Біляївка.City записали розмову з жінкою, яка має ВІЛ. Діалог був анонімний. Наша героїня живе серед нас, в Біляївському районі. Їй 35 років, ми знаємо лише її ім’я, але і його на прохання в публікації змінили. Жінка наважилась розповісти свою історію, щоб морально підтримати інших людей з позитивним ВІЛ- статусом. А також нагадати усім здоровим: вони, хоч і ВІЛ-інфіковані, але люди, не прокажені і мають право жити повноцінно, як і всі.
Життя Олени складалося з самого початку добре: чоловік, родина, робота, дитина – хлопчик 4-х років. Але одного разу вона сильно захворіла. В неї трималася висока температура. Після обстеження лікарі сказали: туберкульоз, і почали лікувати. Паралельно порадили здати аналізи на ВІЛ. Олена не повірила, коли результат виявився позитивним. Сподіваючись на похибку, помилку, пройшла тест повторно. Але висновок був той самий.
- Я й досі по хвилинах пам’ятаю той день, коли дізналася. Тоді для мене ВІЛ дорівнював слову смерть. Здавалось, що це кінець. В голові рій думок, який не можеш приборкати, щоб хоч трішки прийти в себе. Все, як в тумані. Дорогою додому ридала. Звинувачувала у всіх гріхах чоловіка. Адже була впевнена – це від нього, бо сама всі роки була йому вірною.
Чоловік за словами Олени, сприйняв цю новину більш спокійно. Був більш обізнаний в цій темі, що з ВІЛ теж живуть. Можливість своєї вини не заперечував, пообіцяв теж пройти тест на ВІЛ.
- До життя мене повернула інша думка: а як же дитина? Чи здоровий він?- згадує Олена. - Десять днів очікування результатів сина зводили з розуму. Я готова була все віддати, лиш би в нього все було добре.
Позитивний статус виявили у чоловіка, у дитини – ні. І саме те, що син здоровий, за словами жінки, й досі додає їй сил і стимулює боротися зі своєю хворобою.
Протягом семи років Олена відвідує кабінет довіри в Біляївській лікарні, щодня приймає ліки, два рази на рік здає аналізи, контролюючи хворобу, робить рентген.
- Де б я не була, пігулки завжди зі мною. Їх я приймаю виключно по годинах за графіком. Заводжу будильник, щоб не пропустити прийом. Це увійшло у звичку. Навіть син, коли був ще маленький, знав: дзвенить будильник, час мамі приймати ліки, нагадував мені про це.
Зараз наша героїня гарно почуває себе, запевняючи, що за всіма показниками має імунітет здорової людини. Але все могло бути інакше, якби вона обрала інший шлях – соромилась, боялася осуду, приховувала свою хворобу і не лікувалась.
Олена зберегла родину, й досі вони з чоловіком разом. Говорить, що майже вибачила його, бо трохи їй ще болить. Намагається на цьому не зациклюватись і думати про майбутнє та позитивні речі. Про свій ВІЛ вона розповіла лише сину і своїй мамі. Інші знайомі, друзі, рідні й досі цього не знають.
Своїм моральним обов’язком Олена вважає повідомляти про свій позитивний ВІЛ-статус лише лікарів, коли проходить огляд, майстра манікюру-педікюру, бо це безпека їх життя.
- Зі мною не траплялось, щоб лікарі, дізнавшись про вірус, не бажали оглядати, зачиняли двері. Хоча у моїх знайомих були такі випадки. Я лише декілька разів ставала невільним слухачем розмови медиків в Біляївській лікарні. Вони називали таких, як я, глобальною проблемою, загрозою людству, погоджувались, що нас треба спалити і вивезти, як непотрібний матеріал, щоб зараза більше не розповсюджувалась. В такі моменти хочеться кричати на весь світ, що люди помиляються. ВІЛ сьогодні - це хвороба не лише наркоманів, повій і гомосексуалістів. Сьогодні вона стає випробуванням для абсолютно нормальних людей, не залежно від віку і соціального статусу. І вони теж заслуговують на повагу, мають право на нормальне життя.
Останні роки Олена намагається психологічно підтримувати людей, які дізнаються про свій позитивний ВІЛ- статус. Спілкується з ними, дає поради, на прикладі свого життя доводить, що це не кінець, що життя триває, і воно може бути таким же повноцінним. Все залежить від самої людини.
За інформацією нашої героїні, в Біляївському районі на обліку знаходяться близько 700 людей з позитивним ВІЛ. Трагедія в тому, що лише третина з них вирішують приймати ліки, щоб підтримувати свій організм. Інші роблять ставку на молодість, ігнорують, бо хочуть ще погуляти. Дехто, соромлячись, сам на сам живе з ВІЛ. Є й такі, що повертаються, але вже занадто пізно, коли вже вражений мозок, легені або туберкульоз на останній стадії, і врятувати їх дуже важко.
- Я вдячна благодійникам, завдяки яким ми отримуємо ліки безкоштовно, завдяки яким ми, по суті, живемо, - говорить Олена. - Хвороба навчила мене по-іншому дивитися на більшість речей. Мій син тепер знає усе про ВІЛ та СНІД, і я вірю, що це допоможе йому уберегтися від цієї хвороби. Я хочу сказати всім людям з позитивним ВІЛ – не варто опускати руки. І з цим вірусом можна народжувати здорових дітей. Я вважаю, що на відміну від онкохворих людей, у нас набагато більше шансів жити, і жити повним життям. Рак страшніше. З ним не всім вдається врятуватись. Він забрав в мене рідну людину. А у нас вибір є. Не втрачайте його.
Усім іншим без винятку людям я порадила б ставитися до обстеження на ВІЛ серйозно. Робіть це раз на рік. Якщо знаєте, що був ризик - кожні півроку. Тест - безкоштовний. Його можна пройти і в Біляївці в кабінеті будь-якого сімейного лікаря. Або вас направлять зробити це в поліклініку до каб. 38А. Так ви будете впевнені, що у вас все в порядку. А якщо раптом вірус виявили, вчасно розпочати лікування.
