Відчай – це найбільший гріх, вчила мене бабуся. Ніколи, за жодних обставин не дозволяй йому заволодіти тобою. У житті завжди має залишатися місце для надії. Згадались ці слова, коли сама була свідком справжнього дива. Давайте про все по-порядку.
Багато років поспіль я товаришую зі своєю однокурсницею Людмилою. Коли в мене народилася перша донька, довго розмірковувати не стала, кого брати за хрещену матір для неї. Згодом Людмила теж вийшла заміж. Чоловік її з іншої області, тож бачилися ми з подругою лише двічі на рік – влітку вони приїздили до нас на море, а взимку – ми до них: вечерю відвезти і снігом помилуватися.
Людмила була вчителька, в селі її дуже поважали, тому хресників в неї ставало все більше і більше. За великим родинним столом Людмили місця вистачало на всіх. На малечу завжди чекали чудові подарунки та сюрпризи. Кожна дитина знала, що треба розповісти віршик або заспівати пісню, щоб отримати подарунок.
Звісно, мені, як і кожній мамі, здавалося, що мої діти виступають краще за інших. Однак, зізнатися, зіркою будь-якого імпровізованого концерту завжди ставала Картуся. Вона була донькою друзів Людмили і найменшою її хресницею. Дівчинка була чорнява, схожа на маленьке пухнасте кошеня, яке горнеться до кожного, хто його пестить. У свої шість вона була дуже розвинена, напам’ять читала величезні віршовані уривки, співала пісні англійською та вміла верховодити усіма дітьми.
Це й не дивно, думала я. Адже вона, певно, вдалася у своїх батьків: красуню-матір та веселого батька балагура. Дивувало лише, як у русявих батьків могла народитися така чорнява дитина?
Якось, коли усі гості розійшлися, ми з Людмилою сіли випити карпатського чаю. Я не втрималась і висловила своє захоплення дівчинкою. А у відповідь почула незвичану розповідь.
У батьків Катрусі багато років не було дітей. Побралися вони зовсім молодими. Кращої пари годі й було шукати. Спочатку дітей не планували, а коли бабусі-дідусі казали, що хочуть поняньчити онуків, лише відмахувалися від них. Мовляв, у нас навчання.
Коли почалися скрутні часи, вони зайнялися бізнесом – купували речі в Польщі, продавали їх на місцевому ринку. Спершу зароблені кошти вкладали у розвиток справи, потім копили на власне житло, потім на машину. За кілька років за місцевими мірками вони були вже досить заможними людьми. Тоді і почали думати про дітей, та й вік вже був не юний – по 32 роки.
Минав час, а очікуваний лелека не залітав до їх заможної оселі. Почалися виснажливі походи по лікарям. Вирок був невтішний – дітей не буде. Дався в знаки аборт, який жінка зробила, коли вони починали бізнес.
Хтось давав шанс, але він був мізерний, мерехтів, як вогник, даючи надію. Минав місяць за місяцем, а все залишалося без змін. Жінка відчаїлась, нічого не їла, майже не вставала з ліжка. І чим більше часу минало, меншою залишалася надія, тим гірше вона себе почувала.
Чоловік намагався відродити в неї жагу до життя, щовечора розповідав про справи, а вона мовчки слухала. Одного разу не витримала і закричала: «Та гори та справа клятим вогнем. А ти іди, іди з моїх очей. Це ти винен, що не зупинив мене!»
Він не розгнівався, лише обійняв її і заколисував, мов дитину, а по щоках текли сльози. Той день зняв напругу в родині, але жінка все одно не була такою, як раніше. Все робила, ніби зачарована, зненавиділа свята. Адже їх треба було відзначати вдома у родинному колі, а дім без дітей – це житло без душі.
Глухий відчай міцно поселився в її серці. Так і жили вони, майже чужі люди під одним дахом, намагаючись уникати один одного зайвий раз.
Коли прийшов Новий рік, вирішили зустріти його у друзів, щоб не бути наодинці. О першій ночі жінка відчула, що їй терміново необхідно повернутися додому. Здавалось, ніби хтось постійно їй шепотів: повертайся до квартири. Поскаржилась на головний біль і поспішила додому. Чоловіку сказала, щоб залишався.
Додому не йшла, а летіла. У багатоквартирному будинку, де вони жили, було темно. Десь промайнула думка: гарний подарунок від електриків до Новорічних свят. Швидко піднялася сходами, до квартири залишався лише один крок. Вона занесла ногу з чоботом на шпильці … і зупинилася. Там, під ногами щось вовтузилось. Жінка відкрила двері квартири та увійшла обережно всередину. На кухні взяла запальничку і підійшла до вхідних дверей. Під ногами побачила якийсь згорток. Він ворушився та тихенько скиглив. Обережно розгорнула його і побачила немовля. Викликавши швидку і поліцію, вона зателефонувала чоловікові: "Любий, сьогодні трапилося справжнє диво. До нас повернулася наша дівчинка".
