Священник, до якого приїздив молотися Порошенко: про томос, любов до держави та футбольної команди

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 06.01.2019 16:27
  • 0
Медіакіт сайту/ціни на рекламу

Нещодавно однією з найбільш обговорюваних тем в Біляївському районі був приїзд Президента Порошенка в невеличкий сільський храм у селі Мирному. Настоятель Свято-Успенського храму, священник Васілій Єдин. Саме з ним ми говорили у ці передріздвяні дні про церковні питання, які на часі. 

Хто цей сільський священник, до якого приїздить Президент України?

о.Васілій. Президент приїздив до сільської громади, яка однією з перших, прийняла рішення перейти до УПЦ КП, не побоявшись осуду та тиску, переживши нападки та звинувачення. Повірила своєму Патріарху, який пообіцяв добитися визнання нашої церкви, і зробив це.

Окрім того, думаю, що відзначили мою роботу – з Божою поміччю ми збудували храм у Широкій Балці, у Біляївці, будуємо у Великодальницькій сільраді, заклали будівництво храму у Теплодарі.

Початок будівництва храму у Теплодарі

Чому обрали служіння саме в Українській православній церкві Київського патріархату, яка на той час була в розколі

Все почалося з того, що я був паламарем в храмі УПЦ КП. У служінні знайшов своє призвання. Тому вступив до Львівської духовної семінарії. 

Для мене не мало значення визнання людське. Головне було, що каже Євангеліє, та чому вчить Христос.  

Українська православна церква має очевидне Апостольське приємництво - від одного з 12 апостолів Андрія Первозванного. Такого апостольського приємництва немає у Російської православної Церкви. 

Священник Васілій Єдин з родиною

Після навчання в семінарії рукопоклали у диякони та направили мене в Полтавську область. На Одещину потрапив через два роки. Священник з Мирного через сімейні обставини пішов у монахи. Попросив мене замінити себе, щоб передати парафію у надійні руки. 

Не було бажання обрати більш легкий шлях та піти у священники УПЦ МП?

Було таке, що до мене приїздили священники московського патріархату з Маяків та Великого Дальника. Вони переконували, що я йду неправильним шляхом, що мій шлях веде до пекла, що душу занепащу.

Я запитував їх, чи вони беруть на себе місію Господа? Чи можуть вони знати напевно, що буде з чужою душею після смерті? Ми можемо тільки молитися та уповати на Божу милість, а тільки Господу відомо, що буде з нами потім, який шлях він обере для нашої душі, як оцінить наше життя, наші помисли, наміри. 

Вони закидали мені, що таїнство хрещення, яке ми здійснюємо, не має сили. Тоді я поставив одне запитання та попросив їх дати мені відповідь.

- Браття мої, скажіть, будь ласка, чи правий я, якщо скажу, що будь-який християнин, коли до нього звернеться людина з проханням охрестити її на смертному одрі, або в дорозі перед обличчям загрози, може зробити це, набравши простої води, сказати тричі формулу хрещення та похрестити її. І раптом така людина видужає, врятується і прийде до церкви, то її ще раз не будуть перехрещувати?

Навіть якщо брати мої не визнають мого права здійснювати таїнство як священника, то мають визнавати це право як охрещеного християнина в церкві ще у 1983 році, коли мова не йшла про власне українську та російську.

Вони не мали, що відповісти. На тому розмова наша скінчилася. 

Втім, як бачимо, в ситуації з томосом, всі таїнства, які здійснювалися протягом років священниками УПЦ КП, визналися чинними. Нас не просили перехрестити, перевінчати наших прихожан.

Ми зараз йдемо процедурою визнання – синод Вселенського патріархату ухвалив рішення про надання автокефалії Українській Церкві, в Україні провели об’єднуючий собор, обрали предстоятеля, на Афоні написаний вже томос для Православної Церкви в Україні, який 6 січня передали в руки голови об’єднаної церкви - митрополита Епіфанія. 

Вселенській патріарх Варфоломій підписує томос для України, 5 січня 2018 року

 

Наразі на церковних дипломатів чекає робота з визнання помісної Православної Церкви України іншими помісними Церквами. Але не варто впадати у відчай, якщо цей процес здається тривалим. Церква не живе роками чи десятиліттями, вона живе століттями.

Сьогодні здійснилося те, чого українці чекали століттями, від моменту, коли у 1686 році Вселенський патріарх Діонісій тимчасово незаконно передав Київську митрополію Москві. 

 

Чи важко було зберігати вірність цим ідеалам, коли тебе називають розкольником, неканонічним, усіляко намагаються вказати на другорядність у власній державі?

Ні. Бо я знав, що Бог почує наші молитви та управить все. Все відбувається за Божим промислом. Випробування, які випали на долю нашого Патріарха, на нашу долю, навпаки, зробили нас більш сильними, єдиними та зґуртованими.

Навіть коли мене прихожани запитували, чому на якісь офіційні заходи запрошують представників УПЦ МП, а нас ні, чому нас називають такими словами, я закликав їх не відповідати на це злістю, кривдою, образою. 

Зате тепер я маю моральне право зайти в будь-який храм України та помолитися. Я можу дивитися в очі будь-якому священнику будь-якої конфесії. Бо не дозволив собі ні подумки, ні словами погано сказати за братів чи сестер своїх.

А їм навпаки тепер важко. Після стількох образ, гніву, нехристиянських слів, сказаних у проповідях, у розмовах, знайти в собі мужність та прийняти нашу руку, яка тягнеться до них з миром.

У нас вже є священники, які протягом останніх років переходили з УПЦ МП до УПЦ КП. Тоді з острахом, з боязню, що будемо згадувати образи, що засудимо, але це не наш шлях.

Вони йшли в невідомість. Наприклад, отець Іван з Білгород-Дністровська. Священник став капеланом прикордонної частини. Не зміг бути лицеміром – допомагати українським солдатам та одночасно виконувати настанови, які отримував в Одеській єпархії. Є й інші, отець В’ячеслав, отець Йосип. 

Впевнений, що таких священників, не зважаючи на тиск, ставатиме більше після отримання томосу. 

Ми готові почати співпрацю з чистого листа. У Мирному ми довели, що можуть поруч мирно співіснувати не тільки дві церкви - УПЦ МП та УПЦ КП, а й різні конфесії. Бо ми всі - одна родина, жителі одного села, а Україна - наша мати, наш спільний дім. 

Представники УПЦ МП стверджують, що вони є незалежною від Москви церквою, що в Україні вже була своя незалежна українська Церква 

Тут є фактори церковні та людські. Чи може називатися незалежною церква, в грамоті про незалежність та статуті якої йдеться: Предстоятель Української Православної Церкви обирається пожиттєво єпископатом Української Православної Церкви і благословляється Святішим Патріархом Московським і всієї Русі. Він є постійним членом Священного Синоду Руської Православної Церкви та "самокерованою частиною Руської Православної Церкви".

У статуті визначено, що Українська Православна Церква з’єднана з Помісними Православними Церквами через Руську Православну Церкву? 

Чи це говорить про самостійність та незалежність УПЦ МП від Російської православної церкви? 

 

Ще одне питання важливе. Якщо це незалежна самостійна Церква, то чому в Росії, де живуть до 2 млн українців, немає представництва Української православної церкви?

 

Архієпископ Євстратій Зоря для світської аудиторії провів зрозумілу аналогію: 

- уявімо собі, якби Англійська королева давала "благословення" на посаду Президенту і Прем‘єру Індії, індійські депутати засідали би у Вестмінстері, а міністри - брали би участь у роботі уряду Британії, і закони та рішення британських парламенту та уряду мали би обов‘язковість для Індії. І все це було би прикрите назвою "Незалежна і самостійна в управлінні Республіка Індія", а в законах Британії би написали, що ця "республіка є у складі Великобританії, однак має свій керівний центр в Нью Делі". Хтось би повірив у таку "незалежність"?

Люди мають знати про це та приймати свідоме рішення, до якої церкви вони ходять. Якщо хочуть ходити до Російської православної церкви в Україні - це їх право. Держава має забезпечити їм таке право. Але це рішення має бути ухвалено свідомо. І на входах до храмів мають висіти такі таблички.

Якщо громада, яка збудувала храм, приймає рішення доєднатися до Української православної церкви - це також її право. Але це має відбуватися виключно мирним шляхом. До цього ми усіляко закликаємо своїх вірян. 

 За церковними канонами при створенні незалежної держави вона отримує право на свою помісну церкву. Це логічно. Бо що отримали ми? Священників, які не хотіли молитися за українських воїнів, які називали їх братовбивцями, бо вони боронять свою країну. Священників, які в своїх храмах переховували зброю та бійців, які потім руйнували українські села та вбивали українців? 

Це реальні історії, які розповідали мені військові та місцеві жителі Сходу. 

Чи стали б так чинити священники української незалежної церкви? Хіба стали так поводили себе з народом, яких їх окормляв, який жертвував на храми та збудував їх майже у кожному селі? Звісно, що ні.

Україна – світська держава, а питання томосу наразі дехто називає політично вмотивованим.

У 2014 році, коли наша армія була гола та боса, на дорогах добровольці та рештка солдат виставляли блок-пости, які мали б зупинити наступ ворога з боку так званого Придністров’я.

Хлопці, які стояли на блок-постах, зокрема в Маяках, дивувалися тому, що серед населення не було масштабної підтримки, окрім поодиноких випадків. Одна з причин цього, що в селі не було української церкви, священника, який би сказав своїм прихожанам: це наші військові, які ризикують собою, аби війна не прийшла у наші будинки, як прийшла вона на сході.

У 2014 році священники УПЦ КП активно допомагали українському війську захищати країну від ворога

В Мирному ми поговорили громадою та ухвалили таке рішення: готуємо комплексний обід щодня, возимо хлопцям, допомагаємо їм, облаштували їм місце для купання, щоб могли випрати одяг, перевдягнутися, відпочити.

Тому в цьому питанні держава не може стояти осторонь. Я хочу навести приклад поляків. У 90-их вся західна Україна пам’ятає, як вони приїздили до нас навіть за милом. А сьогодні мільйони українців їздять в Польщу на заробітки. Різниця в тому, що для поляків ніколи не було питання, чи потрібна їм своя власна країна, своя віра та єдина церква.

Наш розбрат, відсутність єдності, єдиної помісної церкви – це пряма загроза української державності.

Хочемо процвітаючу державу? Маємо полюбити свою країну, її мову, церкву та футбольну команду. З цього усвідомлення, що вони твої - починається народження нації.

Це тому в вашому архіві так багато фото з українськими військовими? 

Я багато бував в зоні проведення АТО. Десь на каналах бачив фільм про те, як американських підлітків, які мають погану поведінку, возять на добу до в'язниць. Звісно, під наглядом охорони, але вранці їх забирають абсолютно з новим поглядом на життя. 

Інколи думаю, що кожному, хто думає, що чужинець може бути кращим господарем, ніж ми, українці, на своїй землі, варто відвозити на екскурсію в зону АТО. 

Ми були під Авдіївкою. Колись заможне село, це видно по решткам будинків, - сьогодні там камня на камені немає. Ні людей, ні тварин, ні пташка не пролітає.

 Перше, що роблять солдати, риють окопи, бо сам був свідком, як від вибуху стовб снігу піднявся до неба. Це моторошно. Чи хочемо ми таке у себе вдома? 

В Уряд на роботу запрошували представників з Грузії, Польщі, Америки. Але так вони само довели, що не можуть бути якісними менеджерами для України та українців. Тільки ми самі можемо бути собі господарями на своїй землі, бо це не тільки наша земля. Це земля наших дітей та онуків. Це їх спадок. 

 Сімдесят років знищували священництво, вбивали віру в Бога. Коли я приїхав в село, православних хоронили під оркестр, не запрошували навіть священника для сповіді.

Наше життя сьогодні - це наслідок того, що роками ми не були господарями на своїй землі, відверталися від Бога. Чи цього хочемо своїм дітям? 

Закликаю братів та сестер до єдності та любові заради миру в нашій Україні, народ український - до мудрості. У злагоді та єдності - наша сила. 

Фото з особистого архіву священника Василя Єдина 

 

 

 

Коментарі:

Останні новини