Ми продовжуємо цикл публікацій про зникаючі професії. І сьогодні поговоримо про телефоністок. Спілкуємось з Оксаною Потаповою, яка також працювала у цій сфері і й досі залишається вірною біляївському Укртелекому. Вона не лише поділилася спогадами, а і показала комутатор, з допомогою якого і відбувався весь процес телефонії у Біляївці.
Зараз важко уявити світ без мобільного зв'язку. Торкнулися кілька разів екрану, і вже чуєте, наприклад, рідний голос сестри, яка живе за сотні кілометрів. Але ще кілька десятків років тому спілкуватися на відстані, щось швидко дізнатися чи повідомити допомагали людям телефоністки. У Біляївці вони працювали в Укртелекомі.
- Укртелеком - це для мене, як другий дім. Я виросла тут, - згадує Оксана. - Мені було три роки, коли мама прийшла працювати сюди інженером, а я росла там між стійок на розкладушці. Потім пішла по маминим стопам. Вже 41 рік в цих стінах, 26 років офіційно працюю. Зі 160 людей колишнього штату наразі я залишилась єдина за старшу і ще два монтера. Я себе називаю господаркою мідної гори, адже у нас у кабелі мідь. Пам’ятаю багатьох, хто працював тоді, зокрема, на комутаторі, у переговорці. Олександра Волощук, Євгенія Копочинська, Любов Гуріна, Таня Красова, Надя Підмазко, Наташа Новікова, Ліда Бойко. Когось вже немає серед живих, деякі навіть не знаю, де зараз.
Комутатор біляївського Укртелекому
Оксані довелося працювати на різних посадах. Також і на переговорці, і телефоністкою на комутаторі. Переважно, операторами були жінки. У прямому сенсі вони з’єднували людей по два боки дротів.
Їм потрібно було прийняти вхідний сигнал, вислухати запит абонента, знайти на комутаторі потрібне гніздо серед сотні інших, переконатися, що встановити зв'язок можливо, проводом зі штекерами з'єднати два гнізда. І все це треба було зробити дуже швидко - за 10 секунд.
Були на комутаторі прямі лінії абонентів, таких як станція Дністер, міліція, лікарня, районна адміністрація тощо.
Працював комутатор цілодобово. Телефоністки позмінно. Троє працювали вдень, одна - вночі. Прямий телефон на комутатор був 22222.
- Пам’ятаю курйозний випадок, - згадує монтер Анатолій Узюма, який також приєднався до нашої розмови. - У Біляївці була жінка, і її називали Цека. Так от вона якось подзвонила на комутатор і говорить: це Цека. І сказала з ким її з’єднати. А телефоністка почула ЦК, сприйняла як центральний комітет комуністичної партії. І аж злякалася, мовляв, ЦК у Біляївку телефонує, всіх тоді переполошили. А потім вже з’ясували, що то просто жінка місцева.
У кожної телефоністки було своє робоче місце і спеціальна гарнітура (навушники з мікрофоном). Якщо подивитися на устрій комутатора, людині пересічній здасться, що це заплутаний ребус. Але Оксана говорить, що все там зрозуміло. Вони навіть самі ремонтували, паяли дроти, коли була така необхідність. Пізніше, з удосконаленням телефонної мережі, телефоністки працювали лише для з'єднання міжміських дзвінків.
Домашній стаціонарний телефон тоді мали не всі мешканці. Були часи, коли це взагалі вважали розкішшю. Тому часто мешканці приходили до переговорного пункту, щоб замовити міжміський зв'язок. В такому випадку телефоністки на комутаторі отримували сигнал з переговорки і оперативно набирали номер для з’єднання.
- Вистоювались цілі черги до пункту, настільки затребуваною була ця послуга, - говорить Оксана.
За її словами, дуже частими відвідувачами переговорного пункту були чоловіки, ззовні схожі на вихідців з Кавказького регіону. Вони замовляли переговори з тодішнім Ленінградом.
Пам'ятаєте, як виглядали кабінки на переговорному пункті?
- Ці чоловіки завжди гучно розмовляли, і можна було почути, що домовляються про фури для поставки у Ленінград черешні чи то фруктів. А після, якщо перемовини проходили успішно, завжди пригощали мене цукерками.
Переговорний пункт, згадує Оксана, був місцем, де вирішувались не лише питання бізнесу, а налагоджували сімейні відносини, амурні справи. Були і зізнання у коханні, і емоції через ревнощі, і сльози радості, що нарешті почув рідний голос.
- Це зараз нам звично, натиснув пальцем на номер у мобільнику і говориш з рідними, коханими, які далеко. А тоді було інакше. Інколи на переговорку приходили цілими сім’ями, з дітьми, щоб поговорити телефоном з братом, татом, мамою, - говорить Оксана. - І не знаю, як усі вони умудрялися вміщатися у ту маленьку кабінку. Адже за декілька хвилин, а стільки зазвичай замовляли, бо це було недешево, кожен хотів щось сказати і щось почути.
Комутатор працював ще до початку 2000-х. А з розвитком телефонного, мобільного зв’язку поступово перетворився на раритет. Так само перестала бути актуальною професія телефоністки.
- І наша професія – монтера, теж скоро зникне, - впевнений Анатолій Узюма. – Адже зараз усі переходять на оптоволокно, а ми ще працюємо з міддю, вже за стільки років собаку на цьому з’їли. Але чи потрібний буде комусь цей досвід? Хтозна? Час покаже.
