Біляївчанки Оксана Берлінська, Ольга Гладущак, Марина Мартинюк-Кочкіна, Олена Грушко з перших днів російсько-української війни готують гарячі обіди для наших захисників. Все - в умовах польової кухні. Кожна з них – волонтерка. Але, запевняють, що отримують щодня нагороду за свою роботу від своїх підопічних, а це варте дорогого. Ми завітали до дівчат, побачили, як вони працюють в таких непростих умовах, і дізналися, як їхня кухня здобула аж чотири зірки Мішлен. (прим.ред: Мішленівська зірка – це престижна всесвітньо відома нагорода для ресторанів, як знак високої якості кухні, всього існує три зірки. 1 - якщо ресторан хороший, 2 - тут чудова кухня, 3 - сюди варто організувати окрему подорож і самостійно оцінити роботу кухаря).
За словами дівчат, коли почалося вторгнення окупантів, вони не могли просто сидіти вдома і слідкувати за новинами. В той час як інші активно ставали на захист міста, країни або допомагали забезпечувати захисників усім необхідним. Як тільки дізнались про ідею організації такої кухні для військових, одразу прийшли. І нехай не всі вони мають кухарський фах, але тепер добре знають, що треба, щоб щодня нагодувати групу чоловіків.
Їх робочий ранок розпочинається о 8.00. Роблять заготовку овочів, чистять, миють їх. Потім розпалюють вогнище. Розраховують час так, щоб до 12.00 повноцінний обід був вже готовий. А потім роздача, прибирання і деякі приготування до наступного дня. Додому повертаються не раніше четвертої вечора.
- Ми не самі, за нами закріплені кілька хлопців, які слідкують за тим, щоб у нас завжди були вода і вогонь. Але, зізнатися, допомагають вони і з іншими справами, все, що просимо, роблять, слухаються, - розповідає Оксана.
- Так, і молодці, бо не заважають, - жартує Олена.
Меню складають дівчата також самі.
- Просто приходимо і дивимося, які продукти у нас є. І що з них можна приготувати. Тут вже не до держнорм і стандартів, - говорить Оксана. – Але намагаємося зробити так, щоб було і перше, і друге, і звичайно компот.
Дуже багато продуктів, за їх словами, приносили люди. І зараз також приносять. Тому особливих складнощів з цим нема. Є і овочі, і консерви, і закрутки, і крупи.
- І м'ясо є завжди. Ось, сьогодні у нас буде розсольник з курятиною і відбивні, - додає Ольга. – Так, посмажити на вогнищі купу відбивних для нас не проблема.
Умови праці на польовій кухні складні. Адже все відбувається на вулиці, погода не завжди балує. Немає централізованої подачі води, інших зручностей, відкрите вогнище, дим, сажа. Але все це дівчата вважають другорядним. Адже головне – нагодувати захисників.
- Ми з дівчатами ще з перших днів визначили, чого нам тут не вистачає. Принесли з дому свої ножі, дощечки, терки, сковорідки, інший посуд. Так і швидше, і зручніше - свій інструмент. І вже так спрацювалися, що кожна з нас знає свій фронт робіт. Ми стали справжньою командою.
Своїх господинь хлопці бережуть, є у них і вихідні. Тоді бійці самі щось готують, переважно, це каші. Або місію нагодувати їх смачно по-домашньому вже декілька разів брали на себе прихожани Свято-Успенського храму.
Коли всі порції роздані, невдовзі починають дівчата збирати компліменти. Практично кожен боєць, віддаючи порожій посуд, говорить "дякую".
- О, не тільки "дякую". Ми ще стільки гарних слів чуємо: "усі квіти світу сьогодні для вас", "усі лайки в інстаграмі сьогодні ваші", "у вас просто золоті руки". І руки навіть цілують, і у щічку, а хтось обійме. Усе це так щиро, - ділиться Олена.
- Я говорю хлопцям, що ми стараємся, як для рідних. Бульйончик з наварчиком, якщо борщик – то густенький. Бачите, реально мішленівська кухня, три зірки, не менше. А вони відповідають: ні, це ви наші зірки – чотири мішленівські зірки. Ось так нас тепер, жартома, і називають, - з посмішкою розповідає Оксана.
За словами дівчат, рідні їх волонтерство підтримують. Чоловіки звикли і не ревнують. Більше сумують за увагою мам діти.
- Особливо коли сирена, тривога, син телефонує і питає: де ти, як ти? Хвилюється, - каже Марина. – А батьки, коли телефонують, питають: ти вже на роботі? Там, кажу. Це вже як позивний. Дійсно, для нас це вже як робота.
- За цей час зі стількома гарними людьми познайомились. І нас тепер впізнають. Йду вранці на роботу, а мені якийсь військовий, бачу, рукою махає. Я йому у відповідь. Наш, думаю, - пояснює Оксана. - Ми тут вже як родина, я дуже вдячна дівчаткам і рада, що з ними працюю. А хлопці для нас, як сини і брати.
- Дуже хочеться перемоги, святкувати її з новими дузями. В такий час пізнаєш, хто твій друг, а хто - ворог. Хочеться, щоб кожен син повернувся до мами, а батько - до своєї дитини. І ми віримо, що обов’язково переможемо, бо ми – дуже сильна нація, - відзначила Олена.
