходять на волейбол
Альона зізнається, що жодного разу не пожалкувала про своє рішення. Дітям легше, а їй з чоловіком спокійно, що вони у безпеці.
- Усім, хто сумнівається, переїжджати чи ні, раджу хоча б спробувати. Ми також їхали у невідомість, але зустрілись з турботою та розумінням. У Молдові українців приймають тепло. Волонтери надають допомогу з розміщенням, допомагають з продуктами та усім необхідним. Ми нічого не планували, збиралися швидко, спонтанно, навіть про житло домовилися лише після того, як перетнули кордон. Тому краще все заздалегідь продумати. Так буде легше і спокійніше.
Найбільше, розповідає Альона, пригнічує невизначеність.
- Добре ставлення місцевих, уроки з дітьми та спільні прогулянки на свіжому повітрі, звичайно, відволікають. Але все одно сумуєш за домом, хочеться обійняти рідних, повернути колишнє життям. Віримо, що скоро зможемо це зробити. Бо правда і Бог – на нашій стороні. Нехай усе буде Україна!
Використані фото у публікації - з архіву Альони Кондратюк
