Зараз буду говорити дуже непопулярні речі. Впевнена, що не всім вони будуть зрозумілими, не всі з ними погодяться. Вони не сподобаються багатьом нашим читачам, але хочу все ж таки почати дискусію на цю тему: чи все гаразд в Україні з тими, хто називає себе “простим народом”?
Ідея розпочати цю дискусію з’явилася після невеликої переписки з нашою читачкою, яка написала, що її не чують, як не чують і зраджують весь час простий народ.
Це був коментар до публікації, що плитку з центра, яку міняють, відправлять у Повстанське. Читачка написала, що у Біляївці натомість нічого не робиться: ні доріг, ні тротуарів, зокрема обіцяли асфальт в обмін на ремонт водогону на Крайній. На моє запитання, чи розуміє вона скільки це коштує, які можливості бюджету міста, мене просто забанили.
Але наразі хочу поговорити саме про "простий народ". Бо цю фразу чую не вперше від різних абсолютно людей: від двірників до міністрів. Мешканці міста кажуть – ми простий народ, а мерія все вирішує. В деяких меріях чи сільських радах так кажуть вже про вищі щаблі влади – ми тут, прості люди, простий народ, а все вирішують вище. Я чула цю фразу в міністерствах та на зустрічах з представниками Уряду: ми, простий народ, не все від нас залежить. Чула її навіть на зустрічах з експрезидентами України, з нинішніми та колишніми депутатами Верховної Ради. Від медиків, від водіїв та таксистів, від вчителів та поліцейських, від суддів та фермерів.
Більше того, визнаю публічно, інколи хочеться втішити цією фразою себе. Мені що, більше всіх треба? Хочеться не втручатися в ті рішення, які не подобаються. Хочеться не намагатися щось змінити. Хочеться перестати витрачати купу часу на те, щоб детально та покроково пояснити, як працює бюджет, як наповнюється, чому ухвалюються ті чи інші рішення, а тримати трафік на сайті за рахунок криміналу та ДТП.
Бо фраза про “простий народ” – це наче індульгенція від відповідальності. Ти можеш робити все, що хочеш, не ти тут головний. Ти всього лише пішак. Класно мати уявну ляльку для биття, яка у всьому винна. Її можна ненавидіти. Зневажати. Перекладати всі проблеми. Бути дитиною в свої 25, 40, 50, 60…
А ще це прекрасна казка, яка завжди з тобою. Можна вірити, що роль непростого народу, еліти, займе якась свята людина, месія, який або яка позбавить всіх проблем та тягот сьогодення, підніме економіку, збудує справедливе суспільство, відремонтує кожному будинок та відмиє брудні під’їзди.
З одного боку, це здається повною дурістю, з іншого, в країні, де народ “заряджав” воду біля телевізорів, вляпувався в чисельні піраміди та шахрайські схеми, вступав в МММ та інші структури, ця сліпа дитяча віра в доброго царя та простий народ вже не здається такою смішною та наївною. При чому ця свята простота та віра в чудо притаманна всім, не залежно від освіти, розумових здібностей та посади. Інколи навіть не знаєш, людина так вчиняє свідомо, чи просто на "простому народі" хоче заробити?
Керівник Інституту серця, доктор медичних наук, професор, заслужений лікар України Борис Тодуров на своїй сторінці у Фейсбуці опублікував пост з відео, на якому він розхвалює антинаукові методи сумнозвісного «психотерапевта» Анатолія Кашпіровського. Відео потім видалив. Але скріни не горять.
А весь фокус, знаєте в чому? В тому, що не існує поняття “простий народ”. Ця фраза про нерозумний простий народ – це елемент маніпуляції та імперської політичної технології. Зробити з партійної еліти божків, а народ обмежити в правах на висловлювання, на дії, на доступ до ухвалення рішень. Від такого народу колись ховали інформацію про екологічні катастрофи, його закрили в кордонах однієї держави, від нього ховали архіви, демократичні вибори. Бо простий народ в імперському значення – це народ дурний та нерозумний, стадо, яким можна керувати, давши йому скромну їжу та тримаючи батіг напоготові. Погоджуючись з твердженням, що ми - простий народ, ми свідомо приймаємо такий підхід до себе.
В усіх цивілізованих країнах є народ, в якому людина народжується рівною серед рівних. Хтось в цьому народі працює вчителем, хтось президентом, хтось двірником, а хтось суддею. І від того, як кожен на своїй маленькій ділянці роботи ставиться до своїх обов’язків, розвивається країна.
Прем'єр-міністер Нідерландів їде на роботу
Інколи від умовної простої людини залежить більше, ніж від Президента. Мій власний приклад. Коли народжувала свою дитину, то найбільше запам’ятала не систему охорони здоров’я з усіма її недоліками, а санітарку Соню. Вона одягала мені шкарпетки, мочила водою губи, вкривала та просто по-людські ставилася весь час, не чекаючи на подяку та винагороду.
Або в ситуації з пожежею в Одесі, яка забрала життя дітей, викладачів та рятувальника. В коледжі, де діти за навчання платили від 10000 до 15000 гривень, не знайшлося відповідальної людини, яка б потурбувалася про протипожежну безпеку, а вогнегасники знайшли в кімнаті коменданта під ліжком. У кожного винуватця є прізвище. Як буде воно у судді, який вчинить або не вчинить правосуддя. Є прізвища у тих, хто не потурбувався, щоб рятувальники мали відра, брезенти, драбини, зате знаходив кошти на інші речі.
Є прізвища інших людей: бариста, який безкоштовно пригощав кавою всіх бажаючих, або комунальника одеського зелентресту Олександра Трандафира, який рятував на своїй драбині людей з вогняного полону, або рятувальника з Градениць Сергія Шатохіна, який загинув під час цієї пожежі, або викладачки Ганни Бортюк, яка загинула, виводячи дітей з вогню.
Олександр - простий оператор автовишки. Він приїхав одним з перших на місце пожежі, першим заїхав у палаючий двір, врятував кількох людей. Він не мав спецзасобів, спецпідготовки, ризикував життям та здоров'ям, але зробив те, за що можна назвати його героєм.
Є ім’я та прізвище у президента, який розвалив українську армію, є ім’я та прізвище у президента, який дозволив флоту чужої держави стояти в українському Криму, є ім’я і прізвище у засновників реформи децентралізації, яка дала поштовх у розвитку малих громад. Є імена у меценатів та у катів українського народу.
У кожного геройства і кожної недбалості є ім’я та прізвище. Але разом ми і є народ, який складається з сильних та не дуже особистостей.
Безперечно, ми хочемо ідеальної еліти, яка стане для всіх моральним орієнтиром, провідниками, просуватиме ідеї, перспективи та мотивацію. Ми хочемо щоб ті, кого ми вважаємо або обираємо лідерами, демонстрували кращі якості та підтягували до них інших.
Але, шановні, цю ідеальну еліту вбивали протягом останнього століття української історії. Її вбивали в радянських концтаборах, вони першими гинули на війні та в громадянських конфліктах, її витруювали голодом у роки Голодомору, вони першими пішли на схід боронити українську незалежність, вони стають героями.
Але створення такої еліти в наших руках. Ми маємо ставати не “простим народом”, а народом думаючим, відповідальним, порядним, якому не все одно, і який комусь винен - собі, оточуючим людям, своїм дітям, онукам та майбутнім поколінням.
Варто хоча б час від часу запитувати себе, чи все ми робимо правильно, зважати на інтереси суспільства, дорослішати, врешті-решт. Самим ставати не "простим народ", а елітою.
Відверто кажучи, ми вже стаємо такою елітною громадою. Нещодавно була в столиці, де зустрічалися представники органів місцевого самоврядування, журналісти з усієї України з нагоди дня місцевого самоврядування. Про Біляївку багато хто знав та чув повсюди.
Ми - громада, яку називають успішною, до якої за досвідом їдуть з усіх куточків країни. Стаття, яку публікувала про бюджет нашої громади, навіть здобула ІІ-е місце у всеукраїнському конкурсі журналістських робіт. Оцінювали не тільки подачу матеріалу, а реальні показники та успішність громади у формуванні та витраченні бюджету, в тому, як тут працюють з наповненням бюджету, з платниками податків, який ріст демонструє бюджет, за рахунок чого.
Після двох публікацій про ремонти тротуарів в центрі та від Заводської до посьолка – отримали шквал пропозицій та коментарів. З усіх куточків Біляївки: треба тротуар від церкви до молодшого корпусу другої школи, від центру до Плієва, треба дорога на Крайній, провулку Дружби, Отамана Головатого, треба добудувати 2у школу, треба збудувати будівлю для зустрічей молоді, треба дбати про дітей з інвалідністю, треба більше парковочних місць в центрі для приватних машин, треба прибрати таксистів і сотні інших "треба". І кожен вважає свою потребу найголовнішою та найважливішою.
Чи є прості рішення, коли мова йде про такі складні питання? Як за один невеликий бюджет встигати робити все? Задовільнити інтереси всіх мешканців громади? Як з переліку вулиць обирати ті, які треба робити спочатку? Що важливіше – безпека дітей в дитячому садочку, де все літо змінювали електрику від 60-их років минулого століття, чи асфальт на вулиці Країній? Як громаді заробляти більше грошей? Чи прозоро я сплачую податки? Чи відповідально ставлюся до життя громади? Чи роблю свою роботу так, щоб і мені, і оточуючим були жити легше?
В тому, щоб знайти цей суспільний консенсус і полягає сенс народу непростого, а розумного, дорослого, відповідального.
Є одна лише мантра для народу непростого, а який свідомо формує себе як шляхетний, грамотний та розумний.
Я не можу витрачати час на скарги та очікування змін, я змінюю сам себе і світ навколо себе. Я бажаю виконувати свою роботу добре, оскільки від неї залежать інші. Завдяки синергії з такими ж, як я, ми збільшуємо результати нашої праці. Я – люблю свій народ і свою країну, своє місто та свою громаду, то зроблю її кращою.
Шановна біляївська громада, давайте всі перестанемо бути простим народ?
