Одещина – найбільші за площею область України, що простягається від Дністра до Дунаю, ніби книга, де кожна сторінка написана різними народами та різними культурами. Ця земля, розділена Дністровським лиманом на північну частину та південний Буджак, що затиснутий між Дунаєм, Дністром і Молдовою, — справжній калейдоскоп етнічного розмаїття. До яких народів приведуть нас її назви?
Це одна з небагатьох українських земель, що зуміла зберегти дух багатокультурності, який сформувався тут у XVIII–XIX століттях. На жаль, XX століття залишило на цій книзі історії глибокі шрами. Улітку-восени комуністична влада депортувала причорноморських німців, під час окупації знищено єврейську громаду, а штучний голод 1946–1947 років забрав життя до чверті болгар і гагаузів Буджаку. І все ж, попри ці трагедії, пам’ять про них живе в топоніміці краю, яка, на жаль, все ще значною мірою вкрита шаром перейменувань радянської доби.
Відео освітньо-культурного проєкту сайту Біляївка.City "Земля О'Деса"
Втрачені імена: спадщина під шаром радянських назв
Найбільше перейменувань сталося після повернення Червоної армії в 1944 році, коли разом із затиранням ідеологічно "незручних" назв були змінені топоніми, що вели свій родовід від етнічних меншин. Саме тоді з мап зникли тюркські, ногайські, німецькі, єврейські, болгарські, гагаузькі та румунські назви. Навіть назва єдиного албанського села Каракурт зникла, замінена на Жовтневе. На щастя, після законів про декомунізацію 2015 року та деколонізацію 2023 року деякі з них повернули свої історичні імена. Але Каракурт – це швидше виняток.
Проблема полягає в тому, що закон не стосується так званих «фруктово-ягідних» назв. Болгарсько-гагаузьке село Курчý стало Виноградівкою, і його повернення до історичної назви наштовхується на судові позови. Так само за «нейтральними» назвами Городнє і Криничне сьогодні приховуються болгарські Чийшія і Чешме-Варуїти.
Навіть найпівденніше на Одещині село Приморське, що на Чорному морі, колись мало тюркську назву Жебріяни, а населяли його росіяни-старообрядці. Поруч, на Татарбунарщині, є ще одне Приморське, яке раніше називалося Шагани (теж тюркського походження), але жодне з цих сіл не повернуло свої старі назви.
Німецька колонія Зельц тепер відома як селище Лиманське, а у Березівському районі, де колись жили чехи, села Мала Олександрівка і Веселинівка раніше називалися Чехи і Чехославія. Про їхню історію сьогодні нагадує лише сусіднє село на Миколаївщині — Богемка.
Відео природничо-екологічного проєкту сайту Біляївка.City "Голоси Дністра"
Українська спадщина та античні витоки
Навіть українські назви не оминула доля перейменувань, якщо вони «не вгодили» комуністичній владі. Прикладом є три села на захід від Білгород-Дністровського — Турлаки, Кам’яний Міст і Кривда, які були об'єднані та перейменовані у Випасне. Саме в Кривді, як відомо, жив прототип літературного героя Івана Нечуя-Левицького — Миколи Джері, і там навіть є вулиця, названа на його честь.
Утім, у цьому потоці змін є справжні велетні часу — найстаріші офіційні назви: Рені і Кілія. Історія Рені починається ще з давньогрецької колонізації в IV столітті до н.е., а його назва, можливо, походить від генуезького слова, що означає «гавань», або від слов’янського «рень» — «пристань».
Кілію, за легендою, заснував сам Олександр Македонський у 335 році до н.е. і назвав на честь свого улюбленого героя Ахілла. Назва трансформувалася від Ахіллії до Кілії, ставши свідком епох. Ці древні міста — це живі маяки, що світять крізь тумани історії, нагадуючи нам, що топоніми — це не просто слова, а жива пам'ять землі та її народів.
