Минає сьомий тиждень, як в країні через епідемію коронавірусу ввели карантин. Прохання залишатися вдома для багатьох виявилось суцільним випробуванням. Пости українців в соцмережах поділились на дві групи. Перша пише, що вже втомилась від обмежень, друга намагається підбадьорювати першу і пропонує шукати розраду у дрібницях. А ми хочемо розповісти про людей, які через стан здоров’я роками живуть в ізоляції і навіть після карантину не зможуть вийти з дому. І нам є чому в них повчитися.
Дякую за Свєту і Таню
Життя Ганни Зіновіївни Кузьмінської вже п’ять років поспіль проходить в чотирьох стінах. Вона не може виходити на вулицю або іти деінде через хворі ноги. Пересувається лише частково в квартирі. Але є ще одна проблема – жінка осліпла. Вона робила операцію, але результат не тішить: одне око бачить лише на 1 %. Тепер має ще й борги, бо гроші на операцію займала і з пенсії їх зараз віддає.
Все життя Ганна Кузьмінська пропрацювала на будівництві. Допомагала зводити багатоквартирні будинки в селищі. Коли розширювали і розбудовували ВОС "Дністер", була і на цьому будівництві. Вона - одинока. Її єдиний син помер 14 років тому. Друзі не навідують, бо більшість з них вже пішли у вічність. Раз на тиждень до неї приходить соцробітниця, певний час допомагала сусідка.
- Був такий період, коли соцробітниця звільнилася, а сусідка поїхала на лікування, і я залишилася сама, - згадує жінка. - Навіть голодала. Так плакала тоді, зізнатися, лізли в голову думки, щоб щось з собою зробити, щоб припинити це випробування. Але Бог є, він послав мені помічницю.
Помічницю звати Тетяна, вона з чоловіком винаймає квартиру поруч і щодня відвідує Ганну Зіновіївну. Приносить їсти, купує необхідні речі, вимірює тиск і просто спілкується.
- Я їй кажу: ти мене лиш не кидай, а вона відповідає: мені совість не дозволить.
Дякує наша героїня Богу і терцентру за свою нову соцробітницю – Світлану.
- Я її одразу полюбила. Вона, як рідна. Бувало, коли розповідала їй про свою долю, вона разом зі мною плакала.
Засмучується жінка, що останнім часом не працюють більшість каналів супутникового телебачення. Раніше вона любила слухати новини, дізнаватися, що відбувається у світі. Інколи натрапляла на кіно, яке теж слухала. Тепер залишився один канал, але там мало транслюють такого, від чого можна було б заспокоїтись або відволіктись.
- Найбільше хочу зустрітися з сином, але коли настане час. Розумію, що треба терпіти. Чекаю своїх дівчат-помічниць, вони для мене зараз розрада.
5 років адського болю
Яценко Ганна Михайлівна радіє, що може прогулюватись у себе на подвір’ї, хоч і через силу. Цукровий діабет дав ускладнення на ноги, і вже більше п’яти років кожен крок дається жінці з великим болем. Вона вже не може виходити в місто.
- Біль – адський, і його нічим не вгамувати, лиш вночі трішки притихає, - розповідає.
Працювала Ганна Михайлівна в санстанції, в лабораторії. Вдячна, що деякі колеги не забувають та інколи навідують.
- Нещодавно заходила до мене Таня Котлова, пасочку принесла.
Діти живуть в Одесі, теж час від часу навідують. Але зараз через карантин вони вже давно не бачились. Допомагає по господарству, приносить продукти жінці соцпрацівниця.
- Хороша дівчина – Валя, - характеризує її наша героїня.
Серед захоплень Ганни Михайлівни – розгадування кросвордів, читання детективів. Їх їй теж приносять з бібліотеки. Про те, що відбувається в світі, дізнається з телевізійних новин та різних програм.
- Я кажу, слава Богу за все. Єдине, хочеться, щоб ноги трішки менше боліли, - ділиться жінка.
Зараз лежача, але вірю, що встану
Степаненко Валентина Степанівна півроку тому впала і пошкодила ногу. Тепер вона лежить, ходити не може. До цього, каже, пережила мікроінсульт, але мала щастя виходити у двір, хоч з допомогою двох палок, втім рухалася. В місті не була вже 10 років. Не зважаючи на травму, жінка націлена повернутися до звичного життя.
- Мені моя соцпрацівниця Світлана, дуже славна дівчина, каже: треба підніматися. А я їй відповідаю: от потепліє, і одразу встану, а ти мені допоможеш.
Згадує з ностальгією Валентина Степанівна, як працювала медсестрою. Каже, що дуже любила свою професію. Має 40 років стажу, більше 10 років працювала в школі. Поховала чоловіка, сина, але намагається залишатися оптимісткою. Дякує, що колеги зі школи не забувають і вдячна добрим людям, які привозять допомогу. В цьому році таких візитів було аж три.
Цікавиться наша героїня політикою, в курсі всіх нововведень, законів, призначень в країні і теж має свою думку щодо карантину.
- Я медик, за життя різного надивилась. Тому розумію, що ситуація небезпечна. Підтримую, що треба цей період перетерпіти. Це ж для блага всіх. Щоб менше людей померло. Два місяці - це не так багато. Бережіть себе, - порадила Валентина Степанівна.
