Біляївчанці Юлій Яловій 24 роки. Останні шість з них вона активно подорожує. При цьому робить це не лише для пізнання світу, а і для пізнання себе. Вперше у 18 років дівчина, попри власні страхи та випробування, поїхала працювати до США, а за два роки влаштувалася на роботу на зовсім іншому континенті – у Китаї. Вона розповіла нам, чому вирішила кардинально змінити життя, як це їй вдалося, про досвід роботи на далеких континентах. А також поділилися своїми враженнями від подорожей і думками, чи дійсно десь там завжди краще, ніж вдома.
Як все починалося
Мій світ до 16 років не виходив за межі Біляївки. Після школи вступила до університету. І розпочався період самостійного життя, який поступово формував інший світ, в якому я активно шукала себе. Хотіла стати інженером. Мріяла спроєктувати свій власний порт. Дійсно, горіла цим заняттям і відразу після першого курсу влітку влаштувалася підробляти до науково-дослідного інституту. Робила геодезичну зйомку в порту. Це було важко фізично і морально, але певною мірою захоплююче і романтично. Такий досвід допоміг зрозуміти, що перспектив для інженерів-гідротехніків в нашій країні немає. А таланту і сміливості, щоб займатися цим закордоном, у мене мало. Власне, так почався великий пошук себе і свого місця в світі.
Привіт, Америка!
Коли я навчалася в універі, серед студентів була популярна програма Work & Travel the USA (Працюй і подорожуй Америкою). Я загорілася, хоча англійську мову не знала і до цього взагалі не виїжджала за територію України. Але плани, цілі та амбіції були тоді у мене величезні.
Одного разу зайшла до агентства дізнатися про стажування для сестри, яка вчилася і жила тоді в Англії. І так сталося, що це агентство стало для мене відправною точкою для освоєння світу.
В руках у Юлі очікуваний дозвільний документ для візи
Звичайно, я боялася. Але бажання потрапити в Штати було сильнішим. Я подала документи на паспорт, підбирала вакансії. Можна було робити це самій – безкоштовно. Але так досить складно, тому я скористалася платною послугою агентства. Вакансії там, як правило, в сфері послуг: офіціант, касир, прибиральник тощо. Я мала летіти з одногрупником. Тож ми обрали вакансію рятувальників в аквапарку в містечку штату Нью-Джерсі. Туди можна було подаватися разом. Бо на більшість вакансій давали одну пропозицію, і часто або тільки для хлопця, або лише для дівчини. Плюс ця робота нам здавалася найпростішою, хоча насправді виявилося не зовсім так.
Аквапарк в Нью-Джерсі, в якому працювала Юля
Я також записалася на суперінтенсив з вивчення англійської мови: щодня по три години. Я, правда, дуже сильно хотіла у цю подорож і була готова багато заради цього працювати.
Юлія з напарником в останні хвилини останнього робочого дня в Америці.
Щоб отримати візу необхідного типу, потрібно було обов'язково пройти співбесіду з консулом - англійською. Й досі пам'ятаю складений список зі типових ста питань, і як готувала відповідь на кожні з них.
Достроково потрібно було скласти сесію в університеті, а паралельно проходити навчання-тренінги з рятування людей на воді. Їх проводили для нас американці, які спеціально прилетіли для цього. Адже з Одеси нас їхало аж 20 студентів. Треба було пройти відбір - пропливти 300 метрів, дістати вантаж з глибини і пару хвилин протриматися на воді без рук. Далі була теорія і багато практики. Фізично досить важко. Думали, на роботі буде не так: ну хто тоне в аквапарку? Виявляється, тонуть американці.
Команда рятівників в американському аквапарку. Юля - верхній ряд шоста праворуч.
Пам'ятаю свої емоції, коли після всіх цих важких місяців мені видали документ, що віза погоджена. Але найцікавіше тільки починалося.
Після прильоту в Америку ми знову проходили навчання та здавали іспит - практику і теорію, щоб отримати міжнародну ліцензію рятувальника. Підхід дуже серйозний. Робочий день тривав мінімум 8 годин. Завжди, стоячи на ногах і під сонцем. Через низьку зарплату довелося брати додаткові години і навіть працювати без вихідних перший місяць. Зазвичай, таким як ми, пропонують мінімальну ставку - у 2014 була 8.50 доларів на годину. Приблизно виходило 1000 $ на руки, з вирахуваннями податків і плати за житло. Але мені на все вистачало. І мандрувала, і валізу речей нових привезла додому.
Наше місто знаходилось у 20 хвилинах їзди від Філадельфії. Часто там гуляли. А година – і ми вже у Атлантік-Сіті. Там я перший раз побачила океан і закохалася. З яскравих вражень - Вашингтон, Принстон та Бостон - обов'язкові міста для відвідування.
Атлантік-Сіті
Зізнатися, я не перейнялася американською мрією і не хотіла б там жити. Немає там чогось різко негативного чи поганого - просто ця країна не для мене. Звичайно, рівень життя у рази вищий, ніж в моїй країні, там дуже багато неймовірно красивих вражаючих місць, але для мене Америка – це країна для майбутніх мандрівок.
Два роки у Піднебесній
Після повернення зі Штатів, я знову почала пошуки себе. А за два роки переїхала жити до Пекіна. І це були два найчудовіших роки мого життя.
Я сама досі не знаю, як зважилася на таку авантюру. Адже, як потім виявилось, це була нелегальна робота. Просто хотілося змінити життя, і вдалося. Абсолютно змінилось моє сприйняття світу.
У Піднебесній я працювала вчителькою у тренінг-центрі. Викладала дітям англійську мову. Це щось на зразок наших позашкільних закладів. Працювала п’ять разів на тиждень з обіду. Для такої роботи не треба спеціальна освіта, достатньо будь-якої вищої. Треба мати не азіатську зовнішність, охайно виглядати і знати англійську мову. До професії вчителя у Китаї ставляться дуже поважно, і вона відповідно оплачується. Наприклад, у класі разом зі мною знаходилась китаянка - асистентка, але в мене зарплатня була вище, ніж в неї. Я працювала з дітьми 3-5 років. Були групи і підлітків 12-15 років. Китайські діти дуже слухняні. Уявіть, 1,5 години триває урок, а вони ведуть себе ідеально, все слухають і виконують, що я говорю.
Моя любов до дітей, малювання, активних ігор, мультиків зробили для мене цю роботу просто ідеальною. Знання китайської мови при цьому не потрібно абсолютно. Більш того, вчителям заборонено використовувати її на уроках. Китайські батьки хочуть, щоб їхні діти повністю занурювалися в мовне середовище з іноземцем.
Але я відчувала дискомфорт через незнання китайської і намагалася хоч трохи її освоїти: придбала необхідні підручники, займалася з репетитором, за можливості намагалася спілкуватися зі своїми китайськими друзями і колегами на їх мові, що допомагало потім справлятися з безліччю побутових ситуацій. Адже не всі китайці знають англійську. У таксі, супермаркетах, на вулиці вас не зрозуміють. Не скрізь є англійською вказівники, вивіски, афіші.
Китайці дуже працьовиті, до роботи ставляться сумлінно. У якості мотивації, для працівників використовують не заохочення (наприклад, премії), а постійно нагадують про штрафи. Адже за кожне порушене правило в роботі – штраф. Можливо, саме тому вони такі відповідальні.
Одне з найяскравіших вражень з Китаю – їжа. Такої ви не знайдете в жодному китайському ресторані в Україні. Нутрощі, кишки там ціняться більше, ніж м'ясо. Подобалось різноманіття фруктів. Разом з тим не вистачало молочної продукції, кефір, творог - таке там велика рідкість.
Китай загалом здавався мені іншою планетою. Там своє літочислення, свої свята, про які ми не чули, традиції. В ньому проживає 56 малих народностей. Є село, де панує повний матріархат. У країні різні клімати, наприклад, у провінції Юань завжди весна. І оскільки територіально Китай великий, а живе уся країна за пекінським часом, в деяких містах сонце встає лише о 10.00.
Пекін вразив своєю архітектурою, яскравістю, атмосферністю. На вулицях достатньо безпечно. Не зустрічала безхатьків чи нетверезих, агресивних людей. Щодо чистоти. Так, в певних місцях, особливо на ринках, брудно. Більшість китайців без манер, для них є нормою плювати на підлогу під час їжі. До цього звикаєш.
У стосунках чоловіки поважають жінок і навіть більшість хатньої роботи беруть на себе. Принаймні, так робили мої сусіди.
Серед мінусів Китаю - постійний смог від заводів. Через це важко дихати. Повітря дуже сухе, що аж дере у горлі. Часто доводилось ходити у масках.
Через смог небо у місті завжди сіре
Але я б із задоволенням ще раз повернулася до цієї країни. Вона вразила моє серце. Китай надихає, заворожує. Але знову ж таки, повернулася як мандрівниця.
Що далі
Коли етап життя, пов'язаний з Китаєм, завершився і я повернулася додому, збиралася вирушити на навчання до Ірландії. Але мені двічі відмовили у візі. Це було велике розчарування. Його я намагалася розвіяти подорожжю Європою. Зустріла кохання свого життя і пірнула з головою в роман, який триває й досі.
Весь мій досвід подорожей і роботи допомогли зрозуміти, що життя - це долання труднощів і перешкод. Упав - піднімися, оправся і йди далі. Я намагаюся керуватися цим кредо, щоб залишатися щасливою.
Фото з архіву Юлії Ялової
