Мені пощастило взяти участь в стажуванні для регіональних журналістів в одному із всеукраїнських видань в Києві. Два тижні було на те, щоб усвідомити, наскільки ми щасливі жити в маленькому містечку. Хоча інколи цього самі не розуміємо.
Не буду приховувати. Хоча я люблю подорожувати та бувати в інших містах, Київ ніколи не входив до переліку моїх улюблених міст України. Вперше я туди потрапила на конференцію, в якій брали участь аспіранти з кола українських філологів. Тоді Київ видався занадто дорогим, непривітним та незручним для пересування. Враження від міста було настільки важким, що коли випала змога помінятися з іншими учасниками днем виступу, я здала квиток та поїхала додому на день раніше.
З того часу в Києві я була сотні разів – проїздом або на день-два. Цього разу вирішила використати два тижні не тільки для навчання, але й для того, щоб спробувати полюбити столицю. Але вийшло так, що весь час порівнювала: а от у Біляївці…
…Ти відчуваєш себе людиною. В Києві – частиною потоку. Він вносить тебе вранці в транспорт, так само виносить на твоїй зупинці. Навкруги тебе – втомлені обличчя. Вони занурені в телефони чи електронні книжки. Сонні очі. Якщо у Біляївці встигаєш обмінятися сотні разів посмішкою та привітанням, поки дійдеш до роботи, то до кінця другого тижня в Києві я так само перетворилася на частину людського потоку. Живеш, як годинник, в якому натиснули та відпустили пружину: вранці підйом, сніданок, довга дорога з двома пересадками, робота, знову дорога, душ, вечеря, розмова по Skype з рідними та сон.
…Встигаєш милуватися природою, зміною пір року, помічати рудого кота або квіти біля дворів. Кожен день я ходжу одним маршрутом – і кожен день помічаю в ньому зміни. Часто навіть щось фотографую.
В Києві я була без фототехніки, але рука потягнулась сфотографувати щось лише двічі. Перший раз, коли опинилась в індустріальній частині міста – за кілька кроків від центру. Пейзажі здалися апокаліптичними - зруйновані заводи, розібрані залізничні колії.
І другий, коли побачила клуб, оформлений фігурами чоловіків, які дерлися на дах. Їх явно, за задумом архітекторів, привабила фігура жінки з прапором.
…Економиш свій час. В Києві дорога від хостелу, в якому жила, до місця стажування забирала майже годину. А я знаю людей, які добираються на роботу до двох годин. Чотири години на пересування туди та назад, вісім - на сон, вісім – на роботу. Так і хотілося запитати, а коли ці люди встигають жити?
…Ти заробляєш менше, ніж у Києві, але там витрачаєш набагато більше. Одне з того, за чим буду сумувати – супермаркети з великою кількістю різноманітного товару. В Біляївці -це суцільне страждання, коли доводиться обійти шість магазинів, але в жодному не знайти зелених дитячих колгот або якихось дрібничок типу коліщатка для фігурної вирізки тіста. Це при тому, що інший товар може бути абсолютно ідентичним від магазину до магазину. Враження, що закупку всім робить один менеджер.
У Києві єдина проблема – кількість готівки в гаманці або грошей на картці. Плюс треба знайти час, щоб їх витратити.
…Ти не одна. Часто, спостерігаючи за розмовами, складалося враження, що люди можуть роками працювати разом, але не знати майже нічого про своїх колег поза стінами роботи. Абсурдна ситуація для Біляївки, чи не так?
Погано це чи добре, коли “всі знають все про всіх”? Однозначної відповіді на це питання немає. Але точно знаю, що особисто мені комфортно працювати в колективі, де, окрім ділових стосунків, склалися теплі дружні.
...Є враження, що від тебе щось залежить. Здавалось б, що в Києві зосереджені центри всього: реформ, змін, новин…Але з часом розумієш, що це тільки враження.
Коли моніториш всеукраїнські сайти, то бачиш, що новини повсюди ідентичні - переписані один в одного. У кращому випадку - допрацьовані та доповнені коментарями. Багато реформ – залишаються на папері та відірвані від реальності та від людей.
Безліч того, що відбувається – зовсім мало змінює реальність на краще... або взагалі щось змінює, або настільки глобальне, що стаєш просто малесеньким гвинтиком у системі.
Масштаби маленького міста та маленької спільноти кожен день показують результати наших трудів. Дітей, яких виховали. Будинки, які збудували. Дерева та квіти, що посадили. Зміни, які ініціювали. Або нічого не показують, якщо нічого не робити.
…Менше пафосу. Я люблю людей відкритих, щирих, простих та без зайвого пафосу. В Біляївці таких, мені здається, дуже багато, якщо не більшість.
Мала нагоду багато разів спілкуватися з дійсно великими людьми з різних сфер життя. Чим людина більш талановита, здібна, розумна, тим більше в ній делікатності та поваги до своїх кордонів та кордонів іншої особистості.
І навпаки.
Київ – місто, де забагато пафосу. З часом звикаєш та не реагуєш. Але, мабуть, комусь доводиться переходити на сторону “пітьми” та самим одягати маску на обличчя.
…Чи сумуватиму я вдома за Києвом? Ні, лише за якимись фрагментами: спілкуванням з друзями, можливістю брати участь в культурних заходах та подіях.
…А ще у Біляївці - атмосфера простору та свободи.
Є вислів “атмосферне місто”. Потрапляючи до таких, пронизує відчуття: ти опинився в потрібному місці, в потрібний час, з потрібними людьми. Але найгостріше це почуття виникає, коли ти вдома.
Не буду приховувати, коли йду рідними вулицями, я все помічаю: відсутність тротуарів, непокошену траву, пустий вечірній парк з потрісканим покриттям. Але вірю, що це все зміниться. Бо ми вже багато чого змінили в Біляївці за останні роки. Змінемо і це.
Повертаючись з Києва до Біляївки, у мене в голові весь час лунала мелодія ОЕ “Я їду додому”.
Бо твій дім там, де твоє серце. Моє живе в Біляївці.
