Війна на Сході України та окупація Криму триває вже шість років. За цей час народилося та пішло до школи ціле покоління дітей, які не знають іншої реальності, окрім “днр”-“лнр”, та Криму у форматі “округу Російської Федерації”. Мури між частинами України та людьми, які проживають на роз’єднаних територіях, багатьом здаються нерушимими, а боротьба за серця та думки людей – програною. Втім, як показує досвід багатьох країн, зокрема Німеччини, примирення можливе, а надію на возз’єднання ніколи не можна втрачати.
Роман Ващук, посол Канади в Україні, у своїй лекції про співпрацю Заходу та України слушно зауважує, що "Україна — дуже складна країна, яка ледве сама себе розуміє”.
Зокрема, він каже про непережиті історичні травми, які так чи інакше, впливають на наше сьогодення. Часто вони не враховуються ні самими українцями, ні зовнішніми партнерами України, які прагнуть допомогти швидше пройти шляхом реформ.
Говорити про пошуки шляхів примирення та загоєння ран варто не лише в контексті окупованих територій. Ця тема актуальна, зокрема, вже зараз для Півдня України.
Навіть коли на певній території не йде прямих бойових дій, війна може тривати у різному тлумаченні історії, культури, у мовних питаннях, виходити на вулиці та виникати в побутових конфліктах.
Війна на Сході, окупація Криму для мешканців південних областей, які не знаходяться в окупації, стала додатковим чинником небезпеки. Такі висновки зробили автори дослідження, проведеного нещодавно українським центром "Соціоінформ" на замовлення німецького Фонду імені Генріха Белля (Heinrich-Böll-Stiftung). Людям бракує відчуття захищеності, безпеки, комфортності проживання, відзначають дослідники.
Саме тому повернення та безпечна інтеграція окупованих територій, що не спричинить додаткових розколів всередині країни, не породить нових конфліктів у політичній, економічній, соціальній сфері, вже зараз може обговорюватися з використанням прикладів різних країн, які переживали схожі періоди в своїй історії.
Невивчений урок
Років п'ятнадцять тому мені потрапила до рук стаття в одному з жіночих журналів. Мова йшла про молоду жінку з Афганістану. Внаслідок війни, що триває у різних фазах з 25 грудня 1979 року, її родина виявилася розділеною між кількома країнами.
Але найбільше мене вразила не життєва історія героїні публікації, а фото Афганістану до військового вторгнення Радянського Союзу. Вони контрастували з тими, які звикла бачити останнім часом – пильне бездоріжжя, зруйновані поселення, босоногі худесенькі діти та жінки, фігури яких закриті у щільному вбранні. Натомість на ілюстраціях була східна екзотика з вкрапленням гарних будинків, автомобілів, садів, фонтанів - цілком світське життя.
Виявилося, що були часи, з 1930 до 1979 року, коли жінки тут отримували освіту та робили кар’єру, уряд нехай із зовнішньою підтримкою здійснював крупні проєкти з будівництва гідроелектростанцій та доріг. Це була відносно спокійна країна, хоча і досить бідна. Все втрачено за роки військового конфлікту та громадянської війни, каталізатором якої виявилася радянська інтервенція.
Унаслідок війни лише з 1979 до 1989 року тут загинуло 1,5 мільйонів мешканців, або 10% населення країни. Кілька поколінь Афганістану не знають, що таке мир, а діти вчаться тримати зброю раніше, ніж олівець. Індекс соціального розвитку ООН ставить Афганістан на 170-те місце з 189 країн та територій. Згідно з Global Peace Index, у 2019 році Афганістан визнаний найбільш небезпечною країною світу. Більше половини населення Афганістану живе за межею бідності. При тому, що це країна, яка багата на корисні копалини, нафту, газ.
Афганістан є антилідером у порушенні прав людей, жінок та дітей. Міжнародна правозахисна організація “Гюмен райтс воч” підготувала звіт, де доказово розповідає про масові тортури, політичні арешти, вбивства людей на різних територіях країни, які підконтрольні місцевим ватажкам.
Такий рахунок заплатила країна за десятиліття війни. Чи такого майбутнього ми хочемо для себе?
Возз’єднання через 30 років
Є інші приклади. Після поразки у Другій світовій війні Німеччина була окупована та поділена на чотири частини: радянську, британську, американську та французьку. У жодній з них не було німецького уряду.
На території, яка була в зоні контролю британського, французького та американського урядів з’явилася Федеративна Республіка Німеччина (ФРН). Восени на підконтрольному Радянському Союзу Сході виникла - Німецька Демократична Республіка (НДР).
Важливо й те, що розділили не тільки країну, а давню столицю Німеччини – Берлін. Цей поділ проходив не лише вулицями, будинками, кварталами. По різні боки муру опинилися матері з дітьми, брати і сестри, друзі, закохані.
Мур був не просто стіною, а цілою системою перешкод, розповідає директор музейного комплексу “Берлінська стіна” Аксель Клаусмайер, подекуди 40-50 метрів завширшки, а десь його ширина сягала 150 метрів. У ньому були різноманітні огорожі, бар’єри, шлагбауми, протитанкові загородження, службові собаки, земляні рови, смуги з гострих шипів. Його охороняли 11 000 прикордонників, які мали дозвіл стріляти на ураження у кожного, хто намагався перетнути цей кордон. Загальна протяжність муру була 155 кілометрів: у межах міста 43 км та на кордоні між Західним та Східним Берліном — 112 км.
Спорудження Берлінської стіниФото: https://diplomacy.state.gov/walling-people-in/
Ідея збудувати мур народилася у східному, підконтрольному Радянському Союзу, секторі. Так вирішили перешкоджати відток людей та укріплювати свої позиції. Спорудження тривало з 1961 по 1975 роки.
Якщо пригадати історію Радянського Союзу, то для її громадян НДР була вітриною соціалізму. Повні полиці магазинів, широкий асортимент товарів, дух західного стилю життя. Навіть місцеві, зокрема Штефан Вольф, автор книги “Щасливий світ диктатури” згадує, як повернувся додому після поїздки до Москви та Ленінграду на початку 1980-их:
- У перший ранок після 4-ох тижнів у Москві я пройшовся універсамом Східного Берліну та викрикнув: “Боже мій!” Скільки там було всього – кілька сортів ковбаси, сиру. Там були сир та ковбаса! Мені в той момент було незрозуміло, як можна в НДР скаржитися на брак продуктів.
Фото: https://www.thedelite.com/berlin-wall-history-pictures/berlin-wall-under-construction-1961/
Але тисячі німців мріяли перетнути кордон. Їх не зупиняли ні страх отримати 10 років в’язниці, ні ймовірність бути вбитими. За 17 років існування муру у західний сектор втекли 175 тисяч людей. Вони перелітали мур на дельтаплані, робили підкопи, намагалися протаранити його бульдозером.
Фото: https://birdinflight.com/
Тікали прикордонники, які проходили до цього години співбесіди в спецпідрозділах служби безпеки. Одна з таких історій – Конрада Шумана (на фото). У спогадах він розповість, що його підштовхнула до цієї ідеї історія дівчинки з Західного Берліну, яка гостювала у бабусі, що жила у східному секторі. Прикордонники відмовилися дати дозвіл на повернення дівчинки додому, розлучивши її з батьками на багато років. Після підготовки Шуман зробив свій відомий “стрибок до свободи” – через прикордонне загородження з колючого дроту. Втім його життя на свободі склалося трагічно. Він увесь час боявся переслідування агентів спецслужб, сумував за родиною, а після падіння стіни вкоротив собі життя через повішення.
Не всім щастило досягнути омріяної свободи. Жертвами Берлінського муру стали, за різними підрахунками, 138 людей, які не полишили бажання втекти із соціалістичного табору. Ця цифра, пише DW, базується на інформації дослідників з об'єднання "Держава часів СЄПН" і доповнює дослідницький проект Меморіалу Берлінської стіни і Центру сучасних історичних досліджень у Потсдамі. Втім до уваги взяли лише смерті, які мали прямий зв'язок з перетином кордону. Крім цих смертей, було багато інших.
Найменшій жертві було всього 15 місяців, її звали Хольгер. Під час втечі батьків, дівчинка задихнулася в багажнику автомашини.
Найстаршій жертві було 80 років. Українка за походженням Ольга Зеглер намагалася вистрибнути у західний сектор з вікна своєї квартири. Із Західного боку для неї натягнули сітку, але жінка впала та поранила спину, а померла від серцевого нападу.
Останнім загиблим став Вінфрід Фройденберг (на фото), який намагався влаштувати побіг зі Східного Берліну на повітряній кулі, але розбився під час приземлення. А останнім вбитим прикордонниками НРД став 20-річний Крісс Джеффрі. Вони всадили в нього десять куль.
Сорок років роз’єднання спричинили глибоку прірву між рівнем життя східного та західного німця. Перші були заперті власною державою у соціалістичній в’язниці, другі – стали громадянами вільного світу. З часом збільшувалася економічна різниця, яку вже не могли закрити лавиною пропаганди.
Падіння муру сталося опівночі 9 листопада 1989 року.
Відео DW
Як загоїти рани
Між Німеччиною та Україною в ситуації розділення народів є багато спільного, але разом з тим є головна відмінність, говорить екс-редактор Deutsche Welle Крістоф Ланц.
- Ви живете у умовах вільного обміну інформацією, головне не перетворювати її на пропаганду. Вороги не люди, а система та її прихильники.
Найбільш важливий урок німецького досвіду полягає у тому, що нації треба запастися терпінням та вірою в те, що возз’єднання розділеного народу можливе. Так, канцлер Німеччини Ангела Меркель, до речі, родом зі східних земель, заявила в контексті Криму, що об’єднання Німеччини стало можливим, бо люди вірили і не змирилися з історичною несправедливістю.
- Коли я зараз, наприклад, чую, що російську анексію Криму треба просто визнати, я думаю: що сталося б, якби тоді з нами в НДР обійшлися за принципом – «зрозуміло, що Німеччина залишиться розділеною, нічого вже не зміниш».
Не менш важливо й те, якою державою стане Україна в цей період. Федеративна Республіка Німеччина за період розділення відновила економіку, з 1955 року є членом НАТО. Навіть зараз, попри значні інвестиції в східні землі, є суттєві відмінності між двома частинами. Наслідки радянської окупації, розповідає DW, відчуваються в економіці, щільності населення, демографії та навіть високій кухні.
Звісно, є суттєві відмінності між нашими ситуаціями. Навіть попри контрольно-пропускні пункти, які з’явилися між окупованими територіями України, мешканці Криму, Донецька, Луганська та частин цих областей можуть вільно в’їжджати на підконтрольну Україні територію. І для багатьох тих, хто втратив у військових діях рідних, близьких, це дуже болюча проблема - вчитися відділяти окремих людей від системи, від безпосередніх її прихильників, які стали причиною цих втрат.
Адже багато хто задається питанням: “Півтора мільйони, за даними Міністерства соціальної політики, виїхало з Криму та території умовного Донбасу - значить, люди, які залишилися, підтримують окупаційний режим?”
На такі болючі питання можна відповісти тільки шляхом прямого діалогу, каже директор музейного комплексу “Берлінська стіна” Аксель Клаусмайер. Модератори таких розмов повинні стояти однозначно на позиціях свободи і демократії, як це робить зараз представництво музейного комплексу, але голос кожного має бути почутий.
- Це важливо, щоб почути аргументи, проти кого чи чого була спрямована їх інтерпретація.
На території Меморіалу є християнська каплиця, де можна помолитися за жертв Берлінського муру. Але директор комплексу каже, що це місце ще й може стати дуже правильним майданчиком для дискусій, дебатів між представниками двох світоглядів – того, який підтримував комуністичний режим та його злочини проти німців, та прибічників демократії та свободи. Важливо, каже директор, вступити в діалог, з повагою, на рівних, тому що через нього, обмінюючись протилежними думками, можна прояснити чи поставити під сумнів власну позицію.
Можливо, це стане поштовхом для кожного замислитися над важливими питаннями: як мої дії посприяли тому, що відбулося? Чи нашкодили мої дій іншим?
Бо примирення – це ще й визнання власної провини за події, що відбуваються, та вміння щиро попросити пробачення. Німецький приклад мирного руйнування муру - це гарний приклад для наслідування, щоб руйнувати інші, менш помітні мури, без колючого дроту, смуги смерті, але не менш вбивчі, які панують наразі в українському суспільстві, травмованому війному та втратами.
