Цією історією з нами поділилася наша читачка, попросивши не називати її ім'я. Далі - від першої особи.
Моя неймовірна історія, яка є сімейною, трапилася чотири роки тому. Але спочатку була низка подій, які виявилися пов'язаними між собою.
Старшому та єдиному сину на той час було 13 років, а мене все не полишало відчуття, що я відділа не усю свою любов та турботу. У сина був перехідний вік - починав віддалятися, як і усі підлітки. Знаючи, що він дуже любить тварин, особливо котів, завели вдома кішку. Сподіваючись, що це нас об'єднає.
Кішка була з характером. Гладити дозволяла себе лише тоді, коли їй це хотілося. До рук мало йшла, зазвичай полюбляла просто поруч лежати. Здавалося, що лише зі мною в неї був певний зв'язок. Їсти просила лише в мене. Бігала лише за мною. Єдине дивне місце, де вона могла лежати, це в мене на животі. Вона була нашою улюбленицею. Ми їй, навіть, окремо готували їсти, окремо для неї м'ясо купували (жили в квартирі, а миші там не водилися. Це була породиста кішка, тому був певний догляд, робили всі щеплення, відвідували ветлікаря. Вона нам стала, наче ще одна дитина в родині.
А тим часом ми з чоловіком мріяли стати знову батьками. Тривалий час ця мрія не здійснювалася. І ось воно, одного прекрасного дня, сталося те, чого довго чекали....
Але наша радість була недовгою. Друга, така омріяна вагітність виявилася позаматковою.... Звісно була операція... Відчуття порожньої колиски, втрати. Зрозуміти це може тільки та, хто пройшов через це випробування.
Лікарі заспокоювали, що молоді, що все буде, але завагітніти не вдавалося... Після довгих обстежень все змінилося. Вони виявили декілька причин. Запропонували два варіанта: або знову операція, або лікування певними медикаментами, які в Україні рідко використовують і гарантії не дають. Як пояснили лікарі: якщо нічого не робити, то вірогідність завагітніти була 5%, а лікування могло дати додаткових 5-10%. Чомусь була впевнена на всі 100% що все вийде))
І ось, пройшовши курс лікування, через 3 місяці настала довгоочікувана вагітність. Звісно довелося дуже перехвилюватися, поки доїхали до лікарні і УЗД показало, що цього разу все гаразд.
Настільки хотілося знову відчути радість материнства, взяти на руки немовля, що я робила все, що казали лікарі. Мені здавалося, що я найслухняніша пацієнтка, яка тільки може бути.
І ось, на одному з УЗД, як грім посеред неба: небезпечна патологія, як для дитинки, так і для породіллі. Тож половину усієї вагітності довелося провести у лікарні під наглядом лікарів. Вони попередили про усі можливі наслідки. Завчасно довелося знайти донорів крові на випадок ускладнень під час пологів. Готувалися до складної операції... Патологія давала додаткові ускладнення, щоденні крапельниці були неминучі, з ліжка заборонили вставати. Кожен додатковий день був на вагу золота, адже пологи могли початися передчасно.
І ось зненацька помирає, стікаючи кров'ю, наша кішка, яка до цієї миті була абсолютно здоровою, нічим не хворіла, нікуди не виходила. Отруїти її ніхто не міг. Кішка ніколи не виходила за межі квартири і балкон завжди зачинявся. У ветеринарній клініці провели обстеження і нічого не виявили. Вона була абсолютно здоровою, а що з нею сталося - ніхто не міг встановити.
Усвідомлюючи, що хвилюватися мені не можна, не могла стримати сум та сльози. Але в той же момент звідкись прийшло усвідомлення, що з дитинкою точно буде все гаразд.
І в цю ж мить мені повідомляють, що операцію проведуть раніше запланованого, тобто наступного дня. Так як і попереджали, майже усе відділення лікарів було в операційній - усі були на поготові рятувати життя.
Народилася наша малесенька донечка. Однак без жодних ускладнень, все, наче при плановому кесаревому розтині. Патологія себе ніяк не проявила. Лікарі самі були здивовані. Лише розвели руками та раділи, що все так легко обійшлося. Я, звісно, раділа куди більше всіх, адже зустрілася з донечкою, а сама залишилася живою та здоровою.
Заводити ще одну кішку ми морально не були готові, довгий час не могли оговтатись від цієї втрати. Проживали в квартирі багатоповерхового будинку. Інших тваринок теж не заводили. А свою красуню часто згадували натомість. Було відчуття, що вона не просто так прийшла у наше життя.
***
Донечка підростала, починала вимовляти свої перші звуки, потім слова... Але було в ній таке, що нас дещо хвилювало. Коли вона більш впевнено почала володіти своїми рухами, то вона лащилась, як кошеня. Коли вивчили, як кажуть тваринки, то почала мурчати. Кожного разу, як хотіла пригорнутися, вона завжди лащилася (терлася) та мурчала, як маленьке кошеня. Це при тому, що ані у нас, ані у сусідів/родичів котиків не було. Дитя, за свій маленький вік, ще жодного разу не зустрічалася з котиками. Коли дочка почала говорити, і якби я її лагідно не називала, вона завжди виправляла та казала, що вона кошенятко.
Зараз доні йде четвертий рік, а вона не перестає повторювати, що вона кошеня. Ще й на додачу характером, як колишня наша кішка.
Хто знає, можливо, інколи янголи можуть приймати вигляд наших домашніх улюбленців? Приходять у потрібний момент, а залишають нас з кимось нам дуже потрібним та важливим?
Або це перевтілення, попереднє життя душі? Яка б не була істина, я вдячна нашій кішці, за те, що вона в нас була та принесла в наше життя щастя.
