Інформаційний простір України усе частіше вибухає через випадки, постраждалими в яких стають жінки. Найгучніший із них – чоловік у потягу жорстоко побив та спробував зґвалтувати жінку у присутності її дитини. У цій та багатьох інших схожих ситуаціях суспільство часто каже, що потерпіла «сама винна». Ми спробуємо розібратися у причинах цього упередженого ставлення і яку небезпеку воно містить.
Чи можна спровокувати насильство
Уночі 31 липня невідомий чоловік в одних трусах вдерся у купе до жінки, яка їхала разом з неповнолітнім сином. Він побив її та намагався зґвалтувати, погрожуючи завдати шкоду синові.
Жінка спромоглася домовитися з ґвалтівником та вийти з купе. А потім разом з сином побігти до провідниці. Кривдник, людина з кримінальним минулим, зміг запевнити провідницю, що це нібито “звичайні” розбірки чоловіка та дружини.
Уявіть: дивлячись на розбите лице жінки, провідниця у це повірила та вмовляла жінку повернутися до купе. Лише після телефонного дзвінка до чоловіка постраждалої та виклик київської поліції на станцію, начальник потягу дав розпорядження утримувати кривдника, а там передати його поліції. З’ясувалося, до речі, що у чоловіка за плечами кілька термінів у в’язанці.
Якщо почитати відгуки під публікаціями у ЗМІ, то там через один-два коментарі, в яких звинувачують постраждалу: можливо, фліртувала, була вдягнута дуже відверто, чому не зачинила двері, чому подорожувала без чоловіка.
“Дала привід” – читається між рядками. Спеціально дослідили коментарі: частина нейтральних із підтримкою постраждалій, порадами, частина негативних, і лише у невеликій кількості згадується сам кривдник як джерело зла у цій ситуації.
Ми вже розповідали про виставку, яка відкрилась у 2017 році в Університеті Канзаса. Вона розповідала через одяг 18 історій зґвалтувань. Одяг – абсолютно різний: тут і джинси з футболкою оверсайз, і гарна жіноча сукня, і малесеньке дитяче платтячко. Метою виставки було розвіяти міф, що ґвалтівнику треба зовнішній подразник, провокація, щоб напасти.
Гендерна дослідниця Олена Стрельник зауважує, що є таке визначення як “культура зґвалтування”. Це – система поглядів, які виправдовують або унормовують насильство над жінками.
– І коли ми ставимо запитання щодо способу життя, моральності чи аморальності потерпілої, ми таким чином беремо участь у тому, що називається культурою зґвалтування, – відзначає дослідниця.
Чому часто винною роблять жінку
Це питання лежить у площині гендерної нерівності. Ми часто ловимо себе на думці, що людина сама провокує якісь ситуації. Статистика ООН каже, що в усьому світі від насильства переважно потерпають жінки. Кожна третя жінка або дівчинка бодай раз у житті страждає від фізичного або сексуального насильства. Одна з двох загиблих жінок чи дівчат була вбита партнером або родичом. Водночас, серед чоловіків таке співвідношення 1 до 20. Загалом щороку через насильства у світі помирають 1,4 мільйона людей. Щороку в Україні від домашнього насильства гинуть 600 жінок.
У Декларації про усунення насильства проти жінок, прийнятій ООН у 1993 році, йдеться, що "насильство проти жінок є втіленням історично нерівних владних відносин між чоловіками і жінками, і насильство є одним з ключових соціальних механізмів, за допомогою яких жінок примушують до позиції підлеглості стосовно чоловіків».
Примусові шлюби, ушкодження жіночих статевих органів, переслідування, сексуальне домагання, репродуктивне насильство – це все пазли однієї картини.
Чому суспільство звинувачує постраждалих
Цьому соціальному явищу дали навіть визначення – віктимблеймінг (з англійської victimblaming, соціальне явище, коли постраждалу від насильства, злочину особу звинувачують у її нещасті, покладаючи на неї усю відповідальність за ситуацію).
Термін з’явився невипадково. У 1965 році політик Патрік Мойніган написав книгу “Негритянська сім'я: причини втручання держави” (The Negro Family: The Case for National Action). Мойніган вважав, що афроамериканські сім’ї самі винні у своєму важкому становищі і потребують жорсткого врегулювання з боку держави.
Ця книга обурила вченого-психолога Вільяма Райана, який нагадав про цілу низку соціально-історичних чинників: тривале рабовласництво, відсутність якісної освіти, досвіду державотворення тощо.
Ще один психолог, Мелвін Лернер, помітив, що у свідків трагедій є схильність звинувачувати постраждалих. У 1966 році разом із колегою Керолайн Сіммон вчений провів експеримент, де свідкам показували відеозапис навчання. Там акторів, які грали роль учнів, карали електричним струмом за помилки.
Свідки зі зневагою ставилися до тих, кого били струмом. Але коли їм казали, що вони отримують компенсацію за свої муки, то свідки змінювали своє ставлення до постраждалих. Через цей експеримент та низку інших дослідники прийшли до висновку, що для більшості людей є нестерпною думка, що хтось може страждати абсолютно безпідставно та незаслужено.
Люди, рятуючи власну психіку, від несправедливості світу, намагаються самозаспокоїтися – от зачинила б двері, її б не вдарили, от їхала б з чоловіком – її б не намагалися ґвалтувати.
Більше того, підсвідомо ми передаємо ці переконання своїм донькам та синам. Ми поширюємо такі стереотипи фразами: добре, що у мене син, не треба переживати, що принесе у пелені; одягнися нормально, що ти світиш дупою, шукаєш на неї пригод тощо.
Дослідження показали, що для психологічного благополуччя людям необхідна віра в те, що світ, в якому вони живуть, є справедливим. І нам нестерпно думати, що в цьому світі тільки ми відповідальні за те, чи буде він таким. Але не через одяг, який вдягаємо, чи зачинені двері у купе.
У монографії 1980 року «Віра у справедливий світ: Фундаментальна омана», Мелвін узагальнив, що свідки несправедливості могли якимось чином зменшити страждання постраждалої, це збільшувало до неї співчуття, повертало віру у більш справедливій світ для всіх та персонально для свідків ситуації кривди.
Чи існують запобіжники від насильства
Одним із таких запобіжників є та вміння суспільства виявляти до них емпатію. Поставите себе або дуже дорогу вам людину на місце постраждалої. Це ви мирно спите з дитиною у потягу, це у ваше купе заходить п’яний та неадекватний чоловік, це ви б’єтеся знесилено, намагаючись вирватися, це ви стукаєте у кожні двері за допомогою, а вам не відчиняють.
- Не через жалість я вирішила пустити це в маси! Я переконана, що в нападника я була не першою жертвою. Але через моє не мовчання наступних постраждалих в нього не буде!!! – так пояснила Анастасія Лугова, жінка з історії у потягу, бажання оприлюднити подробиці жахливої історії, яка сталася з нею.
Після цього у соцмережах жінки писали власні історії, в яких їм пощастило уникнути насильства. Скільки історії тих, де жінкам не вдалося врятуватися – залишається за кадром. Але така публічна дискусія – це крок до того, що в публічному просторі ця тема почала артикулюватися. Народжується багато пропозицій, як долати ситуацію.
Зокрема, Анастасія та її однодумиці, дійшли висновку, що для попередження таких ситуацій потрібно впроваджувати низку законодавчих змін:
- Облаштовувати “тривожні кнопки” у вагонах;
- Значно збільшити штрафи для працівників “Укрзалізниці” за перевезення незареєстрованих пасажирів;
- Штрафувати за розпивання алкоголю в потягах;
- Створювати відкритті реєстри злочинців, яких притягали за сексуальні злочини;
- Проводити уроки сексуального виховання, щоб діти з дитинства вчилися усвідомлювати власні кордони, могли розпізнати насильство, поскаржитися інших, якщо їх ображають.
Така суспільна розмова важлива саме для того, щоб не поширювати цей штамп – сама винна.
- Не винна я, – каже співрозмовниця Катерина С., – у моєму житті була ситуація 15 років тому. Я працювала у вечірній школі в Одесі. Пізня осінь, темніє рано. Дорога з маршрутки була через невеликий темний сквер, або ж треба було обходити цілий квартал. Зазвичай мене зустрічав чоловік. Я телефонувала йому перед виходом зі школи. Цього разу він теж затримався на роботі. Попросив не йти через сквер. Я послухалася. Адже була на 4 місяці вагітності. Пішла довгою, але освітленою, людною дорогою. Незнайомець з’явився зза кіоска, де продавали цигарки та різні дрібниці. І почав мене тягнути за собою. Від переляку я заціпеніла. Не могла поворухнутися. Він мене тягнув. Повз мене йшли перехожі, а я не могла вимовити ні слова. Потім почала вириватися, кричати, а він сміявся мені в обличчя перегаром і щось казав. Ніхто не зупинився. Крок за кроком ми наближалися до кущів. Він тягнув мене за пуховик та сумку. Я вирвалася, коли зняла сумку. Він на хвилину зупинився, щоб упіймати її. У цю хвилину вислизнула та кинулася тікати. Забігла у магазин і звідти вже набрала чоловіка.
Ще одним зі способів зменшити кількість звинувачень потерпілих і випадків насильства, як ми вже розповідали раніше, залишається ратифікація Стамбульської конвенції. Саме цей документ системно говорить про гендернозумовлене насильство, надаючи мільйонам жінок право на юридичний захист, фінансову та психологічну підтримку. У Стамбульській конвенції чітко зазначено, що насильство щодо жінок, зокрема домашнє насильство, – одна з найсерйозніших форм порушення прав людини в Європі. Це – один із найпоширеніших злочинів. Насильство - це наслідок нерівноправності між жінками та чоловіками в суспільстві. І кожен та кожна з нас можуть зробити світ більш гендерночутливим та справедливим.
Матеріал створено в межах проєкту "Гендерночутливий простір сучасної журналістики", що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews.
