Примітка: Ця історія друкується в циклі матеріалів на Біляївка.City "Життєві історії: неймовірні, чутливі, інтимні, але реальні". Вони всі сталися насправді, але через різні обставини - позбавлені деталей та імен.
Цю історію я почула в одному з сіл Одещини, яке знаходиться неподалік від Біляївської громади. Привід, який мене привів у це село, був сумним. Похорон дорогої людини. Після похорон, коли за столом зібралися вже тільки близькі та друзі, почали згадувати різні сільські історії. Трапилася вона вже досить давно, але всі за столом підтвердили, що пам'ятають її.
Одну з них розповіла сусідка. Неподалік від неї жила старенька бабуся. Було їй на той час за 80 років. Наймолодшій донці - за 60. Бабуся жила одна, але діти, онуки навідувалися. Приїздили на вихідні, а молодша донька заглядала чи не кожен день. Сусідка, назвемо її Клавдія Іванівна, попри вік була моторна, себе обходила, городом займалася.
Одного ранку донька прийшла десь о 8ій ранку до мами, яка зазвичай прокидалася о 6-7-ій, а та не дихає, не ворушиться. Лежить горелиць з відкритим ротом.
Донька до неї:
- Мамо, мамо!
А та ні пари з вуст. Жінка її почала за плече сіпати, ніякої реакції, руки, обличчя вже ледве теплі.
Жінка у сльози. Померла? Впала у кому? Викликала Швидку. Ті приїхали хвилин за 20. До бабусі частенько навідувалися, тож глянули у кімнату та винесли вердикт:
- Нам тут робити немає чого, викликайте дільничного, нехай складе протокол. Померла Іванівна. Віджила своє. Дай Бог кожному так дотягнути, а вона ж до останнього бігала.
Та й поїхали собі. Жінка почала викликати дільничного. Пішла до сусідів питати, чи є хтось, хто може домовитися на кладовищі, могилу викопати.
Село маленьке, приїхав дільничний. Що треба? Протокол скласти, та давайте. Зробимо. Глянув до кімнати з порогу, перехрестився, протокол склав та й пішов.
Все це відбувалося десь протягом часу, встигнула донька померлої домовитися з бригадою копальників, які пішли на кладовище готувати яму для поховання жінки.
Далі історію розповідали словами одного з копальників. Чоловіки пішла на кладовище, викопали яму, та й повернулися до будинку померлої, де, за сільським звичаєм, їх мали почастувати обідом, дати рушники, заплатити за роботу.
Заходять вони у кімнату, а за столом сидять донька померлої, дві сусідки та сама померла - баба Клава.
На столі ліки, у кімнаті пахне валер'янкою, а на всіх лиця немає.
Виявляється "померла" просто чи то через вік, чи то через втому, дуже міцно заснула. Так, що хоч стріляй, а нічого не чутно.
Прокинулася жінка, коли її стягувати на підлогу почали, щоб помити та перевдягнути у похоронний комплект, який вона зібрала "на смерть".
Жінка кинулася кричати, не розібравши спросоння, хто у кімнаті, і що з нею роблять, нелюдським голосом.
У жінок, які прийшли мити її, ледве не стався інфаркт на місці.
Така історія - це краще свідчення того, наскільки важливо кожному якісно виконувати свою роботу, ким би ти не працював.
До речі, а яму, що вирили для жінки, довелося закласти дошками. Чекала вона на свою "господарку" ще кілька років. Клавдія Іванівна пішла з життя у віці за 90 років.
